Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 3.4. Багатомірність саморефлексії культури

Феномен культури серед інших явищ громадського життя відрізняється особливою універсальністю й у той же час багатозначністю. Культура, яка свідомо чи неусвідомлено виробляється людьми, є через свої цінності, норми, традиції тощо посередницькою ланкою між людиною і навколишнім світом. У цьому розумінні ні природа, ні політична історія, ні національна картина світу не можуть бути представлені людиною інакше як через культуру. Більше того, сьогодні можна зовсім чітко говорити проте, шо змінюються уявлення людства про природу, суспільство, людину та її духовний світ, які історично складаються, вони є фактами історії культури і тільки так якості можуть бути осмислені й систематизовані. Культура об'єднала в рамках одного, воістину безмежного дискурсу - ціннісно-змістового світу людини - природу, суспільство і творчі індивідуальною, предеставлені в різних аспектах і зрізах як різні конфігурації культурних значень і змістів.

Що ж стосується самого об'єктивного світу, який сприймається людьми через ту чи іншу культуру (чи субкультуру) - історично, національно, соціально, конфесіонально чи іншим способом, - то цей світз'являється як принципово багатомірний і багатозначний, переломлений через безліч культурних дискурсів і опосередкований різними знаковими (вторинними моделюючими) системами, атому принципово неверифікований. На рубежі ХХ-ХХІ ст. реальності світу опосередковані різноманітними інформаційними підходами і технологіями, що призводять до віртуальної уніфікації всіх природних, соціальних і культурних процесів.

Просвітительська дилема природи і культури в сучасному світі виявляється знятою не тільки тому, шо природа перестала виступати як єдиний і останній критерій практичної доцільності матеріальності чи каузальності культурних явищ. Наші уявлення про природу значною мірою втратили значення об'єктивності і безумовності, а уявлення про культуру, відповідно. — значення природничоісторичної чи соціальної обумовленості й ціннісно-змістової, творчої суб'єктивності. За останні три століття співвідношення між "природою" і "культурою" значно змінилося, зрушившись у бік культури, тому що наукові, художні, філософські та релігійні уявлення про природу аж ніяк не є самою природою як такою, але лише її різними культурно-історичними рефлексіями. Співвідношення природного і штучного в суспільному і культурному житті також глибоко трансформувалося через невизначеність критеріїв природного і розмивання кордонів між природним і штучним у сучасному житті. Зате усе більш виразним стає уявлення про те, що будь-який феномен культури для суб'єкта, що переживає й усвідомлює його, є подією, буттям, а в іншому випадку не сприймається як феномен культури (постаючи як компонент побуту, осколок соціуму чи психофізіологічне відправлення людського організму).

Універсальність феномена культури полягає також у тому, що в межах цілого культури виявляються "на рівних" далекі і часом взаємовиключні явища. Серед них — наука і релігія, філософія і мистецтво, здоровий глузд і містика, масові комунікації і творча інтуїція тощо. Явища, що належать до різних історичних епох, різних етнічних чи національних традицій, що спираються на відмінні одне від одного природні, соціально-історичні, господарсько-економічній інші передумови, взаємодіючи між собою і проникаючи одне водне, виступають як складові тієї чи іншої культурної системи. Різні сфери культури поєднуються спільним культурно-історичним і соціокультурним контекстом, близькими ідеалами і світоглядними установками, органічною наступністю ментальних структур, що лежать в основі морфологічно різних культурних явищ чи діалогу культур, що розгортається, а також об'єднуючим ці сфери єдиним суб'єктом культури (суб'єктом події).

Самосвідомість (чи саморефлексія) культури - це і є соціологія культури, яка тлумачиться в широкому розумінні. У цьому плані соціокультурологічне думка, як і сама рефлектуюча нею культура, може знаходити найрізноманітніші форми — культур філософську, науково-аналітичну, релігійно-богословську, художньо-поетичну, психологічну, політико-ідеологічну, буденно-профанну, адміністративно-бюрократичну, гротескно-іронічну тощо. Кожна з названих тут форм характеризує визначений дискурс культурної рефлексії, пов'язаний з атрибуціями того чи іншого (спеціалізованого) суб'єкта культури. Відповідно, тексти культурологічного змісту можуть бути ученими трактатами, конкретними емпіричними дослідженнями, вільними есе філософсько-публіцистичного чи художньо-асоціативного характеру, поетичними набутками, політичними доктринами і відгуками, що характеризують особливу суб'єктність.... У будь-якому разі усе це барвисте зібрання текстів про долю культури та її сутність тією чи іншою мірою, незалежно від ступеня науковості й аргументованості, є фактом культурологічної думки різних суб'єктів культури, а в сукупності — "віялом" культурної суб'єктивності.

Культурологічне знання, узяте в загальному виді, не укладається в теоретичний дискурс, властивий науці взагалі і багатьом суміжним з культурологією гуманітарним наукам, зокрема історії, філології, мистецтвознавству, семіотиці, психології і соціології. Рефлексія культури самої культу рій може здійснюватися за допомогою різних складових: культурного цілого. Так, складовими культури є не тільки наука і філософія (сама собою є особливою культурною формою, не тотожною науці), але і мистецтво, і релігія. Це означає, що культурна рефлексія культури може бути і художньо-естетичною, і релігійно-містичною, і навіть показно-буденною, демонстративно-профанною. Так, існує поезія про поезію, живопис і музика, філософські романи, лірика і п'єси, богословська інтерпретація науки і мистецтва, релігійна філософія, філософія науки і філософія мистецтва, художнє філософствування і науково-художня фантастика... Усе це не що інше, як рефлексія культури культурою, що може набувати в інтегральному культурологічному знанні дуже складні, змішані і синтетичні форми, взаємно опосередковані, які не розкладаються на окремі дискурси й аспекти.

Тому соціальний аспект культури в широкому розумінні (тобто саморефлексія культури) не може характеризуватися одним лише атрибутом науковості; у ній є і своя художність, і філософічність, і своя політизованість, і широка варіативна асоціативність. В особі культурологічного знання до кінця XX ст. і початку XXI ст. ми можемо спостерігати явище нового синкрезису (наступної форми міжкультурного синтезу після міфологічного і релігійно-схоластичного, філософського, художньо-естетичного і політико-ідеологічного). Синкретизм культурологічного знання виражений найбільше демонстративно: науковий, філософський, релігійний, політичний і художній дискурси хаотично і зухвало перемішані і взаємозалежні; ціле культурологічного дослідження підкреслено, навіть демонстративно еклектично (чи здається таким).

Разом з тим, виступаючи як системна рефлексія культури в цілому, у всіх її формах і проявах, соціокультурологічне знання, а разом з ним і культурологія у відомому розумінні "подібні" (структурно ізоморфні) самій культурі. Ця культура включає в себе, поряд з філософськими, науково-аналітичними, художніми, політико-ідеологічними й іншими спеціалізованими формами рефлекс,, культури, велика кількість неспеціалізованих форм, шо представляють собою повсякденну культуру і культуру повсякденності. Тому "еклектизм культуролог,,, свідомий чи несвідомий, глибоко змістовний і органічний самому предмету культурології - культурі, а будівля самої наукової галузі цього знання виявляється міждисциплінарною і багато в чому інтертекстуальною. Справді, спектр культурологічних дисциплін відтворює в цілому структуру гуманітарного знання.

Якщо виходити з того, що реальність світу у свідомості, діяльності, поведінці людей завжди представлена в культурних значеннях і формах, верифікація яких теоретично проблематична, а практично неможлива, то варто визнати, що культурологічний цикл дисциплін відтворює "у згорнутому вигляді" картину наукового і позанаукового вивчення, осмислення і пояснення самої реальності настільки, наскільки її аналіз узагалі можливий через завісу культурних значень і змістів, за якою вона схована (щораз історично обумовлено і закономірно). Соціокультурна реальність при цьому осмислюється з різних сторін і в різних аспектах: філософському й історичному, соціологічному і семіотичному, антропологічному і етнологічному, психологічному і богословському. Можна сказати, що соціокультурологічне знання, представлене всією можливою безліччю дискурсів і аспектів інтерпретації цієї реальності, має безсумнівну об'єктивність, оскільки охоплює ціле з вичерпною багатомірністю і багатозначністю, у результаті наближається до реального об'єкта у всій його складності.

Однак парадоксальність цієї "об'єктивності" полягає в тому, що вона складається саме "у кінцевому підсумку", за рахунок максимальної суб'єктивності окремих дискурсів і подрібнених інтерпретацій цього об'єкта. Представлена в кожному випадку картина культури є одним з можливих (численних) "зрізів" культурного цілого, що цілком відповідає багатомірній і багатозначній природі культури, що має нескінченну кількість по-своєму правомірних дефініцій і описів. Далі, картина культури в кожному конкретному випадку — це набуток суб'єкта культури (спостерігача, учасника, творця, дослідника, тлумача тощо), що характеризується визначеною (суб'єктивною) точкою зору, світоглядною і значеннєвою позицією, визначеною мовою культури. У цьому розумінні М. Бахтін безперечно має рацію: усі феномени культури так чи інакше через світ суб'єкта, через його діяльність і свідомість включені в життя, переживаються як буття-подія, як безпосередня і багатомірна дієвість. Але в цілому соціокультурна реальність, представлена через практично нескінченний "перебір" дискурсів, мов, картин світу —єдина, цілісна, незважаючи на свою дискретність і мозаїчність.

Проблема співвідношення соціуму і культури, віддавна розв'язувана філософами, ученими, релігійними мислителями і художниками з погляду первинності й вторинності, каузальності, відображення, знакових концепцій тощо у світлі підходу, що викладається, постає як проблема елістемологічна, а не онтологічна чи гносеологічна. Нарешті, питання про залежність культури від соціуму чи соціуму від культури - це питання вибору мови опису, оскільки значеннєвий ланцюжок "соціум — культура — соціум..." тощо може бути "розірваний" у будь-якій ланці (на зразок Марксової формули "товар — гроші — товар"), і відповідно інтерпретація відносин соціум/культура змінться в ту чи іншу сторону. При цьому дійсне співвідношення соціуму і культури не міняється залежно від характеру і спрямованості інтерпретації: культура і соціум (на всіх етапах культурно-історичного розвитку, незалежно від регіону, етнічного чи національного контексту) ніби "вбудовані" одна в одну і є лише двома сторонами "медалі", тобто атрибутами одного соціокультурного цілого, амбівалентного за своєю природою. Це ціле можна умовно назвати "життям", але так само умовно його можна вважати і "культурою" залежно від позицій суб'єкта.

Ще більшою мірою це стосується теоретичного й історичного осмислення культурного різноманіття світу й особливо феномена мультикультурності. Проблема співвідношення різних етнонаціональних культур чи субкультур у межах національних і регіональних, приналежних різним історичним епохам, класам і станам, стратам і середовищам, а тому різним суб'єктам — це культурно-мовна проблема, що також безпосередньо стосується проблеми інтерсуб'єктивності. Строго говорячи, мови культури взаємно неперекладні і не замінні одна одною. У процесі, що стихійно розвивається, а в багатьох випадках і спеціально організованого діалогу культур досягається переклад з однієї мови культури на іншу; однак ступінь адекватності цього перекладу (чи, навпаки, ступінь модернізації, що досягається при перекладі з однієї мови на іншу) залежить від безлічі факторів, пов'язаних як із суб'єктивними умовами (позиція чи установка суб'єкта — "перекладача"), так і з об'єктивними обставинами (політична ситуація, еміграція, стан кризи культури чи цивілізаційного зламування).

Одним з найважливіших сучасних завдань соціокультурологічного знання є порівняльне вивчення "свого" і "чужого" у діалозі культур як сучасних, так і історично вилучених, як територіально суміжних, так і розділених нездоланними географічними і значеннєвими відстанями. Кожна культура прагне при контакті з іншою забрати в ній "своє" (та інтерпретувати її переважно в цьому ключі, тим самим "освоюючи" її власними ментальними засобами) і, навпаки, відкинути "чуже" (відповідно засудивши його, дискредитувавши, витиснувши чи замістивши його "своїм").

М. Бахтін, характеризуючи світ людини як архітектонічне ціле, писав: "Цю архітектоніку дійсного світу вчинку і повинна описати соціологія культури, не абстрактну схему, а конкретний план світу єдиного і одного вчинку, основні конкретні моменти його побудови та їхнє взаємне розташування. Ці моменти: я — для — себе, інші — для — мене, я — для -г- іншого; усі цінності дійсного життя і культури розташовані навколо цих основних архітектонічних крапок дійсного світу вчинку: наукові цінності, естетичні, політичні (включаючи й етичні і соціальні) і, нарешті, релігійні". Сказане можна включити і до культури в цілому, ідо діалогу культур, ідо суб'єктів культури, тобто до її соціологічних аспектів. З концепції М. Бахтіна виявляється, що ніякий діалог культур (чи цивілізацій) неможливий, якщо культури намагаються спілкуватися чи взаємодіяти між собою з позиції: "я — для себе", "інший — для себе". Тут діалог культур узагалі не можливий за визначенням (один одному в цьому випадку протистоять два монологи — несполучені судини). Для того, щоб діалог виник, національні чи етнічні культури повинні звернутися до інтерсуб'єктивності: ставши іншим — для мене й мною —для іншого. Однак і цього недостатньо для повноцінного діалогу. Тут не менш важливо володіти визначеним, добре відрефлексованим змістом (я — для себе) з тим, щоб його передавати для інших культур і їхніх суб'єктів (я—для іншого чи інший — для мене). Можна сказати, що національна самосвідомість (я — для себе) стає підґрунтям для міжкультурної комунікації і взаємозбагачення суб'єктів суміжних чи віддалених культур. Іншою необхідною передумовою діалогу культур повинна стати зацікавлена установка суб'єкта на розуміння іншого. Без такої установки в мультикультурному середовищі почнуть розвиватися взаємні недовіра й ущемлення культур, що обмежують можливість міжкультурного діалогу і припиняють його.

Моделювання різних ситуацій міжкультурної комунікації, що відтворюють модель діалогу культур — реальний і продуктивний шлях організації ціннісно-змістового простору як інтерсуб'ективного імультикультурного й водночас цілісного, єдиного. При цьому мультикультурне ціле з неминучістю постає перед нами як своєрідний інтертекст, у якому вибудовується складна конфігурація міжкультурної взаємодії, свого роду матриця здійснюваного діалогу культур. Ця проблематика сьогодні, як ніколи, має потребу в подальшому вивченні з позицій цивілізаційного і культурологічного підходів.