Соціологія культури - Юрій М.Ф. - 4.1. Інституціоналізація життєвого досвіду

Зрозуміло, що суспільство є продуктом взаємодії людей. Виділимо з усіх видів взаємодій соціальне, тобто людське, коли люди розуміються як соціальні істоти, що діють у конкретному соціокультурному контексті. Соціальна взаємодія в повсякденному житті підпорядкована принципу "тут і зараз" і протікає в ситуації "віч-на-віч". Можна сказати, що тут знаходиться "атом" усього величезного світу людських взаємин. Всі інші форми взаємодій у тому чи іншому ступені є лише похідними і більш віддаленими від цього атома. Отже, аналіз цієї "цеглинки" дозволить нам виявити мікромеханізм соціального конструювання. Розглянемо як відкладається досвід життя у свідомості індивіда і як він типізується, стає прийнятним та зрозумілим іншому учаснику взаємодії. Цим самим ми позначимо появу тих чи інших елементарних форм культури як ціннісно-нормативних регуляторів соціального життя.

У ситуації "віч-на-віч" я і мій партнер з'являємося один перед одним у живому сьогоденні. При цьому збагнення один одного (намірів, прийомів впливу, мети взаємодії) відбувається на всіх рівнях свідомості (розуму, інтуїції, емоцій). Завдяки своїм знанням, досвіду, культурі в цілому я інтерпретую отримані дані, намагаючись досягти достовірного знання про свого партнера. Так само діє і він. Зіткнення двох "тут і зараз" (тобто інтерпретацій ситуації, заснованих на інтересах сторін і актуальних цілях взаємодії) відбувається в процесі взаємообміну моєї і його експресивностей (виразників емоційних станів). Але жодна людина не здатна осягти іншу в усьому її різноманітті. Тому волею чи неволею ми використовуємо типізацію, схеми інтерпретації поведінки і дії іншої людини ("чоловік", "жінка", "європеєць" тощо), а схем и диктують нам типові "чекання - вимоги" один від одного в ситуації взаємодії. Ми сприймаємо один одного як типи. Більше того, чим більше вилучена типізація соціальної взаємодії від ситуації "віч-на-віч", тим більше вона анонімна, знеособлена. Але зародок анонімності укладений вже в ситуації живої взаємодії індивідів. Отже, соціальну реальність повсякденного життя можна зрозуміти в континуумі типізації, анонімність яких зростає в міру віддалення від ситуацій "тут і зараз" і "віч-на-віч". На одному полюсі цього простору знаходяться "інші", з якими я взаємодію часто й інтенсивно ("моє коло"), на іншому полюсі — вкрай анонімні абстракції, що за своєю природою ніколи не зможуть стати доступними взаємодії "віч-на-віч" (міфологічні герої чи релігійні уособлення у вигляді ангелів, диявола тощо).

Типізація формується в "зразки взаємодій" і упорядковує їх. Найважливішу роль при цьому відіграє вербальна мова, що являє собою систему знаків, тобто лінгвістичних позначень життєвого досвіду спільності, які можна зберегти в часі і передати майбутнім поколінням. Досвід — насамперед знання, однак моє знання повсякденного життя організоване так, що мене цікавить у даний момент лише те, що мені потрібно для досягнення якихось цілей. Зрозуміло, що апріорно знання не існує, оскільки людська природа — соціокультурна змінна: споконвічно вона існує лише у вигляді культурних констант (відкритості світу, пластичності інстинктуальної системи тощо). Отже, якщо ми намагаємося з'ясувати джерела і природу "соціокультурного", то повинні розглянути питання про "осілість" досвіду у свідомості індивіда і про його об'єктивацію в рамках прийнятої в даній культурі семіотико-знакової системи. А це дає нам відповідь на питання про життєві світи людини як суб'єктивні реальності. У пам'яті людини осідає не весь досвід індивіда чи групи. Седиментація (осад досвіду дій і переживань у свідомості) набуває інтерсуб'єктивного характеру, тобто виходить за межі окремої людини тоді, коли кількох індивідів поєднує загальна біографія — подібні умови життя і діяльності породжують суспільний однаковий досвід, типізація якого відбувається остаточно за допомогою мови, тобто семіотичної системи.

Як же при цьому відбувається формування досвіду? В основі досвіду лежать дії фізичного, технологічного чи розумового характеру, а будь-яка дія піддається так званій хабітуалізації (призвичаюванню). У ході призвичаювання відбувається фундаментальний процес: природне прагнення людей до результативності дії в поєднанні з прагненням до економії людських зусиль (у тому числі і "закон лінощів") ведуть до того, що у свідомості відбивається насамперед позитивний досвід, перетворюючись у зразок дії (в основному виражений в уміннях і навичках) Типізуючи далі за допомогою мови, він рухається В двох системах: у системі рольових функцій (рольових репертуарах живих індивідів). в знакових (символічних) системах. Досвід, виражений у знакових системах, може вшокремлюватися від надбання його творців.

Тут початок культури. Тому ми під культурою розуміємо позитивний досвід безлічі людей, виражений у семіотичних системах. За допомогою типізації дій . формування зразків у взаємодіючих індивідів виникають визначиш чекання (експектації) один від іншого, а отже, і взаємний контроль! взаємокорекщя норм (етос співтовариства). Виникає основа для формування інститутів - об'єктивних для індивідів соціальних реальностей. Вони неодмінно мають уже свою історію й аргументовану легітимність (виправданість). Усі вони диктують індивідам: "так треба робити", а ряд з них — спеціально організований — "розвантажує" людей від уже непосильної для них ноші (для цього призначена організація і ведення народного господарства, система державного управління, армія, охорона здоров'я, система освіти, наука, мистецтво тощо).

Поділ праці між інститутами, отже, і між їх персоналами дає можливість розвивати відповідну професійну культуру, відкриває шлях до проектованих інновацій.