Соціологія - Кузьменко Т.М. - Соціологія другої половини ХХ ст.: характерні риси

Німецький соціолог МАКС ВЕБЕР (1864-1920 рр.) "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904 р.) засновник "розуміючої соціології"

(метод розуміння діючих у суспільстві людей);

закладає основи "економічної соціології",

"соціології релігії"

-

Найважливішим у соціології є логічне розуміння соціальних процесів і їх наукове осмислення.

Завдання - розібратися в суб'єктивних мотивах діяльності, зрозуміти зміст духовного світу суб'єкта соціальної дії. Зрозуміти і пояснити: (об'єднує "пояснення" і "розуміння"):

- за допомогою яких осмислених дій люди здійснюють свої прагнення;

- які зрозумілі наслідки мали їх прагнення для "осмислено зіставленої поведінки інших людей".

-

Суспільство утворюють соціальні дії окремих індивідів.

-

Основна категорія "соціальна дія", яка передбачає:

o суб'єктивну мотивацію (чому?)

o та орієнтацію на інших (очікування) "експектацію".

-

До соціальної дії не належать:

- дії індивіда, якщо вони не є результатом його творчого волевиявлення, але здійснюються під впливом імпульсів, не осмислених у термінах раціональної мети;

- одноманітна поведінка багатьох людей, якщо вона не є результатом свідомої орієнтації один на одного, не заснована на взаємних очікуваннях.

-

Без мотивації і експектації не може бути факту соціальної дії.

-

Чотири типи соціальної дії:

- традиційна (визначається звичкою);

- афективна (емоціями, несвідомими психологічними імпульсами, відчуттями);

- ціннісно-раціональна (свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну цінність поведінки незалежно від успіху);

- цілераціональна (людина чітко уявляє мету і засоби її досягнення і виникає у відповідь на реакцію інших людей на свої дії. Критерій раціональності - успіх).

-

Відповідно до цих чотирьох видів дії розглядаються і форми культури, аналізуються історичні процеси.

-

Суспільний прогрес здійснюється в міру зростання ролі і місця раціональності.

На ранніх етапах - у "традиційному суспільстві" - переважають "традиційний" ("звичний") і "афективний" ("заснований на почуттях") види соціальної дії. На пізніх, і особливо в сучасному "індустріальному" суспільстві, визначальні - "цілераціональний" і "ціннісно-раціональний" види соціальної дії.

-

Загальним напрямком розвитку суспільства є поширення у всіх сферах його життя раціональності, яка набуває вигляду капіталізму, професіоналізму, етики відповідальності, демократії, протестантських релігій тощо.

-

Як рушійні сили людської історії розглядав не тільки матеріальне виробництво, а й духовність (передусім релігію).

-

Соціологія релігії. Вчення про роль протестантської етики (існує тотожність духу капіталізму та духу протестантського віровчення: кропітка щоденна праця заради слави Божої, скерована на одержання прибутку та аскетичне, позбавлене розкошів життя) як одного з основних факторів розвитку капіталістичного господарства.

-

Почавши з вивчення проблеми, яку роль зіграла зміна релігійної етики у зв' язку з переходом до протестантизму у формуванні сучасного капіталізму з його культом раціональності, Вебер згодом переходить до вивчення соціальних умов виникнення таких великих релігій, як буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм. Емпірично простежує, де і за яких умов, серед яких соціальних прошарків переважає в релігії ритуалістично-культові основи, де - аскетично-діяльні, де - містико-споглядальні, де - інтелектуально-догматичні.

-

Поняття ідеального типу - зразка і умоглядної конструкції, яка насправді не існує, але до якої слід прагнути ("економічна людина", "церква", "християнство", "економічний обмін", "капітал", "ремесло", "капіталізм").

Завданням соціології є встановлення відповідності реальності ідеальним типам. Ідеальний тип - "інтерес епохи, виражений у вигляді теоретичної конструкції", ідеальна модель для того, що відповідає інтересам людини в сучасній епосі.

У суспільстві, як і в природі, немає чистих форм. Однак для того, щоб пізнати зміст поведінки і дій людей, необхідно виробити такі методологічні конструкції, що дозволяли б певним чином орієнтуватися в нескінченному розмаїтті соціальних форм людської діяльності. Таку пізнавальну функцію покликані виконати "ідеальні типи".

-

Розробляє оригінальну концепцію соціального управління "панування", - поділяючи його (залежно від наявності цілераціональної дії) на три види "легітимного" панування, що передбачає знання панування з боку керованих чи підлеглих).

Традиційне

На традиції, автоматичному, "бездумному" підпорядкуванні, звичці.

Засновано на вірі не тільки в законність, але навіть у святенність спрадавна існуючих порядків і властей.

Чистим типом такого панування є патріархальна держава. Тип традиційного панування за структурою схожий із сім'єю. Саме ця обставина робить особливо міцним цей тип легітимності.

