Регіональна економіка - Зінь Е.А. - 3.2. Земельні ресурси: стан та використання

3.1. Загальна характеристика природних ресурсів, їх роль у розвитку продуктивних сил

Природні ресурси — елементи та сили природи, які можуть використовуватися у виробничій та невиробничій сферах для забезпечення потреб людей. Іншими словами, природні ресурси являють собою природні багатства регіону, які використовуються або можуть використовуватися в матеріальному виробництві, є основою матеріального виробництва, яке спрямоване на створення матеріальних благ для людей. Яка є кількість та як використовуються природні ресурси визначається соціально-економічний потенціал регіону. В сучасних умовах формування нового змісту економічних відносин в Україні постає необхідність перегляду пріоритетів у використанні окремих видів ресурсів, що склалися в минулому, формуванню нових способів їх використання та відтворювання, враховуючи реальну наявність їх запасів.

До природних ресурсів належать елементи літосфери, гідросфери, атмосфери. До елементів літосфери—зовнішньої сфери "твердої" Землі, що включає земну кору та частину верхньої мантії (паливні, рудні та нерудні, гідро- та газомінеральні корисні копалини, ґрунти). До елементів гідросфери належить сукупність усіх водних об'єктів: океанів, морів, річок, озер, водосховищ, боліт, підземних вод, льодовиків. До елементів атмосфери належить повітряне середовище навколо Землі.

Природні ресурси поділяються на вичерпні та невичерпні.

Серед вичерпних розрізняють не відновлювані — мінеральні (вугілля, нафта, газ, руди металів тощо) і відновлювальні (ґрунти, рослини, тварини, деякі мінеральні ресурси).

До невичерпних належать космічні (сонячна радіація, морські припливи тощо), кліматичні (атмосферне повітря, енергія вітру тощо) ресурси.

Важливе значення має господарська класифікація природних ресурсів, яка грунтується виходячи із напрямів і форм їх господарського використання. Так, наприклад, земля — це просторова основа виробництва, одночасно — важливий засіб виробництва у сільському господарстві. Вода водосховищ, озер, річок має значення як засіб виробництва, так і як предмет споживання, а також як сфера життя живих істот, які використовуються людьми.

В даній роботі розглядається стан, використання та охорони земельних, водних та лісових ресурсів.

3.2. Земельні ресурси: стан та використання

Земельні ресурси являють собою сукупний природний ресурс поверхні суші як просторової основи для розселення і господарської діяльності. Земельні ресурси розглядаються як просторово-територіальний базис розвитку продуктивних сил і розселення, як головний засіб виробництва і предмет праці в сільському і лісовому господарстві. Одночасно земельні ресурси завжди залишаються надійною основою економічного розвитку.

Згідно із класифікацією загального фонду України, що передбачає господарське використання землі, всі земельні угіддя діляться на дві групи:

• сільськогосподарські, які використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції: рілля, сінокоси, пасовища, багаторічні насадження;

• несільськогосподарські, тобто землі, які не залучені в сільськогосподарське використання: землі населених пунктів, доріг, об'єктів промисловості, енергетики, ділянки під лісом, будівлями, болота тощо.

Більш детальна класифікація земель за їх основним цільовим призначенням дається в "Земельному Кодексі України" (2001 р.). Це:

• землі сільськогосподарського призначення;

• землі житлової та громадської забудови;

• землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

• землі оздоровчого призначення;

• землі рекреаційного призначення;

• землі історико-культурного призначення;

• землі лісового фонду;

• землі водного фонду;

• землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого призначення.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної роботи, розміщення відповідної виробничої інфраструктури.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

• громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

• сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

• сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду-ведення сільського господарства;

• несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Надання земельних ділянок житлово-будівельним (житловим) кооперативам, підприємствам, організаціям, які здійснюють експлуатацію багатоквартирних жилих будинків, а також належні до них будівлі та споруди, здійснюється відповідно до "Земельного Кодексу України".

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким надано статус територій та обкатів природно-заповідного фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються:

• природні території та об'єкти: природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятники природи, заповідні урочища;

• штучно створені об'єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. До земель іншого природоохоронного призначення належать:

• земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;

• земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.

На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняються передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Це земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, туристично-оздоровчих таборів. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

• історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

• городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури, на-скальні зображення, залишки фортець, військових таборів тощо;

• архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди архітектури, народного зодчества тощо. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків,

давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. Це землі зайняті:

• зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

• полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;

• окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи для ведення лісового господарства, для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

• морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;

• прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

• гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

• береговими смугами водних шляхів.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм, уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина

прибережної захисної смуги подвоюється.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визначаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.

