Соціологія - Жоль К.К. - Ідея правової держави та її реалізація

У процесі усвідомлення відмінностей між державою та суспільством формувалася ідеологія правової держави, згідно з якою держава має бути органом права, що забезпечується конституцією та відповідними їй соціальними інституціями.

• Засадовою для ідеї правової держави є соціально-філософська доктрина про те, що влада має здійснюватися тільки в ім'я всезагального блага. Щоб зрозуміти смисл цієї ідеї, слід враховувати, що державознавці Нового часу виокремлювали три головні гілки державної влади: законодавство, суд та управління. Під законодавством розуміли діяльність державної влади, спрямовану на встановлення юридичних норм. Суд тлумачили як діяльність державної влади щодо захисту та відновлення права у конфліктних випадках. А ось у розумінні суті державного управління було чимало різночитань та суперечок. Деякі вчені навіть відмовлялися наводити позитивне визначення державного управління і вважали за краще говорити про нього за допомогою негативних характеристик, указуючи, наприклад, що цей тип управління є діяльністю, яка залишається по вирахуванні законодавчої та судової. До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. politeia — державний устрій). Управління у "поліцейській державі" у принципі заперечувало самовизначення особистості та соціальних груп, оскільки цілком ґрунтувалося на засадах усезагальної та всепоглинаючої опіки держави над особистістю та суспільством.

На зміну концепції та практиці "поліцейської держави" прийшла ідеологія ліберальної держави, яка виражала інтереси третього соціального стану, або класу заможних городян, тобто буржуазії, в руках якої було зосереджено значний грошовий капітал та у середовищі якої процвітала самостійна духовна культура, незалежна від церкви та держави.

Під тиском буржуазії управління як поліцейство було повалене, й запанувала система буржуазно-ринкового лібералізму. Вона означала невтручання державної влади в економічне та духовне життя енергійного, підприємливого та буржуазно мислячого індивідуума. В Англії ліберальна система державного невтручання у господарські справи установилася у XVIII ст., на європейському материку після Великої Французької революції.

Ліберальна доктрина пішла незрівнянно далі ліберальної практики державного невтручання у соціально-економічну життєдіяльність. Ця доктрина проголосила абсолютне невтручання державної влади в економічне та духовне життя окремої людини. Завдання держави ліберальна теорія вбачала не в управлінні, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вважали забезпечення особистої свободи, тобто усунення будь-яких зазіхань на свободу буржуазного індивідуума. Саме у цьому розумінні ліберальна доктрина замінювала "поліцейську державу" державою правовою.

З наростанням конфліктів у буржуазному громадянському суспільстві та зростанням свідомості незаможних класів невтручання держави в соціально-економічні відносини загрожувало постійними порушеннями соціальної рівноваги. У зв'язку з цим державна влада виявилася змушеною дедалі частіше втручатися в соціально-економічне життя, послаблюючи дух вільної конкуренції й допомагаючи соціально слабким групам, прошаркам, класам. У такий спосіб відбувалося становлення нової функції державної влади — функції соціальної політики. Водночас на роль "четвертої влади" у суспільстві почали претендувати профспілки, які у сучасних промислово розвинутих капіталістичних країнах уже утвердилися de facto у такій ролі.

Нова ідеологія втручання держави в економічне та духовне життя суспільства істотно відрізнялася від старої ідеології поліцейської держави. Відповідно до цього й відбувається відмова від попереднього терміна "поліція", який набув вельми негативного значення щодо системи державного управління складними соціальними процесами, й державознавці починають говорити про управління як адміністрування. Водночас відбувається відмова й від поняття правової держави в його попередньому лібералістичному тлумаченні.

Ідеологи нової генерації визнають за краще говорити про цілі державного будівництва, використовуючи висловлювання "культура", "культурне будівництво", "культурна діяльність держави", тим самим підкреслюючи гуманістичний, а не поліцейський характер сучасно) їм буржуазної держави. Відтепер правовою визнають державу не з точки зору її цілей, а з точки зору форм та способів її соціально-політичної діяльності. Інакше кажучи, істотним для правової держави періоду державно-монополістичного капіталізму є питання не про те, на що спрямовано діяльність держави, а про те, як держава править.

Правова держава потрібна, щоб обмежити свавілля можновладців. Вона втілює у собі принцип розділення держави та суспільства в ім'я інтересів суспільства, для якого держава є важливим інструментом, і нічим більше.

