Соціологія - Жоль К.К. - З історії розвитку методологічної проблематики

Упродовж сторіч явища душі та фізичні явища філософи визначали не за предметом, а за методом. Наприклад, традиційно душевні явища визначали за допомогою так званого інтроспективного (від лат. introspectare — дивитися всередину) методу, згідно з яким до душевних явищ відносили їхню пізнаваність у самих собі, в актах безпосереднього індивідуального самосприйняття.

Першу і найфундаментальнішу спробу з'ясувати сутність людського інтелекту здійснив видатний давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.). Його трактат "Про душу" став на тривалий час головним джерелом і керівництвом при вивченні психічних явиш та пізнавальних процесів у психіці.

Арістотелівське вчення про душу не є психологія в сучасному розумінні. Це радше вчення про живі тіла в єдності фізичного та психічного. Те розмежування фізичного та психічного, яке започаткував фундатор раціоналістичної філософії Нового часу Р. Декарт (латинізоване ім'я — Картезій, 1596—1650), давньогрецькому мислителю було не відоме. Такий стан справ цілком відповідає духові арістотелівської філософії, в якій питання про сутність буття органічно поєднані з питаннями знання та пізнання.

Своїм вченням про душу та розум Арістотель заклав фундамент вчення про пізнання. Щоправда, ми не виявляємо у нього систематизованої та закінченої гносеології, але всі дані для створення такої можна знайти в окремих місцях арістотелівських творів.

У філософії Нового часу першим і найавторитетнішим захисником інтроспективного методу (методу самоспостереження) був Декарт. Його опоненти з табору емпіристів (емпіризм — філософське вчення, яке визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знання) хоча й орієнтувалися на первинність матеріальної дійсності, але віддавали перевагу методові над предметом, тобто ідеальній (душевній, психічній) активності суб'єкта над матеріальною (фізичною, чуттєво-речовою) пасивністю об'єкта.

Новий сплеск таких умонастроїв спостерігається в німецькій І неокантіанській філософії. Найвидатніший представник Фрейбурзької (Баденської) школи неокантіанства В. Віндельбанд (1848—1915) у програмній промові "Історія та природознавство" запропонував зробити засадовою для класифікації наук відмінність між науками не за предметом, а за методом.

Пошуки закономірностей тільки у межах пізнавальної діяльності базувалися на переконанні, що матеріальна дійсність позбавлена об'єктивних закономірностей або ж, навіть якщо такі є, вони непізнавані у повному обсязі. Нерозуміння історичного взаємозв'язку предмета і методу пізнання виявлялося у відкиданні онтологічних питань (питань про сутність буття). Пояснювали це по-різному, але суть залишалася та сама: вона не відповідала очевидним фактам науково-технічного освоєння дійсності.

Формуванню уявлень про реальне наукове пізнання сприяли природничі та технічні науки. Філософи, зорієнтовані на вивчення та узагальнення конкретно-наукового досвіду, наголошували на тому, що теорія пізнання, яка ігнорує практичну перевірку пізнаного наукою та втілення перевіреного знання в практичній життєдіяльності людей, приречена на забуття. Вони ж зробили вагомий внесок у розвиток логіки та методології сучасного наукового пізнання.

Особливих успіхів досягли у розв'язанні складних методологічних проблем філософи-позитивісти різних шкіл та напрямів, хоча на перших етапах становлення філософії позитивізму було чимало прорахунків, хибних поглядів і навіть наївної наукоподібної міфотворчості. Позитивізм (фр. positivisme від лат. positivus — позитивний) — філософський напрям, ґрунтується на принципі, який полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук і наступного їх синтетичного об'єднання. Традиційна ж (споглядальна) філософія, яка претендує бути "наукою наук", не має права на існування.

Представниками першої форми позитивізму XIX ст. були: француз О. Конт (1798-1857), англійці Г. Спенсер (1820-1903) і Дж. С. Мілль (1806—1873) та ін. Фундатор соціології О. Конт використав у новому значенні терміни "позитивізм", "позитивне знання", хоча задовго до нього юристи говорили приблизно в такому самому ключі про "позитивне право" на відміну, скажімо, від "природного права" або "філософської теорії права".