До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку.

Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під елек-трогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань.

Сільськогосподарська освоєність земельного фонду на території окремих регіонів наведена в табл. 3.1.

На території усіх регіонів розташовані великі площі сільськогосподарських угідь із значними можливостями для їх використання. Найбільші земельні площі на території Степового регіону — 27,3% від загальнодержавної площі землі, придатної для сільськогосподарського виробництва; на території Поліського регіону — 25,9%, Подільського регіону — 18,4%. У загальній площі сільськогосподарських угідь найбільша їх частка (32%) зосереджена в Степовому регіоні. На території Поліського регіону ця площа складає 21,7%, на території Подільського регіону — 20%. Площа ріллі на території Степового регіону складає 34,2% від загальної площі ріллі, на території Поліського та Подільського регіонів площа ріллі складає відповідно 21% від загальної площі ріллі.

Таблиця 3.1

Площа сільськогосподарських земель на території регіонів

Більш повне уявлення про наявність земельних ресурсів окремих регіонів та областей дає використання питомих показників "загальна площа земель, що приходиться на одного жителя", "площа сільськогосподарських угідь, що приходиться на одного жителя" та "площа ріллі, що приходиться на одного жителя", значення яких наведені в табл. 3.2.

Таблиця 3.2.

Питомі показники освоєння земельного фонду (га/чол.)

Закінчення табл. 3.2

Використовуючи вказані показники можна зробити висновок, що до кращих регіонів, де вказані показники перевищують загальнодержавні належать Поліський регіон із відповідними значеннями вказаних показників 1,88 га/чол., 1,14 га/чол., 0,85 га/чол., особливо Чернігівська область (2,51; 1,7; 1,21), Житомирська область (2,12; 1,13; 0,87); Подільський регіон (1,45; 1,12; 0,95), особливо Полтавська область (1,67; 1,34; 1,12), Вінницька область (1,47; 1,14; 0,98); Степовий регіон (1,37; 1,16;

0,98), особливо Кіровоградська область (2,1; 1,8; 1,57), Херсонська область (2,05; 1,68; 1,51), Миколаївська область (1,84; 1,6; 1,35).

Функціональні особливості використання землі визначають її важливе місце в складі природних ресурсів. Земля являє собою первинною матеріальною основою економічного забезпечення суспільства, просторовим базисом для розміщення продуктивних сил, розселення людей.

Як матеріальна основа економічного стану суспільства земля виступає головним засобом виробництва у сільському господарстві та й у всьому агропромисловому комплексі, враховуючи вплив земельних ресурсів на виробництво сировини та товарів з її використанням іншими галузями економіки.

При вивченні стану земельних ресурсів важливо враховувати регіональні особливості їх використання.

1. Земельні ресурси різних регіонів значною мірою відрізняються своєю продуктивністю із-за природних особливостей, складу ґрунтів, клімату, рельєфу, забезпеченості водними ресурсами тощо. Дослідженнями виявлено на території України близько 650 видів ґрунтів, ґрунтовий покрив має виразно територіальні особливості, які об'єднуються в сім найбільш характерних типів ґрунтів. Це:

• дерново-підзолисті та дернові грунти головним чином на території північної частини Поліського регіону;

• сірі ґрунти на території південної частини Поліського та північної частини Подільського регіонів;

• чорноземи, що простяглися від Карпат до Східних кордонів країни, розташовані на територіях Подільського та Степового регіонів;

• темно-каштанові ґрунти на території південної частини Степового регіону;

• солонці та солончаки, що утворилися на території посушливих степів півдня;

• бурі лісові та буро-підзолисті ґрунти, що поширені у гірських районах та передгір'ях Карпат та Криму;

• лучні та болотні фунти, що утворилися в умовах надмірного зволоження, поширені в північних та західних регіонах, зустрічаються також в лісостеповій та степовій зонах.

2. Обсяг земельних ресурсів просторово обмежений, їх неможливо збільшити як це можна здійснити з іншими засобами виробництва.

3. Земельні участки належать певному регіону і їх неможливо переміщувати із одного регіону в інший, що викликає необхідність створення спеціальних засобів обробітку землі, впровадження притаманних певному регіону засобів родючості, продуктивності. Використання земельних ресурсів сільськогосподарського призначення залежить від результатів сільськогосподарського виробництва, правового забезпечення власності на землю.