Штаб правління тут складається з родичів, особистих друзів і васалів, а підставою призначення на посаду є саме особиста вірність.

Харизматичне

Вплив харизматичної особистості "вождя", "лідера".

Харизма - екстраординарна здатність, якість, що вирізняє людину; якість не стільки придбану, скільки подаровану Богом, долею (магічні здібності, пророчий дар, видатна сила духу і слова).

Харизматичний тип є повною протилежністю традиційному. Вебер розглядає харизму як велику революційну силу.

Джерелом особистої відданості є не визнання формального права, а віра і відданість харизмі. Вождь повинен піклуватися про збереження своєї харизми і постійно доводити її існування. Штаб управління формується на основі особистої відданості царю.

При всій протилежності традиційного і ха-ризматичного типів правління між ними спільне: посилаються на особисті відносини між паном і підлеглим і протистоять формально-раціональному пануванню як безособовому.

Харизматичний тип відрізняється тим, що тут немає встановлених (раціонально або за традицією) правил, і всі ухвали виносяться ірраціонально.

Цей тип легітимності авторитарний, авторитет харизматичного лідера базується на силі - не грубій, фізичній, а на силі внутрішнього дару.

Легальне

В основі - "закон". В державах із таким типом панування підкоряються не особам, а законам. Штаб управління складається з урядовців, які діють за раціональними правилами. Правові основи - принцип, що є в основі легальної держави. Цей принцип виявився, згідно з Вебером, однією з передумов розвитку сучасного капіталізму як системи формальної раціональності. Найчистішим видом легального панування є бюрократія, яка функціонує за допомогою знання, і в цьому полягає її раціональний характер.

-

М. Вебер розробляє " теорію сучасної бюрократії, "ідеальної бюрократичної організації".

В основі є:

1 - чіткий поділ і знання своїх функцій (принцип функціональної компетенції),

2 - найсуворіше дотримання ієрархії (принцип бюрократичного авторитету),

3 - виняткове підпорядкування законам, правилам та інструкціям (принцип формалізму),

4 - виключення з роботи суб'єктивного ставлення, особистих почуттів, приватних інтересів (принцип "без гніву і пристрасті" - відоме твердження Тацита: sine ira et studio),

5 - професійна кваліфікація (принцип професіоналізму),

6 - "духовна близькість", збіг поглядів, оцінок, психологічна спільність і т. д. (принцип корпоратизму).

-

Десять заповідей сучасної бюрократії (критерії оптимального функціонування):

1. Посадовці особисто вільні і є суб'єктами влади завдяки знеособленим службовим обов'язкам.

2. Вони організовані в ієрархію офісів.

3. Кожен офіс має сферу компетенції в правовому значенні.

4. У кожному офісі існує вільний відбір.

5. Кандидати призначаються (на основі технічних якостей), а не обираються.

6. Урядовці винагороджуються фіксованою зарплатою.

7. Офіс розглядається як головне заняття посадовця.

8. Організація передбачає кар'єру. Існує система просування.

9. Урядовець працю є відокремленим від власності і без довічного привласнення посади;

10. Він підпорядкований суварій дисципліні і контролю за поведінкою.

Німецька формальна соціологія

(Георг Зіммель, Фердинанд Тьонніс)

Георг Зіммель (1858-1918 рр.)

Соціологія - аналітична дисципліна, яка повинна сприяти дослідженню найбільш загальних рис соціального процесу, різних форм соціального існування, а також виробити систему загальних понять та типів, необхідних для опису та розуміння конкретних явищ.

Суспільство складають соціальні відносини і між-особистісні взаємодії. На основі взаємодії виникають нові форми усуспільнення - соціації. Вирізняє для аналізу форми усуспільнення - "соціації":

- соціальні процеси (розподіл праці, утворення політичних партій, суперництво, підкорення, мода);

- соціальні типи - тобто людей, які набули певних соціальних якостей (аристократ, авантюрист, геній, керівник, підлеглий, відступник);

- моделі розвитку (процес взаємозв'язку розширення соціальних груп (диференціація) з посиленням вияву індивідуальності; негативний бік - відчуження).

Фердинанд Тьонніс (1855-1936рр.)

Вбачає специфіку соціології (порівняно з іншими суспільними науками) в:

- абстрактному,

- ідеалізованому,

- а отже, формалізованому характері її об'єкта. Метод соціології базується на принципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються "чисті форми" соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому - "формальна соціологія".

Соціальні зв'язки, які ґрунтуються на волі до взаємності, можуть бути двох типів:

> реального, органічного (гемайншафту) - спільноти;

> механічного, ідеального (гезельшафту) - суспільства.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Інтерналізація

Зростання кількості праць з соціології в усіх цивілізованих країнах світу.

Академізація

Перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах.

Експертизація

Ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи.

Факто-графізація

Зростання її об' єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних та якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення.

Соціологізація інших наук

Дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічною тлумачать свої специфічні проблеми.

Диференціація

Зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення внаслідок цього структури соціологічного вчення.