Другий етап у розвитку позитивізму пов'язаний з іменами таких відомих вчених, як Р. Авенаріус (1843—1896) та Е. Мах (1838—1916). Цю форму позитивізму називають емпіріокритицизмом (від грецьк. етреігіа — досвід + критицизм) або махізмом (за прізвищем Маха). Швейцарський філософ Авенаріус, фундатор емпіріокритицизму, намагався подолати дуалізм (від лат. dualis — подвійний) матерії та духу, об'єднавши фізичне і психічне на підставі критично переосмисленого поняття досвіду (зовнішнього [фізичний бік досвіду] та внутрішнього [психічний бік досвіду]). У цьому ж напрямі рухався австрійський фізик Мах, якому належить низка важливих фізичних досліджень. Він спробував розв'язати кризу у фізиці кінця XIX — початку XX ст. за допомогою нового витлумачення вихідних понять класичної (ньютонівської) фізики.

Третьою історичною формою позитивізму є неопозитивізм, який сформувався на початку 20-х років XX ст. майже одночасно в Австрії, Англії та Польщі. У перші півтора десятиріччя свого існування неопозитивізм був відомий під назвою логічного позитивізму, оскільки багато в чому пов'язаний з логіко-математичною проблематикою. Логічний позитивізм сформувався й розвивався у рамках так званого Віденського гуртка, який виник 1923 р. у Віденському університеті під керівництвом австрійського фізика та філософа М. Шліка (1882—1936) й об'єднував логіків, філософів, математиків та соціологів. Найяскравішими представниками гуртка були: філософ і логік Р. Карнап (1891 — 1970), філософ, соціолог та економіст О. Нейрат (1882—1945), Г. Хан (1879-1934) та ін. Віденський гурток мав тісні зв'язки з Берлінським товариством емпіричної філософії (Г. Рейхенбах, В. Дубислав, Ф. Краус, А. Герцберг та ін.), та Львівсько-Варшавською логіко-філософською школою (А. Тарський, Я. Лука-севич, К. Айдукевич, Л. Хвістек та ін.). Значний вплив на учасників Віденського гуртка справив Л. Вітгенштейн (1889—1951). (Його "Логіко-філософський трактат" (1921) з передмовою видатного англійського філософа та логіка Б. Рассела (1872—1970) нарівні з працями філософа-неореаліста Дж. Е. Мура (1873—1958) започаткував позитивістський рух у Великобританії.)

Від початку становлення позитивізму саме в його рамках успішно розвивалася соціологія, яка прагнула вивести вивчення соціальних явищ з-під впливу спекулятивно-умоглядної філософії та партійно-ідеологічних уподобань. Наприклад, у другій половині XIX ст. набула поширення так звана теорія чинників, яка спробувала пояснити соціальний розвиток низкою географічних, економічних, технічних, релігійних, моральних тощо впливів. Незважаючи на однобічність теорії, яка надмірно перебільшувала роль окремих чинників у житті суспільства, соціологи цього напряму сприяли закладенню фундаменту емпіричної соціології, покликаної не вигадувати факти, а знаходити їх та узагальнювати.

Звичайно, факт (від лат. factum — зроблене, те, що сталося) та чинник (від лат. factor — той, що робить, виробляє, продукує) — не одне й те саме. Якщо чинник постає в ролі причини певного процесу або явища, то факт — це свідчення дії цієї причини. У науковому пізнанні факти утворюють емпіричну підставу для висування гіпотез, концепцій та побудови теорій, які вказують на причини (чинники) того, що відбувається.

У соціології XIX ст. дуже мало спільного з соціологією другої половини XX ст. Це була переважно теоретична дисципліна, щось проміжне між філософією та політекономією. Негативно ставлячись до філософських спекуляцій, вона тяжіла радше до політекономії в її класичному розумінні (політична економія як наука про соціум загалом, засадовими для життєдіяльності якого є господарські інтереси та відносини), але при цьому не бажала віддавати перевагу одному або кільком чинникам як домінуючим принципам соціальної організації. Така соціологія могла привертати до себе увагу переважно філософськи мислячих представників гуманітарних наук (істориків, філологів тощо), а не тих вчених, які хотіли б використати методи соціології для адекватного аналізу емпіричних фактів соціальної дійсності. Таких методів просто ще не існувало у рамках соціології, хоча їх вже з успіхом розвивали у політекономії (наприклад, статистичний аналіз) та психології (наприклад, експериментальний метод), звідки вони пізніше й були запозичені соціологами.

Неопозитивісти зробили істотний внесок у розвиток методології соціального пізнання. Відмовившись від побудови глобальних соціальних теорій, на що претендувала умоглядна філософія, вони слушно зосередили свою увагу на виявленні принципів дослідної, емпіричної перевірки, або верифікації (від фр. verification від лат. verus — істинний + facere — робити), своїх гіпотетико-теоретичних побудов. Цю неопозитивістську традицію продовжили представники емпіричної соціології США (С. К. Додд, П. Ф. Лазарсфельд, ПЛ. Ланд-сберг, У. Спротт та ін.).

Чим цінний досвід неопозитивістських досліджень наукового пізнання?

По-перше, неопозитивісти сприяли заміні традиційної філософсько-пізнавальної дистинкції (розмежування) "чуттєве — раціональне", яка характеризує індивідуальні пізнавальні акти, на дистинкцію "емпіричне — теоретичне", яка більше відповідає сучасній науці як колективній формі творчості, в якій виокремлюють не два аспекти, а два рівні пізнання — емпіричний та теоретичний.

По-друге, неопозитивісти змусили по-новому переосмислити поняття факту, яке раніше було перевантажене спекуляціями у дусі філософського апріоризму (від лат a priori — з попереднього; незалежно від досвіду, до досвіду; в ідеалістичній філософії — знання про факти, отримане до вивчення їх у досвіді), й тим самим піднесли методологічну значущість емпіричних досліджень.

По-третє, завдяки неопозитивістам істотно змінилися вимоги до проблеми дослідної перевірки (верифікації) теоретичних положень. Чимало ідей та висновків неопозитивістської логіко-методологічної теорії верифікації набули розвитку у різних конкретних науках, включаючи соціологію. Щоправда, від вихідної ідеї верифікації довелося пізніше відмовитися через надмірну прямолінійність та жорсткість вимог, що висувалися у рамках принципу верифікації, оскільки у низці випадків виникали безвихідні ситуації, які суперечили інтуїції вчених і просто здоровому науковому глузду. Що стосується останнього, то добре відомо: у науці далеко не всі важливі для певної теорії положення можна безпосередньо й легко інтерпретувати, наповнивши їх емпіричним змістом. Часом інтерпретацію здійснюють за допомогою складного ланцюжка теорій, що постають у ролі своєрідних інтерпретацій них моделей. Цей ланцюжок ще треба відшукати, а це — завдання з багатьма невідомими. Але як би то воно не було, неопозитивісти своїми розробками принципу верифікації допомогли вченим переконатися в тому, що хибні судження у науці мають цілком певну цінність і що їх можна вважати науково осмисленими, оскільки вони вказують на глухі кути у пізнанні та спонукають до пошуку обхідних шляхів для розв'язання проблем, які нас цікавлять.

По-четверте, неопозитивісти допомогли науковій спільноті зрозуміти, що мова науки — це не якийсь зовнішній атрибут, а винятково важливий інструмент аналізу, особливо на теоретичному рівні. Така оцінка пізнавальних можливостей мови наукового пізнання сприяла зближенню логіки та математики, завдяки чому окреслився вихід у сферу природознавства, технічних та соціальних наук.

Сучасну соціологію, яка використовує так звані кількісні методи дослідження, вже не мислять без опертя на математику (наприклад, теорія ймовірностей, широко використовувана у статистиці) та математичну логіку в її конкретних модифікаціях (наприклад, модальна логіка, нечітка логіка тощо).

Ознайомлення з історією неопозитивізму свідчить про те, що на формування її ціннісних установок значною мірою вплинув структуралізм у лінгвістиці, методологія якого надзвичайно популярна у соціологів.