Після проголошення незалежності України розпочалася земельна реформа, основним завданням якої була передача земель у власність колективних сільськогосподарських підприємств та інших сільськогосподарських формувань. Згідно з постановою Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи і приватизації землі" (1992 р.) розпочато роздержавлення земель, передачу їх у колективну та приватну власність, затверджено форму державного акта на право колективної власності на землю. Однак уже перший досвід такого реформування показав, що передача землі у власність колективним сільськогосподарським підприємствам сама по собі не перетворює членів цих підприємств у справжніх господарів землі.

Постановою Верховної Ради України "Про Концепцію національної програми відродження села на 1995-2005 роки" (1994 р.) встановлено, що держава стимулює становлення різних форм господарювання в аграрній сфері, забезпечуючи трансформацію колективних і державних сільськогосподарських підприємств в акціонерні та пайові господарства, малі підприємства, асоціації кооперативів і селянських господарств, селянські спілки тощо.

Курсом на реформування земельних відносин були визначені основні завдання діяльності, які передбачали здійснення:

• вартісної грошової оцінки земель;

• передачу земель у колективну та приватну власність;

• паювання земель колективної власності та сертифікація паїв. Паювання передбачає виділення кожному членові колективного

сільськогосподарського підприємства земельної частки (паю) в натурі

у вигляді земельної ділянки, право на яку посвідчується державним актом приватної власності на землю.

Проте паювання земель колективної власності також не досягло основної мети земельної реформи — перетворення членів колективних сільськогосподарських підприємств у працівників-власників. Члени колективних сільськогосподарських підприємств навіть після паювання землі та майна залишаються найманими працівниками колективних сільськогосподарських підприємств, які не мають ні землі, ні майна.

З прийняттям Конституції України (1996 р.) право власності на землю стало гарантованим, а форми власності — такими ж як і у всіх цивілізованих країнах. Прилюдна власність об'єднує власність на землю держави та власність територіальних громад (комунальна власність), а приватна — власність громадян і власність юридичних осіб. Передача землі та майна у приватну власність членів колективних сільськогосподарських підприємств супроводжувалась реструктуризацією підприємств, створенням на їхній основі одного чи кількох суб'єктів господарської діяльності ринкового типу. В результаті реструктуризації передбачено збереження земельної та майнової цілісності цих підприємств, оптимізація організації виробництва з врахуванням регіональних умов. Одночасно забезпечується селянам їхнє право виходу з колективних сільськогосподарських підприємств із своїми земельними частками та майновими паями.

Таким чином, в результаті проведення земельної реформи виконано значний обсяг робіт: проведено роздержавлення земель і сформовано землі запасу та резервного фонду; передано землі у власність недержавних сільськогосподарських підприємств; визначено грошову оцінку сільськогосподарських земель; розпайовано землі недержавних сільськогосподарських підприємств, чим вирішено питання надання земель у власність тим, хто на ній працює; започатковано процес видачі державних актів на право на земельну частку (пай). На базі земель, переданих в оренду землевласникам, створено нові агроформування — товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, колективні господарства тощо. Селянські (фермерські) господарства ведуть виробництво на індивідуальній основі.

Суцільне реформування в системі агропромислового комплексу не привели до позитивних результатів. Наслідки реформування — розвалені ферми, спустошені та зарослі бур'янами поля. В критичному стані знаходиться забезпечення сільського господарства паливно-мастильними матеріалами. Обмеженість пального та постійне підвищення цін на паливно-мастильні матеріали, відсутність необхідних резервів цих матеріалів у весняно-літній та осінній періоди щорічно створюють надзвичайно складну ситуацію на селі. Практична діяльність і вплив державних органів влади на сільськогосподарське виробництво привело до негативних наслідків. Цінова, грошово-кредитна система, відсутність сталого матеріально-технічного забезпечення села та інші фактори не стимулюють розвиток рослинництва, тваринництва та інших галузей. Така політика однаковою мірою не задовольняє інтереси людей, що працюють в приватних, колективних та державних сільськогосподарських підприємствах.

Щоб розірвати процес збіднілості села потрібні нові підходи до сільськогосподарського виробництва, до методів господарства. Мають бути визначені нові економічні відносини між сільськогосподарськими підприємствами, іншими суб'єктами господарської діяльності та державою, органами фінансово-кредитної системи. Позитивний крок в цьому напрямі зроблений в результаті введення в дію Земельного кодексу України (2002 р.), яким врегульовуються принципи формування, статус і шляхи реалізації права власності на землю.

Використання земельних ресурсів у суспільному виробництві вимагає застосування такої економічної категорії як "оцінка землі". У сільськогосподарському виробництві використовують різні за якістю грунти, від чого значною мірою залежить ефективність господарювання. На кращих землях досягають не лише необхідного, але й додаткового (рентного) доходу. На гірших землях не відшкодовують навіть виробничих затрат. Такі об'єктивні умови необхідно враховувати під час вирішення питань, пов'язаних з використанням землі, регулюванням земельних відносин.

Для вивчення результатів господарювання на різних типах ґрунтів необхідно оцінювати землі, що використовуються за показником "диференційований доход".

Диференційований доход, за яким здійснюється економічна оцінка земель, є матеріальною основою диференційованої ренти, котра створюється на кращих і середніх землях за рахунок порівняно вищої продуктивності праці. Завдяки праці на родючих землях з'являється додатковий продукт (додаткова вартість), що виражається у формі диференційованої ренти І і диференційованої ренти II. Сумарний додатковий продукт, таким чином, становить різницю між прибутком загалом і мінімально можливим прибутком, необхідним для відтворення виробництва. Величина мінімально можливого прибутку може бути прийнятий в розрахунках в розмірі 25-35% суми виробничих витрат. Таким чином, показник економічної оцінки землі за диференційованим доходом виражає загальну величину ефективності використання земель з одночасним урахуванням їх якості і рівня інтенсивності землеробства. Визначається цей показник виходячи з продуктивності земельної ділянки і затрат на виробництво продукції.

При визначенні диференційованого рентного доходу за стартовий відлік пропонується брати природну родючість грунтів. В такому випадку економічну оцінку земель необхідно визначати з врахуванням диференційованого рентного доходу в умовах природної родючості грунтів та за умови нормативних затрат, пов'язаних із вирощуванням природного врожаю на різних за якістю землях.

При формуванні планів та програм розвитку сільського господарства необхідно об'єктивно оцінювати існуючі серед науковців різні точки зору стосовно визначення землі як ресурсу виробництва та формування на цій основі ринку землі. Прихильники однієї точки зору стверджують, що в Україні має існувати ринок землі, використовуючи таку економічну категорію як "ціна землі"; земля перетворюється в товар. Ціна землі, як товару, формується під час купівлі-продажу з урахуванням нормативної та експертної грошової оцінки земель і визначається стосовно конкретних земельних ділянок на місцевості. При наявності ринку землі буде впроваджуватися виключно приватна власність на землю, здійснюватися концентрація земельних ресурсів в одних руках, можливе захоплення земель іноземним капіталом.

Інша точка зору полягає в тому, що створення ринку землі та перс творення агропромислового комплексу у дрібнотоварне виробництв приведе, як свідчить досвід, до послідовної деградації сільськогосподарського виробництва та власної харчової промисловості.

Процес створення ринку землі набуває соціально-політичного, а н лише виключно економічного змісту. В країні потрібно створити умови за яких могли продуктивно працювати землекористувачі усіх форм господарювання: державні підприємства, колективні підприємства, фермери, кооперативи, підсобні господарства. Важливо, щоб вони могли працювати в рівних правових і економічних умовах, спиратися на придатність до індустріальних методів господарювання в аграрному секторі.

Сутність проблеми полягає в тому, що потрібно торгувати не землею — треба торгувати хлібом (О. О. Мороз).

В результаті тривалих досліджень та дискусій визначені принципи, види та методи оцінки земель, що відображено в Законі України "Про оцінку земель" (2003 p.). Законом визначені правові засади проведення оцінки земель; регулюються відносини в державі, пов'язані з процесом проведення оцінки земель та захистом інтересів держави та інших суб'єктів правових відносин. Об'єктами оцінки земель є: територія адміністративно-територіальних одиниць або їх частин; території оціночних районів та зон; земельні ділянки чи їх частини, у тому числі земельні частки (паї).

Залежно від мети та методів проведення оцінка земель поділяється на такі види:

• бонітування ґрунтів;

• економічна оцінка земель;

• грошова оцінка земельних ділянок.

Дані бонітування ґрунтів є складовою частиною державного земельного кадастру та є основою проведення економічної оцінки сільськогосподарських угідь і враховуються при визначенні екологічної придатності ґрунтів для вирощування сільськогосподарських культур.

Дані з економічної оцінки земель є основою при проведенні нормативної грошової оцінки земельних ділянок, аналізі ефективності використання земель порівняно з іншими природними ресурсами та визначенні економічної придатності земель сільськогосподарського призначення для вирощування сільськогосподарських культур.

Грошова оцінка земельних ділянок залежно від призначення та порядку проведення може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при спадкуванні та даруванні земельних ділянок, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об'єкта оцінки, використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.