Соціологія - Сірий Є.В. - Тема 2. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ. ОСОБИСТІСТЬ ТА СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

1. Основи суспільного життя (природні, економічні, культурні)

Вивчення природи та специфіки суспільного життя слід починати із вивчення його первинного елемента - людини, людини як особистості. Але людина не народжується особистістю. У процесі життєдіяльності, особливо в ранньому віці, вона набуває всі так чи інакше необхідні соціальні ознаки та риси, котрі допомагають їй жити і діяти в соціальному середовищі, сприймати його і вносити свої впливові корективи у процесі діяльності.

Індивід не має змоги вибирати де, коли і як йому жити. Він застає певне природне та соціальне середовище, змушений пристосовуватися, адаптуватися до його умов. Цей процес "входження" в суспільне життя прийнято називати соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні соціальних ролей (сина, брата, товариша, студента, покупця, пасажира і т. п.) і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і корегування таких навичок стимулюються заохоченням чи осудом з боку оточуючих, через систему соціального контролю. Соціалізація починається з раннього дитинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої поведінки нескінченні.

Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні часткову залежність від інших людей або деперсоналізованих зовнішніх обставин. Вона бачить, що її бажання і прагнення щоразу наштовхуються на певні перешкоди, її можливості в реалізації власної волі і досягнення своєї мети, як правило, обмежені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній світ людей, як жорстко внормований та детермінований звичаєм, законом або чиєюсь волею. Тому вирішального значення у вивченні системи дії даних чинників набуває теорія соціалізації.

Соціалізацією будемо називати процес, в ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває певні якості, необхідні для життєдіяльності в суспільстві. В більш широкому визначенні це поняття розуміють як процес засвоєння індивідом взірців поведінки, психологічних механізмів, соціальних норм та цінностей, які необхідні для успішного функціонування індивіда в даному суспільстві.

Теорія соціалізації встановлює, під впливом яких соціальних факторів створюються певні особливості особи, і самий механізм процесу входження людини від індивідуального до соціального. З цих позицій в систему соціалізації включаються: соціальне пізнання, оволодіння певними навиками практичної діяльності, засвоєння певних норм, позицій, ролей та статусів, вироблення ціннісних орієнтацій та установок, а також включення людини в активну творчу діяльність. Соціалізація включає в себе процеси засвоєння, адаптацію (звикання до нових умов), виховання (цілеспрямована дія на духовну сферу та поведінку індивіда), навчання (оволодівання новими знаннями) - одним словом, засвоєння "правил життя". Іноді, як похідні, сюди відносять і змужніння та дорослішання (соціопсихологічні на фізіологічні процеси формування людини). Таким чином, соціалізація - це не тільки набуття соціальної та економічної самостійності, але і формування особистості. Індивід – це початкова точка цього процесу, а зріла особистість - завершальна.

Процес соціалізації триває все життя, в ньому виділяють кілька "життєвих" циклів (стадій): дотрудовий, трудовий та післятрудовий. В цьому плані соціалізація має діяльний характер.

Залежно від віку особи, умовно визначають три основних етапи соціалізації: первинна (соціалізація дитини, маргінальна (підліткова), стійка цілісна соціалізація (перехід до зрілості). Крім того, кожний період характеризується певними ознаками. Так, у дорослому віці соціалізація націлена на зміну поведінки у новій ситуації, а у дитячому віці акцент робиться на формуванні ціннісної орієнтації. Дорослі, опираючись на власний досвід, здатні лише оцінювати і сприймати їх критично, а діти в змозі лише засвоювати їх. На рис. 1 показано співвідношення засвоєння та набуття соціальних ознак та якостей у процесі соціалізації і залежно від віку: в ранньому віці - процес засвоєння якостей проходить найбільш інтенсивно, і, як правило, – найбільш важливі життєві, базові ознаки, в більш пізньому віці - навпаки.

