Географія промислових комплексів - Іщук С.І. - 6.3. Світова металургія

До складу світової металургії входять три основні підгалузі:

1) видобуток корисних копалин (залізних, марганцевих руд, руд кольорових металів);

2) виробництво чорних металів;

3) виробництво кольорових металів.

Видобуток залізних руд - одна з великих підгалузей гірничодобувної промисловості. Але оскільки залізні руди використовують у чорній металургії, організаційно це виробництво в багатьох країнах розглядають у її складі. Правильніше було б, якби воно належало до обох цих галузей. Світове виробництво залізних руд залежить насамперед від попиту, що має на них металургійна промисловість. Спад видобутку в першій половині 1980-х років був прямим наслідком загального уповільнення розвитку світової економіки, у тому числі під впливом енергетичної та сировинної криз. У 1990-х роках, навпаки, зростання видобутку відбувалося без значних структурних змін, і в 1995 р. рівень його вперше досяг "докризових" показників.

Розглядаючи кількісні показники світової залізорудної промисловості, потрібно враховувати і якісні зміни, що відбуваються в цій галузі. Хоча вміст заліза в рудах здебільшого коливається в межах від 40 до 60 % (а в Ліберії досягає навіть 67 %), тенденція до постійного поліпшення якості товарної продукції простежується досить чітко. Вона виражається не тільки в переважному споживанні агломерату і концентрату залізних руд, а й у переході на використання металізованих окатишів із ще вищим вмістом заліза. Зростає і використання промислового та амортизаційного брухту. Тому нині йдеться не просто про залізні руди, а про залізовмісну сировину. Важливим технологічним нововведенням став також перехід до відкритого видобутку залізних руд.

У географічному розподілі світової залізорудної промисловості останнім часом також відбулися істотні зміни. Ще в 50-60-х роках XX ст. головними виробниками залізних руд для власної ж чорної металургії були країни Західної Європи, США, Канада і СРСР, але потім почалася "прискорена міграція" підприємств цієї галузі в країни, що розвиваються, а також в Австралію при одночасному зниженні ролі старих руднодобувних районів. За цими географічними зрушеннями стоїть насамперед діяльність ТНК, спрямована на перенесення "брудних" виробництв у країни Азії, Африки і Латинської Америки. На кошти ТНК у них і створюється більшість нових підприємств.

Незважаючи на те, що залізні руди на сьогодні добувають у 43 країнах, приблизно 9/10 їх світового виробництва припадає на 12 країн - Китай, Бразилію, Австралію, Індію, Росію, США, Україну, Канаду, ПАР, Швецію, Венесуелу, Казахстан. Унаслідок тривалої економічної кризи, що охопила і чорну металургію, у 1990-х роках помітно зменшилися як загальні обсяги, так і частка залізорудної промисловості СНД у світі. Те саме стосується і Західної Європи, що все більше переходить із власної сировинної бази на привізні ресурси. В останні роки фактично припинився і без того невеликий видобуток залізних руд у Франції, Великій Британії, Німеччині, Норвегії, Іспанії, Португалії, Фінляндії, Австрії. У США і Канаді рівень видобутку залізних руд більш-менш стабілізувався. В інших регіонах цей рівень продовжує зростати, причому особливо помітно в Азії, Латинській Америці та Австралії. Згідно з прогнозами ООН, на початку XXI ст. основного приросту видобутку можна чекати в Австралії, Бразилії, Індії та Венесуелі.

Світова чорна металургія - одна з базових галузей промисловості або галузей її "нижнього поверху", пов'язаних із переробкою різних видів сировини, головним чином мінеральної. її значення визначається насамперед тим, що сталевий прокат продовжує залишатися основним конструкційним матеріалом для промисловості й будівництва.

У сталеплавильній промисловості світу зайнято 6,5-7 млн осіб. Однак ті часи, коли за рівнем розвитку чорної металургії судили про економічну могутність країни, давно минули, принаймні в постіндустріальних державах. В епоху НТР чорну металургію все частіше почали ототожнювати з "брудними" галузями: в її розвитку намітились тенденції скорочення обсягів виробництва. Це зумовлено декількома причинами: загальною тенденцією до зниження металомісткості промислової продукції, що підсилюється конкуренцією з боку більш нових і прогресивних конструкційних матеріалів (алюмінію, пластмас, кераміки, композитів), посиленням заходів з охорони навколишнього середовища та ін. Тому говорять, що чорна металургія вступила у смугу структурної кризи.

Проте зменшувати значення цієї галузі було б неправильно. За всіма розрахунками, чорні метали - сталь та інші сплави заліза - залишаться основними конструкційними матеріалами у XXI ст. На сьогодні в чорній металургії відбуваються структурна перебудова, технічне і технологічне переозброєння. Хоча у виробництві сталі та інших видів металопродукції на доступному для прогнозу відрізку XXI ст. головні позиції, як і раніше, займатимуть традиційні агрегати (доменні печі, електропечі, кисневі конвертори), вже поширилися деякі новітні технології. До них належать: пряме одержання сталі з руди, безперервне лиття профілів, близьких за формою до кінцевої продукції, безперервне розливання сталі, використання плазмових технологій та ін.

