Риторика - Олійник О.Б. - Мудрість від мудрих

АРИСТОТЕЛЬ Риторика (фрагменти)

Риторика - мистецтво, відповідне до діалектики, тому що обидві вони торкаються таких предметів, знайомство з якими може певною мірою вважатися спільним надбанням усіх і кожного і які не відносять до галузі якоїсь певної науки. Внаслідок цього усі люди певним чином причетні до обох мистецтв, бо усім так чи інакше доводиться як розглядати, так і підтримувати якусь думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати. У цих випадках одні чинять випадково, інші діють відповідно до своїх здібностей, які розвинуті звичкою. У зв'язку з тим, що можливі обидва шляхи, то, очевидно, можна звести їх у систему, оскільки ми можемо розглядати, внаслідок чого досягають мети як ті люди, які керуються звичкою, так і ті, які діють стихійно, а що подібне дослідження є справою мистецтва, з цим, очевидно, погодиться кожний. .

Риторика корисна, тому що істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності...

Якщо хто-небудь скаже, що людина, яка несправедливо користується подібною здатністю слова, може принести багато шкоди, то це зауваження можна (до деякої міри) однаково віднести до усіх благ, виключаючи доброчинності, і переважно до тих, які найбільш корисні, як наприклад, до сили, здоров'я, багатства, воєначальства: людина, користуючись цими благами як належить, може принести багато користі, але несправедливо користуючись ними, може зробити дуже багато шкоди.

Отже, очевидно, що риторика не торкається якогось окремого класу предметів, але, як і діалектика, має відношення до усіх галузей, а також, що вона є корисною і що справою її є - не переконувати, але у кожному даному випадку знаходити способи переконання...

Крім того, очевидно, що до галузі того самого мистецтва належить вивчення як дійсно переконуючого, так і удавано переконуючого...

Отже, визначимо риторику як здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета...

Із способів переконання бувають "нетехнічні", інші ж - "технічні". "Нетехнічними" (аіесЬпоі) я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше (поза нами); сюди належать: свідки, показання, дані під катуванням, письмові договори і т. п.; "технічними" ж (епіесНпоі) я називаю ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів, отже, першими з доказів треба лише користуватися, другі ж треба (попередньо) знайти.

Що стосується способів переконання, які надаються мовленням, то їх є три види: одні з них знаходяться у залежності від характеру мовця, другі - від того чи іншого настрою слухачів, треті — від самого мовлення. Ці останні виявляються у дійсному чи уявному переконанні.

Переконання досягається за допомогою морального характеру (мовця) у тому випадку, коли промова проголошується так, що викликає (навіює) довіру до людини, яка її промовляє, тому що ми взагалі й швидше віримо людям хорошим, а у тих випадках, де немає нічого ясного, де наявні вагання,- тим більше...

Переконання знаходиться у залежності від самих слухачів, коли останні збуджуються під впливом промови, тому що ми приймаємо різні рішення під впливом вдоволення і невдоволення, любові чи ненависті.

Нарешті, сама промова переконує нас у тому випадку, коли оратор доводить дійсну чи уявну істину із доказів, які виявляються наявними для кожного даного питання.

Оскільки доведення здійснюється саме такими шляхами, то, очевидно, ними може користуватися лише людина, здатна до умовиводів і до дослідження характерів, доброчинностей та пристрастей,- що таке кожна з пристрастей, якою вона є за своєю природою і внаслідок чого і яким способом з'являється,- тому риторика виявляється начебто галуззю діалектики і тої науки про натуру, яку справедливо називають політикою.

... Є три види риторики, тому що є стільки ж родів слухачів. Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої вій звертається; вона ж і є кінцевою метою усього (я маю на увазі слухача). Слухач буває необхідно або простим глядачем, або суддею, при тому суддею або того, що звершилося, або ж того, що може звершитися. Прикладом людини, яка розмірковує над тим, що може бути, може слугувати член народного зібрання, а розміковуючої про те, що вже було,- член судилища; людина, яка звертає увагу (тільки) на обдаровання (оратора), є простий глядач. Таким чином, природно виявляється три роди риторичних промов: дорадчі, судові, епідейктичні. Справою промов дорадчих є прихиляти чи відхиляти, бо як люди, яким доводиться радитися у приватному житті, так і оратори, які проголошують промови публічно, роблять одне з двох (чи схиляють, чи відхиляють).