Рис. 1

Соціалізація - як цілеспрямований конструктивний процес - повинна починатися в дитинстві, коли майже на 70% формується людська особистість. Якщо запізнитися, можуть розпочатися незворотні процеси. Саме в дитинстві закладається фундамент соціалізації, водночас - це найбільш незахищений її етап. Процес набуття певних соціальних якостей відбувається за чиєюсь сторонньою допомогою – агентів соціалізації (конкретних людей, які відповідальні за навчання та засвоєння культурних норм та соціальних ролей; інститутів соціалізації (заклади, установи, котрі впливають на процес соціалізації та спрямовують його). Оскільки соціалізація поділяється на два види – первинна та вторинна, остільки і агенти та інститути соціалізації поділяються на первинні (безпосереднє і найближче оточення людини: батьки, родина, близькі, друзі, вчителі та ін., та вторинні (всі ті, хто стоїть у другому, менш важливому ешелоні впливу на людину: представники адміністрації школи, інституту, підприємства, армії, церкви, правоохоронних органів, засобів масової комунікації, різні формальні організації, офіційні заклади).

Соціалізація проходить етапи, які збігаються із так званими життєвими циклами. Вони знаменують важливі віхи в біографії кожної людини. Життєві цикли пов'язані зі зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, зміною способу життя тощо. На цьому базується один із механізмів соціалізації - так звана циклічна теорія соціалізації (згідно зі стадіями чи циклами індивідуального людського розвитку). За цією теорією формування особи проходить відповідно 8 стадій, при кожній із котрих відбувається характерний механізм сприйняття та освоєння соціального середовища:

Дана теорія має соціально-психологічний та віковий аспекти формування людини.

Процес соціалізації іноді суттєво видозмінюється. Це, як правило, пов'язано із переходом людини на нову життєву сходинку, новий життєвий цикл. Людині доводиться багато чому перенавчатися: відходити від попередніх цінностей, норм, ролей, правил поведінки - (десоціалізація) навчанням та засвоєнням нових цінностей, норм, ролей, правил поведінки взамін старих (ресоціалізація). Всі ці підпроцеси загалом входять у структуру багатогранного механізму соціалізації.

Соціологія вивчає соціалізацію в різних аспектах: соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах, індивідів у певних соціально-економічних умовах, вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства. Але буде повніше, якщо почнемо вивчення суспільних явищ з умов їх формування: природних, економічних, культурних. Це так званий еволюційний (комплексний) рівень механізму соціалізації (Рис. 2. Фактори формування суспільних відносин).

Рис. 2

Природні. Почнемо з того, що "суспільне життя" – це комплекс явищ, які виникають із взаємодії осіб та груп. "Суспільність" виявляється і в рослинному, і у тваринному світі. У рослин це природний процес еволюції, пристосування до середовища, пряма залежність від умов, і в них немає свідомої дії, намірів. У тварини є зв'язки, пробудження, які є і в людей, на прикладі некоординованих об'єднань (таргани); згуртованості високого типу (мурахи, бджоли, вовки, леви, мавпи). І оскільки ці зв'язки не визначаються більше ніякими факторами, а тільки природними, то можна виявити і вплив їх на людей.

Початковими основами суспільного життя є біологічні - це особливості людського організму, біологічні потреби, фізіологічні процеси. Основні з них, завдяки яким формувалася людська культура, - це:

■ пряма ходьба;

■ руки, пальці (до сьогоднішнього дня найуніверсальніший інструмент людської діяльності);

■ мозок;

■ структура голосу, мова;

■ залежність дітей від батьків, турбота останніх;

■ пластичність потреб, звичок, розвинута адаптація;

■ стійкість та специфічність поведінки (зокрема, статевої"), зв'язки.

Існують різні антропологічні теорії, згідно з якими природні умови трактуються як основний фактор у розвитку суспільства.

Географічні умови - це другий комплекс природних умов. Людина, як "зоологічний вид", живе на суші, де існує вплив географічних умов на її діяльність (рельєф, кліматичні та погодні умови). Специфіка цих умов відображає розміщення людей, розселення, стан здоров'я. (Приклад: порівняння специфіки географічних та соціальних умов жителів тундри, пустелі, лісової зони). Існує напрям у соціологічній теорії – географічний детермінізм, який пояснює психіку людини як реакцію на природні географічні умови. (Приклад: порівняння темпераменту іспанця і шведа). Але людина - це творча істота, вона змінює, підкоряє, пристосовує природне середовище. Залежність від географічних умов відчувалася переважно тільки в первісному суспільстві. Тому географічне середовище, хоч і становить основу, але не визначає ходу суспільного життя.

До природних умов можна віднести і демографічні основи: це явища народжуваності, природного приросту, густоти населення; відносний склад певного типу населення (молодь, люди похилого віку). Все це впливає на економічні та соціальні процеси та явища (виробництво, рівень життя). Демографічний процес також визначає певні рамки суспільного життя. Раціонально кількісно регульоване і гігієнічно здорове населення є важливим фактором соціального розвитку.

Соціальні теорії, які вивчають проблему соціального розвитку, чисельність і якість народонаселення, визначаються як концепції демографічного детермінізму. Природні умови є необхідною основою суспільного життя, але не є визначальними.

Інша велика група умов-факторів суспільного життя – це економічні умови. Як біоістота, людина певною мірою залежить від природи, але ця залежність не є визначальною. Людина за своєю суттю творець - вона пристосовується, підкоряє елементи природного середовища, трудиться. Процес цілеспрямованої дії людини, в ході якої вона перетворює елементи природного середовища на засоби задоволення своїх потреб, на необхідні для життя матеріальні блага називається працею. Це постійний та необхідний процес, а тому виробництво матеріальних благ визначає основні процеси суспільного життя. Для того, щоб перетворити елемент природи на певну і потрібну, гідну форму для користування, споживання, людина приводить у дію всі свої природні сили: руки, пальці, голову. Діючи на природу, вона і соціально видозмінюється. Сам процес виробництва включає в себе:

■ цілеспрямовану діяльність людини;

■ предмет, який виробляється;

■ знаряддя, яким керується.

Знаряддя праці в історичному розвитку під дією людини видозмінювалися; змінювалися і люди, які займалися цими знаряддями. Але процес виробництва - це не тільки рівень розвитку, в цьому процесі люди взаємодіяли між собою вступали в певні стосунки, взаємозв'язки. Так формувалися виробничо-економічні відносини - система зв'язків і залежностей, в якій люди зайняті в процесі виробництва, обміну, споживання. Економічні відносини - той спосіб, яким люди певного суспільства виробляють засоби до життя та обмінюються продуктами (оскільки існує поділ праці). Люди, займаючись виробництвом, вступають у певні суспільні та політичні стосунки.

Виробничо-економічні відносини перевтілювалися на певну основу - відносини людей до знарядь виробництва (форма власності). У процесі історико-економічного розвитку одні оволодівали засобами, інші - пропонували робочу силу (фізична сила, уміння, знання). Звідси – йшов поділ людей на суспільні класи, прошарки. Задоволення природних благ спричинило формування інститутів виробництва, обміну та споживання, певну систему відносин, які, в свою чергу, породили різні форми спільності людей.

Культурні основи - це третій комплекс факторів, що визначає явища та процеси суспільного життя.

Вплив культури на суспільне життя виражається, перш за все, через соціалізацію та формування окремої особи, а також через формування та розвиток кожної окремої епохи в процесі історичного розвитку суспільства, котра, в свою чергу, і окреслює відтінок та характер соціалізації. Найбільш повно місце і роль феномену культури реалізується завдяки важливим соціальним функціям, котрі культура виконувала і виконує в суспільстві. Кожний індивід стає, членом суспільства, а головне - особистістю тільки в процесі соціалізації, завдяки засвоєнню знань, умінь, навиків, мови, цінностей, норм, традицій, правил поведінки своєї соціальної групи і всього суспільства в цілому. Культура консолідує, спаює, інтегрує людей, забезпечує цілісність суспільства.

Схематично соціалізацію можна зобразити як систему "дитина – сім'я - людина". Саме в сім'ї дитина набуває перших ознак суспільного життя. Людина формується в процесі виховання. Дитина навчається, сприймає та набуває певних рис, знань та навиків.

Створення та введення системи цінностей - інша форма впливу культури. Культура встановлює систему цінностей, визначає критерії. Сюди можна віднести не тільки навчання культурним нормам та освоєння соціальних ролей, але і передачу від батьків дітям соціальних цінностей, уявлень про те, що таке добро та зло, добре та погане тощо. Людина перш за все характеризується біологічними потребами, і їх вона задовольняє. В подальшому механізмі задоволення потреб виникають інтереси, цінності, бо реалізовуються вони різними шляхами, засобами, методами - формується вибір в інтересах і засобах.

У таких ситуаціях вступають в дію цінності, шкала цінностей - ті "предмети" (матеріальні і духовні), які забезпечують особі внутрішню рівновагу, або ті, які необхідні для задоволення потреб, підтримки внутрішньої рівноваги. Це – важливий фактор поведінки. Завдяки ієрархії цінностей людина по-різному виявляє своє ставлення, поводить себе, реагує. Створюється комбінація її дій в різних ситуаціях. Цінності створюються і розвиваються в ході розвитку культури. Вони набуваються в суспільному житті - в ході соціалізації. Розвивається людина - формується її система цінностей. Розвинута система цінностей - результат правильної соціалізації. Система цінностей визначає вибір засобів задоволення потреб, інтересів, визначає напрями в потребах. А як саме модифікується система цінностей в різних ситуаціях, це і визнається "взірцями" дій, поведінки, які встановлені в рамках певної культури.

Взірці діяльності та взірці поведінки також є елементами механізму формування та функціонування суспільних відносин. Взірці поведінки – це певні схеми поведінки, що застосовуються в певних ситуаціях, тобто: "як належить себе поводити та діяти в різних умовах та ситуаціях". Взірець поведінки виражає певну встановлену та прийняту в даній культурі регулярність ходу явищ. Це - встановлена схема суспільної поведінки. Це - бажана модель, пов'язана з цінностями, які треба прийняти. Прийняті моделі стають стилем, принципом, певним чином діють на організацію людських спільностей.

Остаточно на формування особи культура справляє впливову дію через створення та функціонування соціальних інститутів, соціальних систем. У процесі суспільного розвитку історично сформовувалися форми організації спільної діяльності людей, згідно з якими останні в процесі своєї життєдіяльності при взаємних діях користуються (і повинні) прийнятими соціальними нормами та соціально- культурними зразками, що визначають сталі форми соціальної поведінки. Ці норми і зразки людина не обирає, а закріплює їх і діє згідно з ними.

Соціалізація, встановлення цінностей, взірців і моделей, інституційні чинники - найважливіші способи впливу культури на хід суспільного життя. Разом з економічними основами вона дає людям символи, цінності, визначає, а також відповідає на потреби, після задоволення основних біологічних потреб. У ході соціалізації індивід відіграє як пасивну (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей), так і активну роль (формування певної системи орієнтацій, установок).

Процес соціалізації в соціології розглядається і як двоєдиний процес інтернального та екстернального характеру дії індивіда. Інтернальність у поведінці людини виявляється у трансформації зовнішніх факторів соціального середовища у внутрішні процеси свідомості і орієнтацію особи на зовнішні впливові життєві фактори як на домінанту. Екстернальність виявляється в об'єктивації зовнішнього світу людини в її практичній діяльності, а система власних проявів свідомої дії із зовнішнім світом є домінантною ознакою. Таким чином, культура - це те, що засвоюється людиною в процесі соціалізації. А соціалізація - це те, як засвоюється людиною культура. Це одночасно і механізм, і процес.