До середини 70-х років XX ст. виробництво сталі зростало досить швидко. Для того щоб світова виплавка сталі збільшилася зі 100 до 200 млн т, потрібно було 23 роки (з 1927 до 1950). Збільшення виплавки з 200 до 300 млн т відбулося вже за вісім років (1950- 1958). У 1964 р. у світі було отримано 400 млн т сталі, у 1968 р. - 500, у 1970 р. - 600 млн т. Але з початком енергетичної та сировинної криз розвиток галузі сповільнився, що зумовлено багатьма причинами. З одного боку, це загальне зменшення металомісткості виробництва в епоху НТР і зниження витрат сталі на одиницю готової продукції, підвищення вимог не стільки до кількості, скільки до якості металу. З іншого боку, це постійне зниження загального попиту на чорні метали у зв'язку з кризою. Тільки в другій половині 1980-х років виплавка сталі знову трохи зросла, але потім, протягом 1990-х років, її рівень продовжував знижуватися.

Такі кількісні зміни супроводжувалися істотними географічними зрушеннями у світовій чорній металургії. Головні з них полягають у поступовій "міграції" цієї галузі з економічно розвинених країн до країн, що розвиваються. Ще в 1950 р. країни, що розвиваються (разом із Китаєм), виготовляли всього 6 млн т сталі, або 3 % від загальносвітової виплавки. У 1970 р. цей показник збільшився вже до 56 млн т (10 %), у 1980 р. - до 122 (17 %), у 1990р. - 201 (26 %) і в 2000 р. - до 315 млн т (38 %). Відповідно частка економічно розвинених країн до 2000 р. зменшилася до 47 %, а частка колишніх соціалістичних країн - до 15 %.

Як уже зазначалось, ці географічні зрушення були зумовлені комплексом причин, дві з яких варто вважати головними. Це індустріалізація більш розвинених в економічних відносинах країн Азії, Африки і Латинської Америки, зокрема тих, що належать до нових індустріальних країн, і прагнення країн Заходу перемістити в країни, що розвиваються, частину своїх металургійних потужностей у зв'язку з потребою охорони навколишнього середовища. Але у процесі оцінювання географічного зрушення слід враховувати і такі важливі фактори:

1) потужна база чорної металургії виникла поки лише в порівняно незначній кількості країн, що розвиваються (Бразилія, Індія, Мексика та ін.), тоді як більшість із них, як і раніше, не має або майже не має підприємств цієї галузі. Відповідно і виробництво на душу населення сталі в цих країнах або взагалі не здійснюється, або залишається дуже низьким (10-20 кг), тоді як у країнах Заходу воно становить від 300 до 500 кг, не кажучи вже про країни з ще вищими показниками на душу населення;

2) країни, що розвиваються, орієнтуються в основному на виробництво рядового металу, виплавка якісних сталей, як і раніше, зосереджується в розвинених країнах;

3) виробничі потужності чорної металургії в країнах, що розвиваються, використовуються на 95-100 %, а в економічно розвинених - на 80-85 %, що означає збереження значного резерву у разі сприятливої кон'юнктури.

Охарактеризоване вище географічне зрушення дає змогу поділити великі регіони світу на три групи. До першої належать країни СНД, де після тривалого і стабільного зростання чорної металургії за часів СРСР, у 1990-х роках продовжується постійний спад виробництва. До складу цієї самої групи входить Північна Америка, де виробництво чорних металів взагалі не збільшується, а підвищення попиту на них задовольняється за допомогою імпорту. До другої групи належить Азія, частка якої у світовій виплавці сталі протягом півстоліття постійно зростала, а до третьої - інші регіони, в яких не простежуються жодні тенденції зміни обсягів виплавки чорних металів.

Зміну пропорцій між Північчю та Півднем можна простежити на прикладі першої десятки країн за обсягами виплавки сталі (табл. 6.2).

Із табл. 6.2 видно, що ще в 1950 р. до першої десятки країн з виплавки сталі входили країни Європи, СРСР, США, Японія і Канада, але вже в 1970 р. до її складу увійшов Китай, у 1990 р. - Республіка Корея і Бразилія, а в 2000 р. додалася ще Індія. Проте у 2000 р. з її складу вже випали Велика Британія, Франція, Бельгія, Польща. Цікаво простежити і зміну складу першої трійки країн-лідерів. У 1950 р. це були США, СРСР і Велика Британія, у 1970 р. - США, СРСР і Японія, у 1990 р. - СРСР, Японія і США, а в 2000 р. - Китай, Японія і США. Можна додати, що, оскільки нині у світі (у тих або інших обсягах) виплавку сталі здійснюють уже більше ніж у 80 країнах, у цілому частка десятки країн, що лідирують, поступово зменшується.