Учениця та співробітниця відомого угорського марксиста Д. Лукача, викладач політології у Новій школі соціальних досліджень (Нью-Йорк) А. Хеллер, полемізуючи з ортодоксальними марксистами та представниками крайніх правих, вказує на те, що саме формально-правовому характерові сучасної держави (правової держави) нинішні демократичні інституції зобов'язані своєю міцністю та стабільністю. Під формально-правовим характером сучасної демократії вона має на увазі передусім відносне (не абсолютне) розділення держави та суспільства. При цьому одні й ті самі демократичні принципи рівною мірою є засадовими як для "ідеального типу" капіталізму, так і для "ідеального типу" соціалізму, оскільки встановлюють приблизно однакові способи конституційно-правового розв'язання соціальних проблем та подолання соціальних конфліктів, хоча й відрізняються своїм конкретно-історичним смислом, який визначений національним характером тієї чи тієї держави, відповідними культурними цінностями, особливостями соціальної структури, господарського життя тощо.

Волюнтаристські спроби замінити формальну демократію ("буржуазну демократію", згідно з ортодоксальною марксистською термінологією) реальною демократією (наприклад, "пролетарською"), поєднавши державу та суспільство у деяку тотальність під егідою якої-небудь партії крайнього лівого або крайнього правого спрямування, ведуть до відмови від демократії взагалі. Першим документом, який закріпив принципи формальної демократії, була американська Декларація незалежності. Проте ця Декларація містила лише конструктивну ідею, яку ще належало реалізувати. Наступна її реалізація стала завоюванням робітничих партій, профспілок та феміністських рухів. Політичні страйки XIX ст. були безпосередньо спрямовані на реалізацію формальної демократії.

На думку Хеллер, не капіталізм зробив формальну демократію універсальною, а боротьба проти капіталізму, що призвела до появи державно-монополістичного капіталізму, змушеного зважати на факт існування правової держави й підпорядковувати себе її правилам та законам. Злившися з державою, націленою на демократизацію суспільного життя, він прийняв відповідні "правила гри".

Хоч би як інтенсивно не вели боротьбу з капіталізмом у тій чи тій країні, більшість трудівників, за словами Хеллер, ніколи не ототожнює капіталізм з формальною демократією. Таке ототожнення характерне радше для ідеології ліворадикальних інтелектуалів, які, спираючись на традицію, що йде від К. Каутського (1854—1938), одного з лідерів та теоретиків німецької соціал-демократії, зарозуміло вважають, що сам робітничий клас не в змозі усвідомити свої справжні потреби та інтереси. А якщо так, то напоумити "темні" робітничі маси повинні інтелектуали, які мають "єдино правильне наукове знання" про те, як функціонує суспільство та куди йому слід рухатися. Про небезпеку подібного елітарного мислення, пише Хеллер, свого часу попереджала Р. Люксембург (1871 — 1919), видатний діяч німецького, польського та міжнародного робітничого руху, хоча й не могла передбачити, що заміна формальних демократичних гарантій "єдино правильним вченням" призведе не просто до свавілля жменьки інтелектуалів в особі російських більшовиків, а до захоплення влади найжахливішим диктатором.

За умов формальної демократії помилковий крок у принципі може бути виправлено, натомість за умов панування "єдино правильного вчення", яке вважають панацеєю від усіх лих і яке не припускає альтернатив, таке виправлення стає неможливим.

Маркс, за словами Хеллер, виходив з того, що комуністичне суспільство — це всесвітнє суспільство без держави. У такому суспільстві саме по собі відпадає питання про відносини між громадянським суспільством та державою. Комуністичне суспільство в утопічних прожектах Маркса — це безкласове, а отже, й соціально безконфліктне суспільство, в якому не можуть існувати різні соціальні інтереси. Стосовно цього комунізм протистоїть соціалізмові, намагаючись перетворити його на першу фазу єдиної комуністичної формації, яку (фазу) слід щонайшвидше подолати та увійти до царства "всезагальної свободи", обтрусивши із своїх ніг порох народоправ'я (демократії).

Якщо відмовитися від подібних комуністичних утопій, близьких до релігійних міфів, то демократичний соціалізм, на думку Хеллер, — не якась вигадана соціальна модель, оздоблена демократичними гаслами, а цілком реальна та життєва модель соціально-державного устрою, яка має на увазі подальший розвиток та трансформацію громадянського суспільства. Під впливом економічних та соціальних криз сучасні демократичні держави стали на шлях регулювання соціально-економічних процесів.