Соціологія - Сірий Є.В. - 11. Неофункціоналізм

Як не дивно, але, незважаючи на свій занепад та критику з боку багатьох опонентів, структурно-функціоналістичний аналіз умовно залишався академічним еталоном в соціології, центральною течією соціологічного теоретизування. Після численних пошукових варіантів серед соціологічного теоретизування інтерес до функціонал істинного підходу знову зріс. Незмінна актуальність неопозитивістських концепцій пояснювалася спиранням на абстрактну універсальність аналітичних понять цього підходу.

Неофункціоналізм - це реконструкція теоретичної традиції, що була закладена Т. Парсонсом, P. Мертоном, її поповнення та поглиблення. Цілком очевидно, що Т. Парсонс ближче за інших підійшов до мети "усвідомлення", "урозуміння" суспільства. Своїм підходом він зміг інтегрувати безліч теоретичних конфігурацій для об'єктивного "розуміння" суспільства. Тому на базі "парсонських" функціоналістичних підвалин помалу трансформувався новий теоретичний напрям - неофункціоналізм. Дане теоретизування спрямоване на розробку універсальних концепцій, пізнавальних моделей і принципів аналізу, які б пояснили соціальне життя та були б адекватні емпіричним даним, реальним ситуаціям, запропонувати "оптимальні" інтерпретаційні моделі для розуміння як історичних, так і емпіричних фактів - одним словом, "з мозаїк створити малюнок".

Сучасний неофункціоналізм спрямовується на критичний перегляд деяких положень функціоанлізму і розширення його інтелектуального "кругозору" при збереженні його теоретичного ядра. Неофункціоналізм сьогодні^ є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність виокремлює різномаїття аналітичних рівнів: культурного, структурного, індивідуального. Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституцій сучасного суспільства: економічні відносини, державний устрій, політичні організації, соціокультурні інститути. В даній синтезуючій концепції знайдено місце і для теоретико-методологічних засад теорій середнього рівня, для позитивістських концепцій, аналітичного реалізму (як впорядковується соціальний світ), тут вбачаються і веберівські "ідеальні типи".

Невід'ємним від інтеграційних є завдання синтезу макро- і мікро- рівнів аналізу. Дається поправка і на те, що соціальна реальність є не стільки об'єктивною, скільки певною конфігурацією значень, що виникає у свідомості діяча, і взагалі соціальна дійсність уявляється у вигляді деякого комплексу цілей, оцінок, мотивів діяльності.

Беручи до уваги всі вищевикладені моменти, можна стверджувати, що, зайнявши в теоретичній соціології позицію, яка визначена як неофункціоналізм, вчені взяли до уваги, що соціологи в дослідженні суспільства почали розглядати його як історично обумовлену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і споконвічну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Однак невід'ємною є і неомарксистська позиція про роль матеріального виробництва в аналізі суспільства. Інтерес до питання про взаємозв'язок і взаємодію між рисами особистостей і організацією суспільства як соціальної системи ще більше актуалізувався, беручи до уваги досягнення всіх соціологічних шкіл і напрямів. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, – по суті є єдиним теоретичним напрямом останніх десятиліть, котрий запропонував нові свіжі ідеї.

Даний підхід найбільш повно знайшов вияв у творчості німецьких соціологів Ю. Хабермаса і Н. Лумана, американських соціологів Дж. Александера, Дж . Тьорнера, Е. Гідденса