Соціологія - Жоль К.К. - Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної СОЦІОЛОГІЇ

Італійський економіст та соціолог В. Парето (1848—1923) є одним із творців економічної теорії граничної корисності. Його у певному розумінні можна вважати фундатором соціології економіки, оскільки у розв'язанні економічних питань Парето дуже серйозно цікавили соціологічні аспекти. Зокрема питання, які соціальні потреби можуть бути задоволені економічно. Для відповіді на нього й було введене поняття корисності, яке позначає уявлення, що його зацікавлена особа пов'язує з потрібним їй предметом.

У "Трактаті із загальної соціології" (1916) Парето розвиває соціальну механіку, поділяючи людську активність на два типи — логічні та нелогічні дії. При цьому він зауважує, що в реальному житті обидва типи майже завжди постають у змішаній формі.

Така класифікація цілком відповідає психологічному напряму в соціології, одним з лідерів якого був Парето. Соціальну еволюцію, стверджував він, визначає психологічний сенс вчинків людей. Ці вчинки можуть бути логічно обґрунтованими, тобто бути доцільними, усвідомленими, а можуть бути й неусвідомленими, інстинктивними, логічно не обґрунтованими. Рушійною силою суспільства є нелогічні вчинки, зумовлені комплексом спонукальних інстинктів, потреб, бажань, інтересів, які притаманні людській істоті і становлять психологічну константу її поведінки.

З точки зору Парето, дії більшості людей визначені почуттями, а не розумом. Підґрунтя одвічних людських почуттів утворюють так звані залишки, які іноді називають також інстинктами. Ці інстинкти-залишки люди переважно не усвідомлюють, а ті, хто усвідомлює їх, не зізнаються у цьому відкрито. Люди визнають за краще наводити обґрунтування своїх вчинків, які не відповідають дійсності. Подібні обґрунтування Парето називає похідними. Наявність "похідних" у нашій свідомості не говорить про свідоме лицемірство, оскільки людина, згідно з Парето, влаштована так, що визнає за краще навіювати собі віру в істинність обґрунтувань своїх вчинків. Охоплюючи психологію мас, "похідні" можуть перетворюватися на політичні та релігійні доктрини.

Виходячи з такої схеми, Парето будує пояснення механізмів суспільного життя. На його думку, суспільство — це система, яка перебуває в нестійкій рівновазі, оскільки антагоністичні інтереси класів та соціальних груп немовби паралізують одне одного.

Цей одвічний антагонізм зумовлений нерівномірним розподілом "залишків" серед людей, тобто нерівністю їхніх інтелектуальних та вольових якостей. Наприклад, здатність керувати має тільки невелика частина суспільства, його еліта, яка перебуває на вершині соціальної піраміди. Але й у середовищі еліти існує своя нерівність: є еліта панівна і непанівна. Між ними постійно відбуваються конфлікти, зумовлені боротьбою за владу, та обміни ролями. Цей процес рольового обміну увійшов до соціологічної літератури під назвою "циркуляція еліт". Кожний тип еліт має обмежені переваги і не може задовольнити усі вимоги реального соціального життя. Тому періодично вони змушені здавати свої позиції, нерідко внаслідок насильницького перевороту, який, згідно з Парето, "загалом корисний для суспільства".

Деякі погляди Парето взяв на озброєння Б. Муссоліні, хоча до італійських фашистів антисоціаліст та антидемократ Парето ставився з часткою презирливого цинізму. А втім, у 1923 p., незадовго до смерті, його було призначено не без активності фашистів сенатором Італійського королівства.

Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної СОЦІОЛОГІЇ

Соціологія Парето і американський прагматизм дещо схожі, адже і Парето, і представники прагматизму підходять до проблем пізнання з натуралістично-антропологічними мірками.

Фундатором прагматизму є американський філософ Ч. С. Пірс (1839—1914), який уперше виклав сутність нового методу у статті "Як зробити наші ідеї ясними". За словами Пірса, термін "прагматизм" він запозичив у Канта. Попервах цей термін був еквівалентним вислову "принцип Пірса".

Через двадцять років американський філософ і психолог Дж. В. Джеме (1842—1910) накреслив слово "прагматизм" на своєму філософському прапорі з метою примирення релігійних ідеалів з вимогами емпіричної науки. І невдовзі прагматизм вилився у філософський рух, який набув поширення в Америці та Англії, захопив почасти Італію. У Франції до нього прихильно поставилися філософи А. Бергсон (1859-1941), М. Блондель (1861-1949), Е. Ле Руа (1870-1954) та ін.

На думку деяких дослідників історії та теорії прагматизму, релігійні ідеї, які відіграють домінуючу роль у всій прагматичній концепції, майже нанівець зводять усі її позитивні аспекти. Так, наприклад, Джеме прямо призначає прагматизмові роль посередника між емпіризмом (наукою) та релігією. Аналогічні позиції займає й англійський філософ-прагматист Ф. К. Шіллер. Джеме підкреслював, що прагматизм здатний залишатися релігійним, як і філософський раціоналізм, і водночас зберігати тісний зв'язок з фактами, подібно до емпіризму.

Прагматизм не ворожий до відсторонених (абстрактних) теорій, але він приймає їх тільки у тому разі, якщо за їхньої допомоги відкривається шлях до конкретних речей. Тому прагматизм головним чином наголошує на практичній корисності понять, вимагаючи, аби вони відповідали певним потребам. Це саме стосується і релігійних понять: якщо релігійні ідеї та поняття доводять свою цінність у поцейбічному світі, вони будуть для прагматиста у певному розумінні істинними, тобто такими, що виконують свою утилітарну функцію. Поняття ж, які за своїми наслідками не причетні до практичних цілей, являють собою якщо не непотріб, то зайвий баласт для людського мислення.

У полеміці з позитивізмом у другій половині XX ст. сформувалась феноменологічна соціологія, творці якої піддали серйозній ревізії мало не всі найважливіші постулати позитивістських доктрин у соціології. Наше розуміння соціології, писав Д. Сілвермен, змушує заперечити соціологізм та психологізм, які претендують на пояснення всіх без винятку соціальних явищ у соціологічних або психологічних термінах. Нас цікавить передусім світ соціальних значень, за допомогою яких виникає та стає інтерпретованою соціальна дія, що враховує мотиви інших осіб. При цьому, як стверджують соціологи, представників феноменологічної філософії не цікавить аналіз внутрішніх психічних процесів.

У постановці питань про природу досліджуваної соціологами реальності представники феноменологічної соціології керуються тим, що вони називають феноменологічною свідомістю дослідника. Ця свідомість прагне об'єктивно й неупереджено дослідити природу явиш (феноменів), перш ніж буде встановлений причинний зв'язок їх з іншими явищами та з'ясоване їх соціальне значення. У цьому плані соціологи дотримуються феноменологічної концепції Гуссерля, який не надавав спостережуваним явищам (феноменам) ніякого субстанційного значення. З їхньої точки зору, соціальні феномени конституюють себе, тобто стають реальними об'єктами, за допомогою діяльності членів суспільства, які інтерпретують їх.

Школа географічної (антропогеографічної) соціології та геополітики
Етнологічна соціологія
Соціологічний напрям у мовознавстві
Деякі особливості розвитку соціологічних досліджень у XX ст.
Методологічна проблематика сучасної соціологічної науки
Розділ 3. СОЦІОЛОГІЯ, ІСТОРІЯ, ІСТОРИЗМ
Пропедевтичні зауваження
Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст,
Біля витоків сучасної історичної науки
Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru