Соціологія - Жоль К.К. - Переоцінка історичних функцій держави у працях вчених кінця XX ст. ("народна держава", "держава добробуту", "соціальна держава", "індустріальне суспільство", "постіндустріальне суспільство")

У 70-ті роки XX ст. настала криза буржуазних державних інституцій, викликана різними причинами, зокрема дефіцитом державного бюджету у низці країн та ускладненням соціального управління, що призводить до перевантаження державного апарату малоефективними адміністративними функціями та інформаційними потоками. У цій ситуації гору взяла неоконсервативна концепція обмеження державного втручання в економіку. Водночас соціологи, правознавці та філософи почали укотре переосмислювати історичні функції держави, класифікувати типи держав та створювати нові концепції державності. Наприклад, професор Інсбрукського університету (Австрія) П. Пернталер запропонував виокремлювати такі історичні концепції державності:

(1) держава як організм (Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінг, О. Гірке, К. Юнг, націонал-соціалістська доктрина);

(2) держава як система реальних суспільних відносин;

(3) держава як сукупність зразків поведінки, орієнтованих на соціальну єдність (Г. Зіммель, М. Вебер);

(4) держава як порядок, що інтегрує індивідів (Р. Сменд);

(5) держава як надбудовне відношення, яке виражає та захищає класові інтереси (К. Маркс);

(6) держава як нормативно-правова єдність (Г. Кельзен, А. Меркль) та як суб'єкт міжнародного права.

На думку Пернталера, в усіх цих концепціях центральними є категорії розвитку, комплексності та системності, тобто держава як живе ціле піддатна історичним змінам, функціонує як динамічна саморегульована система у середовищі суспільних (передусім економічних) відносин.

Пернталер називає сучасну державу народною у тому розумінні, що державний порядок та влада слугують або повинні слугувати потребам народу, а не корисливим інтересам правлячих кіл. Народ (нація) має права як на "зовнішнє" (створення суверенної незалежної держави), так і на "внутрішнє" (зміна політичного статусу через вільне волевиявлення) самовизначення. Народ має і право на батьківщину, оскільки самовизначення можливе лише на території, з якою народ пов'язаний історією та культурою. У національних державах, де офіційно визнано лише одну так звану державну націю, мають обов'язково дотримуватися інтереси національних меншин. У народній державі за національними меншинами мають визнавати право на використання своєї мови, збереження традицій виховання, освіти та культури, на політичні та культурні зв'язки за межами державних кордонів, на вільну еміграцію тощо. Крім того, у народній державі має бути заборонено соціальну, економічну та політичну дискримінацію національних меншин.

Щоб народна держава була справді народною, вона, вважає Пернталер, має бути конституційною, що означає взаємопов'язаність політичних та правових рішень у рамках особливої юридичної системи та контрольованість усіх державних рішень за допомогою судової процедури. Водночас державу належить розглядати як особливий апарат, що виокремився із суспільства у вигляді системи служб та органів публічної влади. Владний апарат — це засіб досягнення цілей державної організації суспільства (внутрішній соціальний мир, мирне вирішення соціальних конфліктів, управління економікою, науково-технічним прогресом, культурою та охороною навколишнього середовища).

За умов конституційної держави суверенітет державної влади означає її монополію на правотворчість, яка забезпечує державну владу юридично обґрунтованою примусовою силою. Щоправда, при цьому виникає напруженість між правовою державою та владним примушуванням, оскільки будь-яка влада має тенденцію виходити за правові рамки під приводом більшої ефективності у вирішенні державних проблем.

Примусова влада діє не тільки за допомогою примусу, а й як мотивація поведінки громадян. Від порушень санкціонованого владою порядку останніх утримують наявність апарату примушування та зіставлення тих "переваг", задля яких порушують порядок, з можливими несприятливими наслідками застосування санкцій.

Необхідними якостями ефективної влади є її авторитет та легітимність. Поняття авторитету пов'язане з відносинами повеління — підпорядкування. Завдяки наявності реального, а не позірного авторитету той, хто підпорядковується, сприймає владу, що повеліває, як щось належне. Навпаки, авторитарна влада домагається підпорядкування застосуванням сили та всупереч волі того, хто підпорядковується.

Легітимність означає внутрішню виправданість правління з точки зору принципів соціального порядку. Відповідно до ідеї народного суверенітету легітимним вважають державний та правовий порядок, який спирається на ціннісні уявлення, прийняті у певному суспільстві й такі, що набули статусу культурної традиції. Приналежність суверенітету народові реалізують у конституційній демократії як формі організації держави, яка закріплює принципи панування права та прав людини, а також свободу, рівність та солідарність.

У сучасній конституційній державі необхідне соціально відповідальне ставлення громадян до використання своїх прав. Це означає підпорядкування егоїстичних інтересів вимогам соціальної солідарності.

Такою є точка зору низки західних вчених на народну державу.

Поряд з поняттям "народна держава" у країнах Заходу існують і поняття "держава добробуту", "соціальна держава".

Концепція соціальної держави викристалізувалася в ході політичних дискусій другої половини XIX ст. У центрі цих дискусій перебували два питання: (1) про можливість інтеграції промислового пролетаріату в буржуазне суспільство з його інституційними структурами політичної влади та (2) про суміщення капіталізму й гегемонії класу буржуазії з широкою демократією для мас промислового пролетаріату.

У 1929 р. німецький державознавець X. Хеллер висунув поняття соціальної правової держави як альтернативи економічній та політичній диктатурі буржуазії. Соціальна правова держава, згідно з Хеллером, є інституційним засобом обмеження капіталістичного ринкового суспільства політичними принципами, які поєднують формально-юридичну рівність з демократичним самовизначенням у сферах виробництва та розподілу благ.

Поняття держави добробуту, введене до наукового та політичного вжитку англійським економістом Дж. М. Кейнсом (1883—1946), зародилося у надрах політекономічної думки, яка займалася проблемами криз перевиробництва. Згідно з Кейнсом, головне завдання держави добробуту полягає у забезпеченні зайнятості та підтримуванні високого рівня споживання у суспільстві. Якщо ідея соціальної, держави ґрунтована переважно на етичних мотивах подолання капіталізму та звільнення пролетаріату, то ідея держави добробуту має економічне підґрунтя.

Сьогодні нормативні принципи соціальної держави найчастіше зводять до загального принципу справедливості у капіталістичній системі, а проблему відносин між працею та капіталом — до питання про оптимальний перерозподіл національного доходу, що передбачає підтримання відповідних темпів економічного зростання, рівня зайнятості, споживання тощо. Ця переоцінка статусу та функцій соціальної держави зближує її з ідеологією держави добробуту. Водночас окреслюється конфлікт з ідеєю права.

На противагу ринковому механізму розподілу, держава добробуту та сучасна соціальна держава зорієнтовані на помірний егалітаризм (фр. egalitarisme від egalite — рівність; ідея всезагальної рівності) та перерозподіл благ згідно з принципом соціальної справедливості. Вони формують нову структуру прав, уводячи до них так звані дистрибутивні (від англ. distribution — розподіл, розміщення, розподільчий) права, які мають задовольнятися при виконанні обов'язків, покладених на уряд та різні політичні інституції. Від інших прав дистрибутивні права відрізняються тим, що вони суперечать ринковому механізмові розподілу благ, захищають інтереси трудівників, споживачів, клієнтів та інших категорій населення від влади підприємців, що так чи так змінює структуру капіталістичної економіки, яка передбачає придбання благ лише як винагороду.

Економічна політика держави добробуту націлена на підтримування споживчої спроможності широких мас за рахунок надання різним групам населення переваг у періоди економічної нестабільності. Трансформація таких переваг у права означає встановлення для уряду обов'язку не змінювати посталий порядок перерозподілу незалежно від економічної ситуації. Таким чином, володіння дистрибутивними правами — це можливість вимагати від уряду задоволення своїх економічних інтересів, які не вдається задовольнити у процесі ринкового розподілу, за відсутності відповідних зобов'язань перед суспільством. За таких умов право перетворюється з однакової для всіх міри на систему привілеїв, відмінних для різних груп населення залежно від їхнього становища у системі ринкового розподілу благ, що у підсумку обмежує можливості політики перерозподілу.

Звичайно, найпростіше розв'язати проблему соціально безвідповідального використання дистрибутивних прав, скасувавши їх на тій підставі, що вони є завадою для ефективного ринкового розподілу благ. Але тоді буде відновлено гегемонію класу буржуазії, робітничий клас знову виявиться беззахисним перед стихією ринкової економіки і, можливо, запанує авторитарний політичний режим.

Згідно з цією теорією, пропозиція суспільних благ у потрібному суспільству обсязі не може бути забезпечена за допомогою ринкового механізму і, отже, потрібне втручання держави. До того ж приватний сектор не здатний виробляти у широкому масштабі суспільні блага, оскільки затрати виробництва не виправдовують себе з точки зору прибутку.

На думку німецького професора X. Хануша, теорія суспільних благ головним чином являє собою вчення про недостатність ринкового механізму для задоволення всіх суспільних потреб і передбачає державне втручання у справи економіки. Це втручання має свою теоретичну базу — теорію державного підприємництва. У рамках згаданої теорії досліджують реальну діяльність державних підприємств, їхні переваги та недоліки порівняно з приватними підприємцями.

Слід мати на увазі, що державне підприємство держава створює та підтримує не через любов до цієї форми підприємництва. Такої "любові" скупенькі платники податків не вибачать своєму урядові. Головною метою утворення державних підприємств (у формі націоналізації або створення на "чистому місці") є прагнення держави зберегти найбільш значущі в економічному, військовому та політичному відношеннях напрями господарської діяльності, а також стимулювати розвиток перспективних або просто необхідних для певної держави галузей, які вирізняють високі капітал о- та наукоємність. У зв'язку з цим питання про націоналізацію підприємств слід розглядати під тим кутом зору, що ринок часто-густо не забезпечує оптимальної структури виробництва. Тому у збитковості державних підприємств немає нічого страшного. Як тільки економіка стабілізується і з'явиться можливість надати державним підприємствам можливість самостійно боротися за виживання, їх повністю або частково денаціоналізують.

Таким чином, завдання, які уряд ставить перед державними підприємствами за несприятливих для них економічних умов, мають цілком реальне господарське та політичне значення. Це означає, що виділені державою бюджетні кошти використовують більш-менш доцільно, але не завжди ефективно. Уряд бере це до відома, оскільки не можна не зважати на те, що за умов економічного спаду підтримування зайнятості або навіть збільшення кількості робочих місць можливе лише завдяки збереженню інфляції або низьких темпів зростання продуктивності праці. Зрозуміло, що така політика вимагає збільшення державних бюджетних коштів, а цього досягають підвищенням податків, що веде в остаточному підсумку до зниження ефективності функціонування всього господарства. А проте, якщо дбати не тільки про сьогочасні економічні інтереси, то політика субсидування державних підприємств з метою збереження виробництва дає в остаточному підсумку значний економічний ефект на тому етапі, коли стабілізується стан справ в економіці та виразно окреслюються перспективи економічного підйому.

Не можна забувати, що держава, намагаючись прискорити науково-технічний прогрес, діє у галузях, де ризик більший, ніж може дозволити собі приватний капітал, і де існує необхідність великих капіталовкладень, які не до снаги приватним фірмам. У всіх цих випадках лише через тривалий період можна з'ясувати, якою виявилася віддача від державних капіталовкладень. Державні видатки можна поділити на дві частини — витрати в інтересах досягнення загальнонаціональних цілей та витрати, пов'язані з низькою ефективністю державних підприємств.

Витрати в інтересах досягнення загальнонаціональних цілей залежать від своєрідної угоди між центральними державними органами та підприємствами. У цьому разі поінформованість та зацікавленість сторін неоднакова, оскільки центральні органи не мають усієї необхідної інформації про повний стан справ на певному конкретному підприємстві й до того ж вони безпосередньо не зацікавлені у розв'язанні численних господарських завдань. Але тут уже нічого не вдієш, доводиться ризикувати.

Угорський професор Г. Козма вказує у зв'язку з цим на той факт, що не в усіх капіталістичних країнах державні підприємства перебувають лід контролем холдингу (англ. holding — той, хто володіє; холдингова компанія — акціонерна компанія, яка використовує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю над ними). Прихильники холдингової системи доводять, що централізоване управління несумісне з вимогою підвищення конкурентоспроможності державних підприємств на зовнішніх ринках. їхні опоненти вказують на недосконалість холдингової системи та на той факт, що нині в усіх західноєвропейських капіталістичних країнах державні підприємства функціонують переважно у формі акціонерних товариств. У тих же країнах, де державний сектор достатньо великий, акціями державних підприємств володіють фінансові інституції, які є акціонерними товариствами.