У першому десятилітті нашого століття темпи зростання виплавки сталі залишаються дуже повільними. У 2005 р. світова виплавка досягла 790-810 млн т, а в 2015 р. передбачають її збільшення до 800-830 млн т. У головних розвинених країнах (США, Японія, Німеччина) фактично відбувається стабілізація цього показника, тоді як у країнах, що розвиваються, зокрема в країнах нової індустріалізації, він підвищуватиметься, особливо в Китаї, де виплавка сталі вже в 2001 р. досягла 143 млн т. У результаті частка розвинених країн Заходу у світовому виробництві сталі зменшиться до 43-46 %, а частка країн, що розвиваються, зросте до 40-45 %. Частка країн із перехідною економікою залишиться нарівні 12-15 %.

Таблиця 6.2. Перша десятка країн за обсягами виплавки сталі

Про обсяги міжнародної торгівлі металовиробами з чорних металів свідчить і той факт, що нині вона досягла вже 200 млн т у рік (головним чином у вигляді прокату і труб). Найактивніше беруть участь у цій торгівлі країни Європейського Союзу. Вони експортують 90 млн т металопродукції як в інші країни ЄС, так і в треті країни. Близько ЗО млн т експортують країни СНД, понад 25 млн т вивозить Японія, більше 15 млн т спрямовують на зовнішні ринки країни Східної Європи і стільки ж - Республіка Корея. Найбільшими у світі імпортерами сталі і прокату є США (35 млн т). Обсяг міжнародної торгівлі чавуном значно менший (8-10 млн т).

Останнім часом великі зміни відбуваються в розміщенні окремих підприємств чорної металургії, у типах їх орієнтації. Як і раніше, мабуть, для комбінатів повного циклу найвигіднішою залишається орієнтація на територіальне сполучення басейнів коксівного кам'яного вугілля і залізної руди. Таке сполучення було характерне для Англії в період промислового перевороту ХУШ- XIX ст.; і на це спеціально звертав увагу H.H. Баранський. Однак нині територіальне сполучення цих копалин трапляється не так часто (Китай, Індія, ПАР, Україна).

Орієнтація на кам'яновугільні басейни, як уже зазначалося, була головним поштовхом індустріального розвитку XIX і першої половини XX ст. Це зумовлено як досить значним поширенням таких басейнів, так і тим, що на виплавку 1 т чавуну витрачалося більше вугілля, ніж залізної руди. Класичним прикладом такої орієнтації є розміщення металургії Росії, України, США, багатьох країн Західної Європи та Азії. При цьому для багатьох із них типовим є формування не окремих металургійних центрів, а металургійних районів. На сьогодні у світі в цілому в межах вугільних басейнів виробляється приблизно 1/3 чорних металів, а в Західній Європі - 1/2. Варто звернути увагу на те, що світова потреба в коксі нині становить приблизно 350 млн т, і для його одержання щорічно витрачається 500 млн т коксівного вугілля. У виробництві металургійного коксу лідирують Західна Європа, країни СНД, США, Японія та Китай.

Орієнтація на залізорудні басейни також виникла ще в період промислових переворотів, але відігравала все-таки другорядну Роль. Однак з часом положення змінилося. Удосконалення технології доменного виробництва привело до значного скорочення питомих витрат коксу, і в результаті витрати залізовмісної сировини стали перевищувати витрату коксу в два-три рази і навіть більше. Тому залізорудна орієнтація в розташуванні підприємств чорної металургії посилилася. Про це свідчать приклади Роси, України, Китаю, Бразилії, Мексики й інших країн. В усьому світі підприємства подібної залізорудної орієнтації нині дають приблизно 1/7 усіх чорних металів.

Але ще більше поширення в епоху НТР одержала орієнтація на вантажопотоки коксівного вугілля і залізних руд (агломерату, окатишів). Такий тип орієнтації теж не новий: ще в XIX ст. подібні маятникові перевезення сприяли розвитку таких великих металургійних районів, як Придніпровський у Російській імперії, Чиказький у США. В другій половині XX ст. у зв'язку зі здешевленням транспорту і початком освоєння більш віддалених ресурсних районів його значення також зросло. Збільшилися сухопутні вантажопотоки вугілля і руди, у результаті чого виникло багато металургійних центрів у Росії, країнах Східної Європи. Значно зросли їхні морські вантажопотоки, що визначило зміщення підприємств чорної металургії в напрямку моря серед країн Західної Європи, в Японії, США.

Останнім часом активно поширюється орієнтація підприємств чорної металургії на споживача. Це виявляється в будівництві вже не великих металургійних комбінатів, як колись, а заводів малої металургії, причому порівняно невеликих. їх називають міні-заводами (або міді-заводами). Вони або використовують брухт, або працюють за технологією прямого відновлення заліза з металізованих окатишів. Таких міні-заводів найбільше нараховується у США, Японії, Канаді, країнах Західної Європи, але вони діють також і в Бразилії, Мексиці, Республіці Корея, на о. Тайвань, в арабських та інших країнах.