Що стосується судових промов, то справою їх є звинувачувати чи виправдовувати, тому що позивачі завжди роблять неодмінно що-небудь одне з двох (чи звинувачують, чи виправдовують).

Справою епідейктичної промови є хвалити чи осуджувати. Що стосується часу, який мається на увазі в кожному з указаних родів промови, то людина, радячись, має на меті майбутнє: відхиляючи від чогось чи схиляючи до чого-небудь, вона дає поради щодо майбутнього. Людина — позивач має справу з минулим часом, тому що завжди з приводу подій, які вже відбулися, один звинувачує, а другий захищається. Для епідейктичного оратора найбільш важливим вважається теперішній час, тому що усякий проголошує похвалу чи хулу з приводу чогось існуючого; проте оратори часто зверх того користуються й іншим часом, згадуючи минуле чи роблячи передбачення стосовно майбутнього. У кожної з цих трьох родів промов є відмітна мета: у людини, яка дає поради, мета - користь і шкода: один дає пораду, стимулюючи до кращого, інший відмовляє, відвертаючи від гіршого; Інші розуміння, як-от: справедливе й несправедливе, прекрасне й потворне — тут на другому плані.

Для позивачів метою служить справедливе й несправедливе, але й вони приєднують до нього інші міркування.

Люди, які промовляють хвалу чи хулу, керуються прекрасним і потворним, хоч сюди також привносяться й інші міркування.

Те, про що люди радяться і з приводу чого висловлюють свою думку оратори, зводиться, можна сказати, до п'яти головних пунктів.

Вони такі: фінанси, війна і мир, захист країни, ввезення й вивезення продуктів і законодавство.

У кожної людини зокрема й усіх разом є, можна сказати, відома мета... ця мета, коротко кажучи, є щастя (еисіаіпіопіа) з його складовими частинами.

Визначимо щастя як добробут, поєднаний з доброчинністю, або як задоволення своїм життям, або як найприємніший спосіб життя, поєднаний з безпекою, або як надлишок майна і рабів у поєднанні з можливістю охороняти її і користуватися ними. Адже, можна сказати, усі люди згодні визнати щастям одну або декілька з цих речей.

Якщо насправді щастя є щось подібне, то одним з його головних чинників має бути благородність походження, численна кількість друзів, дружба з хорошими людьми, багатство, хороші й чисельні нащадки, щаслива старість, крім того, ще переваги фізичні, якими є здоров'я, краса, сила, ставність, спритність у змаганнях, а також такі достоїнства, як слава, почет, удача, тому що людина найбільш щасливою є тоді, коли вона володіє усіма благами, що знаходяться у ній самій та поза нею; інших же благ поза цими немає. У самої людини є блага духовні й тілесні, а поза нею - благородність походження, друзі, багатство і почет. До цього, на нашу думку, слід приєднати могутність й удачу, тому що у такому випадку можна користуватися у житті найбільшою безпекою.

Мета промови дорадчої - користь, користь - благо. Визначимо благо як щось таке, що бажане само по собі, заради чого ми бажаємо й іншого, до чого прагне усе або, принаймні, усе, здатне відчувати й наділене розумом, або якщо воно було б наділене розумом. Благо є те, що відповідає указаниям розуму; для кожної окремої людини благо є те, що їй вказує розум стосовно кожного окремого випадку; благо - щось таке, присутність чого робить людину спокійною й самозадоволеною; воно є щось самодостатнє, щось сприятливе для виникнення й продовження такого стану, яке заважає протилежному стану і відхиляє його.

Таким чином, благом слід визнати щастя, тому що воно бажане само по собі й має властивості самодостатності; крім того, заради нього ми обираємо багато чого. Справедливість, мужність, помірність, великодушність, щедрість і тому подібні якості, тому що це - доброчинності душі. Краса, здоров'я і тому подібне - також блага, тому що все це - доброчинності тіла... Уміння говорити й майстерно діяти, тому що все подібне створює блага. Сюди ж належать пам'ять, розумність, кмітливість й усякі подібні якості, тому що вони створюють блага. Подібним чином сюди належать усі галузі знання і всі мистецтва. Саме життя є благо, тому що якби з ним не було пов'язане ніяке інше благо, воно є бажане саме по собі. Нарешті, справедливість є також благо, тому що вона корисна усім.

Прекрасне — те, що, будучи бажаним саме заради себе, заслуговує ще похвали, або що, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

... У зв'язку з тим, що сама риторика існує для винесення рішення - адже й у дорадчих справах приходять до певного рішення, і суд також виносить своє рішення,- необхідно не лише турбуватися про те, щоб промова була переконливою й збуджувала довір'я, але також показати себе людиною певного складу і настроїти певним чином суддю, тому що для переконливості промови досить важливо (особливо у промовах дорадчих, а потім і у судових), щоб оратор здавався людиною певного складу і щоб (слухачі) зрозуміли, що він до них ставиться певним чином, а також, щоб і вони були до нього прихильні відповідним чином.

Є три причини, що викликають довіру до мовця... через які ми віримо без доказів,- це розум, доброчинність і благонастроєність...

Переконуючі промови використовуються заради вирішення (бо для того, що ми знаємо і стосовно чого прийняли відповідне рішення, не треба ніяких промов), а це буває у тому випадку, коли хто-небудь за допомогою промови схиляє чи відхиляє якусь окрему особу, як, наприклад, роблять люди, умовляючи й переконуючи, бо одна людина є все-таки суддя; взагалі кажучи, той суддя, кого треба переконати... Таким же чином слід чинити і в епідейктичних промовах, бо промова передбачає начебто суддю у слухачеві.

Є три пункти, що мають бути обговорені щодо ораторського мовлення: по-перше, звідки виникають способи переконання, по-друге, про стиль (Іехіз), по-третє, як належить будувати частини мови.

... Недостатньо знати, що слід сказати, але необхідно сказати це так, як треба; це значною мірою сприяє тому, щоб промова справила необхідне враження.

... Достоїнство стилю полягає в ясності (зарЬе); доказом цього служить те, що, коли промова не є ясною, вона не досягає своєї мети.

(Стиль не повинен бути) ні занадто низьким, ні занадто високим, але повинен відповідати предметові мовлення...

Слова загальновживані, які належать рідній мові, метафори - ось єдиний матеріал, корисний для стилю прозаїчного мовлення.

Метафора високою мірою має бути ясною, приємною і чарувати новизною і не можна запозичувати її від іншої особи.

Чотири причини, які сприяють холодності стилю: вживання складних слів, незвичних виразів, надмірне користування епітетами, використання невідповідних метафор.

Стиль буде відповідно якісним, якщо він наповнений почуттями (раіпеіісе), якщо він відображає характер (еїпісе) і якщо він відповідає істинному станові речей. Останнє бува тоді, коли про важливі

речі не говориться злегка, і про пусте не говориться урочисто, і коли до простого імені (слова) не приєднується прикрашання; у противному випадку стиль здається клоунівським...

Стиль мовлення писемного - самий точний, а мовлення полемічного - самий акторський. Існує два види останнього стилю: перший етичний (зачіпає нрави), другий патетичний (збуджує пристрасті).

Промова має дві частини, бо необхідно назвати предмет, про який ідеться, й довести його... перша з цих двох частин є виклад (ргоіпе$і$), друга - спосіб переконання (різііз), як начебто хтось розділив промову на частини, з яких перше - завдання, друге - розв'язання... Отже, необхідні частини промови - виклад і спосіб доведення; вони становлять її невід'ємну приналежність, але частіше бувають: передмова, виклад, спосіб доведення, висновок...

Що стосується жартів, які, очевидно, мають певне місце у дебатах, то, як каже Горгій, слід серйозність супротивника відбивати засобами жарту, а жарти - засобами серйозності.

При складанні епілогу оратору необхідно: по-перше, постаратися викликати добре ставлення слухачів до себе і погане—до супротивника, по-друге, застосовувати перебільшення й применшення, по-третє, розпалити пристрасті слухачів, по-четверте, нагадати, для чого проголошено промову.