Отже, на думку західних соціологів та політологів, на сучасній стадії розвитку капіталізму держава неминуче повинна дедалі глибше втручатися у сферу економіки, оскільки внаслідок посилення процесу економічної концентрації економічний цикл втрачає здатність забезпечувати нагромадження капіталу завдяки його власним, внутрішнім закономірностям. Як свідчать статистичні дані, обсяг державної діяльності у сфері приватноекономічного обігу надзвичайно зріс після Другої світової війни і продовжує розширюватися. При цьому для урядів капіталістичних країн проблема полягає в тому, як залучити великий бізнес на свій бік. Проте в усіх цих країнах має місце одне й те саме: різні підприємці у тій чи тій формі виступають проти всіх інституцій, які допускають некапіталістичний вплив на економіку. А проте ці самі підприємці також не тільки допускають, але часто-густо енергійно вимагають розширення державних витрат для стимулювання економічного зростання та запобігання соціальним конфліктам. Наприклад, у повоєнний період Німеччина та США мали високу частку державних витрат у національному доході, хоча у цих країнах підприємці та уряди поставали у ролі найактивніших прихильників ринкового господарства.

Як вважають фахівці, існують дуже незначні можливості для розв'язання неприватнокапіталістичних завдань за допомогою державних підприємств або підприємств, що перебувають під контролем держави. Державні підприємства, такі як пошта, залізниця, електростанції тощо, можуть справляти через систему тарифів той чи той вплив на промисловість, але результати цього впливу виявляються, як правило, вельми незначними. Державні підприємства в інших галузях промисловості (наприклад, сталеливарній, вугільній тощо), конкуруючи з приватними концернами, змушені вести справи так, щоб отримувати максимальний прибуток за ринковими правилами, тобто у цьому розумінні вони мало чим відрізняються від приватних підприємств.

З посиленням взаємозв'язку різних секторів капіталістичної економіки майже повністю зникають шанси для некапіталістичних реформ силами держави. Великий капітал за допомогою міжнародних концернів та транснаціональних корпорацій уже рішуче подолав бар'єри національних ринків. Створення міжнаціональних капіталістичних об'єднань спричинило істотну лібералізацію зовнішньоекономічних відносин (зниження мита, вільне пересування капіталів, створення міжнародної валютної системи). Крім цього, утворилися економічні союзи капіталістичних держав, які породили єдиний наднаціональний (транснаціональний) ринок.

Інтернаціоналізація (глобалізація) виробництва, збуту та обігу капіталу створила сприятливі передумови для появи нових сфер докладання капіталу, але водночас це обмежило можливості самостійної національно-державної економічної політики, а також зменшило можливість успіху державних некаліталістичних реформ зусиллями представницької влади. Соціологи відзначають тенденцію до звуження повноважень представницької влади, передусім парламентської.

Діяльність парламенту щодо розв'язання питань довгострокового планування багато в чому залежить від експертних прогнозів економічного розвитку. У низці випадків експерти, будучи пов'язаними з монополістичними об'єднаннями й діючи згідно з виробленою спільно з урядом програмою, фактично нав'язують свої пропозиції парламентові. Така практика свідчить про значне збільшення ролі та впливу виконавчої влади у сучасній капіталістичній державі. Проте, на думку низки дослідників, навряд чи правомірно ставити питання про зменшення функцій сучасного парламенту. Справа в тому, що зросле втручання сучасно/ держави в економічну сферу відбулося саме у тих галузях, доступ до яких завжди був закритий для парламентаризму. Таким чином, звуження повноважень представницько влади відбувається не за рахунок урізання її функцій, а за рахунок непропорційного збільшення функцій виконавчої влади. Це призводить до зростання "технократичних" та прагматистських настроїв у вищих ешелонах виконавчої влади, які починають віддавати перевагу ідеології так званого індустріального суспільства.

• Характерними ознаками індустріального суспільства є: планування як метод регулювання економіки з метою усунення соціальних конфліктів; ставка на підвищення соціальної мобільності для усунення класових бар'єрів; плюралізм як політичний принцип, завдяки якому демократія перетворюється на представництво численних політичних угруповань, якими легше маніпулювати, ніж великими партіями.

Як відомо, теорія сучасного індустріального суспільства сформувалася на Заході у 50—60-ті роки XX ст. її ідеї вперше викладено французьким соціологом Р. Ароном (1905—1983) у лекціях у Сор-бонні у /956—1959 pp. та американським економістом, соціологом В. Ростоу (1916—2003) у праці "Стадії економічного зростання".

Теорія індустріального суспільства тлумачить соціальний прогрес як перехід від аграрного (традиційного) суспільства, в якому панують натуральне господарство та соціально-станова ієрархія, до індустріального суспільства з масовим промисловим виробництвом, розвиненими ринковими відносинами та демократичним ладом. Засадовим для цього переходу є процес послідовних технічних нововведень у виробництві разом з різними соціально-психологічними мотивами (наприклад, вплив протестантської етики, зростання національної самосвідомості, особисті якості непересічних політичних діячів тощо).

Згідно з цією теорією, головним критерієм прогресивного суспільного ладу вважають досягнутий рівень промислового виробництва, а згідно з Ростоу — рівень виробництва товарів масового споживання тривалого користування.

Запропонована теорія індустріального суспільства знайшла своє продовження у працях німецького вченого Е. Форстхоффа, який своєрідно інтерпретував демократичну модель сучасної держави. У праці "Держава індустріального суспільства" (1971) він доводив, що період соціальної реалізації завершено і його значною мірою змінила фаза технічної реалізації, під якою він розуміє повоєнну перебудову суспільних відносин, що виявилася у створенні держави з достатньо розвиненими соціальними інституціями.

У своїх ранніх працях Форстхофф підкреслював, що сучасна соціальна держава виникла під тиском обставин. Нині ж соціальна та правова держави різко розділені. До того ж, говорячи, наприклад, про Німеччину, необхідно відзначити, що соціальна держава не пов'язана соціальною програмою з конституцією Німеччини.

Якщо визнати, що соціальні зміни завершені й уже не залежать від виробничих відносин, тоді слід визнати й те, що соціальні відносини зараз більше визначені розвитком техніки, точніше, науково-технічним прогресом, який різко змінює пропорції зайнятості у виробничій сфері та у сфері обслуговування. У такому разі соціальна держава відходить у минуле, як відходять у минуле й партії, що виражають класові інтереси, а на їхнє місце повинні прийти економічні союзи на кшталт профспілок, але серйозно модифікованих, оскільки головною функцією держави стає забезпечення стабільності індустріального суспільства, тобто забезпечення повної зайнятості та збільшення суспільного продукту. Таким чином, держава та суспільство зливаються в єдине ціле, позбавлене класових суперечностей.

Концепція Форстхоффа зазнала серйозної критики за викривлення реального стану справ у західному суспільстві.

Треба підкреслити, що у центрі багатьох теорій демократії перебуває ідея індустріального суспільства з його самобутнім розвитком науки та техніки, що перетворює науку на безпосередню продуктивну силу й тим самим позбавляє традиційних пролетарів їхнього соціального статусу як експлуатованого класу. Цю ідею поділяли Г. Маркузе та Ю. Хабермас, які виходили з того, що наука та техніка перетворилися в індустріально розвинутих країнах не тільки на провідну продуктивну силу, а й на нову форму ідеології. За таких умов пролетаріат як носій революційної ідеології інтегрується до нових соціальних структур і фактично залишає історичну арену, поступаючись місцем "пролетареві розумової праці", який має всі шанси спокійно й без конфліктів стати представником забезпеченого середнього класу.

Слідом за теорією індустріального суспільства з'явилася теорія постіндустріального суспільства, найбільш знаними захисниками якої стали Д. Белл, 3. Бжезінський, Г. Кан, О. Тоффлер (США), Ж. Фурастьє та А. Туран (Франція). Засаловими для членування всесвітньої історії зазначені автори роблять рівень розвитку виробничої техніки, а також галузевий та профспілковий поділ праці. Відповідно, історію суспільства поділяють на доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне та постіндустріальне (технотронне, згідно з Бжезінським, або надіндустріальне, згідно з Тоффлером).

На думку творців теорії постіндустріального суспільства, це суспільство виникає тоді, коли нагромадження капіталу досягає рівня, на якому потреби та злиденність не є головною соціальною проблемою, тобто індустріальна система здатна задовольняти всі головні потреби людини.

У чомусь схожі ідеї раніше висловлювали Маркс та Енгельс, які надавали великого значення науково-технічному прогресові й передбачали перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства. Нагадаємо, що відповідно до марксистського вчення поділ праці визначає форми власності, а ті, у свою чергу, впливають на форми ринкових відносин. З цієї точки зору не можна не визнати, що науково-технічний прогрес сприяє поділові праці й, отже, справляє цілком певний відчутний вплив на зміну форм приватної власності за умов капіталістичної економіки.

Висновки

1 Соціологія політики вивчає соціальні відносини та соціальні інституції, які підпадають під поняття "політика", "влада", "держава".

2 Вивчення соціально-політичних відносин тісно пов'язане з вивченням соціальних структур, визначуваних відносинами власності. Тому до предметної царини соціології політики належить дослідження політичних відносин між різними класами та соціальними групами (передусім з приводу форм власності).

3 Оскільки форми власності відображають у кінцевому підсумку існуючі економічні відносини й визначають політичну активність відповідних соціальних сил, соціологія політики не може пройти повз питання права та економіки, які включено до сфери її досліджень, щоб забезпечити адекватне розуміння політичних процесів у суспільстві.

Контрольні завдання

1. Що таке представницька влада?

2. Що таке громадянське суспільство та держава? Як вони взаємно співвіднесені?

3. У чому полягає суть класичної моделі "поліцейської держави"?

4. Схарактеризуйте суп" правової держави.

5. Як ви розумієте політико-правовий смисл словосполучення "формальна демократія"?

6. Вкажіть головні риси теоретичних моделей "народної держави", "держави добробуту", "соціальної держави", "індустріального суспільства", "постіндустріального суспільства".

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Амелин В. Н. Социология политики. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 184 с.

Ашин г. К. Современные теории элиты. — М.: Международные отношения. 1985. - 256 с.

Вятр £ Социология политических отношений. — М: Прогресс, 1979. — 463 с, Гаджиев К. С. Политическая наука. — М.: Международные отношения, J995. -400 с.

Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. —- М.: Высш. шк., 1995. — 271 с.

Дмитриев А. В. Политическая социология США. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1971. - 84 с.

Ермоленко Д. В. Социология и проблемы международных отношений. — М: Международные отношения, 1977. — 232 с.

История политических и правовых учений. — М.: Инфра & М.Кодекс, 1995. — 728 с.

История фашизма в Западной Европе. — М.: Наука, 1978. — 614 с.

Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология: Методы исследования: Пер. с англ. — М.: Весь Мир, 1997. - 543 с.

Маркузе Г. Одномерный человек // В кн.: Американская социологическая мысль: Пер. с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. — С. 121—146.

Марченко М. Н. Политическая теория и политическая практика в развитых капиталистических странах. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 384 с.

Миме Р. Властвующая элита: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1959. - 543 с.

Морено Д. Л. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. — 289 с. По/тер К. Р. Открытое общество и его враги: В 2 т. — М.: Международный фонд "Культурная инициатива" — Soros foundation: Открытое общество "Феникс", 1992. - Т. /-2.

Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. — М.: Аспект-Пресс, 1995. - 320 с.

Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М.: Владан: Союзбланкоиздат, Московское отделение, 1992. — 122 с.

Теоретическая и практическая политология. — М.: РОССЛЭН, 1993. — 239 с.

Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма. — М.: Наука, 1973. — 492 с. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Пер. с нем. — М.: Наука, 1992. - 176 с.


Розділ 7. СОЦІОЛОГІЯ ТА ЕКОНОМІКА
Пропедевтичні зауваження
Чому віддати пріоритет — соціології праці, соціології промисловості чи економічній соціології?
Чим займається соціологія економіки?
Соціологічний підхід до розуміння періодичних економічних криз за умов капіталізму
З історії слів "ринок", "капитал", "капіталістичний" та "капіталізм"
Економічний цикл
Необхідність політико-економічного та соціологічного прогнозування етапів економічного циклу. Соціологічні опитування
Частина третя. Прикладна соціологія
Розділ 1. ЛІНГВІСТИЧНІ МЕТОДИ У СОЦІОЛОГІЇ
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru