Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства.

Однією з основних проблем, які розглядаються в рамках системного підходу, є проблема взаємовідносин системи-культури і системи-суспільства. Тут можемо виділити два основних напрямки аналізу культури як системи: "культура - підсистема суспільства" і "суспільство — підсистема соціокультурної надсистеми".

Так, з точки зору Л. Уайта, культура утворюється з безлічі стійких і автономних структур, організацій, кожній з яких властива певна сила і своя власна мета, і які знаходяться у прямій залежності від конкретної ситуації в суспільстві (ці структури мають назву "векторних"). Л. Уайт виділяв такі підсистеми культури:

§ технологічна: складається з матеріально втілених інструментів і техніки їх використання, завдяки яким відбувається взаємодія людських індивідів і колективів із природним середовищем — засоби виробництва, засоби існування, матеріали для побудови житла, засоби нападу і захисту; роль цієї підсистеми, на думку Л. Уайта, є визначальною у функціонуванні і розвитку культури в цілому;

§ соціальна: включає в себе стосунки між людьми, відповідні типи поведінки; охоплює також системи родинних стосунків, політику, етику тощо;

§ ідеологічна: ідеї, вірування, знання, міфологія, релігія, народна мудрість тощо.

§ Ідеї Л. Уайта пізніше були розвинуті Е. Маркаряном, який виділив у культурі три підсистеми:

§ природно-екологічна культура (звернена до природного середовища);

§ суспільно-екологічна культура (пов'язана з регуляцією людей);

§ соціорегулятивна культура (пов'язана з духовним виробництвом);

Саме в останній, на думку дослідника, зосереджено найчутливіші вузли культури, які дозволяють їй здійснювати свої різноманітні соціальні функції в суспільстві.

На думку Т. Парсонса, суспільство є вищою формою організації людства - раціональною системою, що має складну структуру.

Воно складається з підсистем (серед яких є і підсистема культури), які взаємодіють між собою, і від функціонування яких залежить соціальний порядок. Система "суспільство" є самодостатньою, тобто має в наявності всі необхідні засоби для успішного проходження двох взаємозв'язаних процесів - тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо довкілля.

Т. Парсонсу заперечують Л. Козер, Р. Дарендорф та інші дослідники-конфліктологи, піддаючи критиці ігнорування нестабільності і конфлікту. Визнаючи конфлікти як природній стан суспільства, вони погоджуються з тим, що слід уникати соціальних потрясінь і регулювати суспільні конфлікти усіма можливими засобами, в тому числі засобами культури.

До певної міри об'єднує дві зазначені позиції Р. Мертон, вказуючи на місце культури в суспільстві як інституту соціального контролю: оскільки в основі соціального життя лежать норми і цінності, тобто елементи культури, то конфліктність суспільства можна подолати шляхом створення нових соціальних інститутів, що сприятимуть його інтеграції.

Цілком протилежної точки зору щодо проблеми взаємовідносин культури і суспільства дотримується П. Сорокін. Він не погоджується з тим, що суспільство є системою найвищого рівня, натомість вважає, що найвищий рівень систем утворюють соціокультурні, сфера впливу яких поширюється на суспільства. Останні при цьому трактуються як сукупність індивідів, що перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. В той же час існують системи нижчого рівня: мова, етика, релігія, мистецтво тощо. Концепція культури П. Сорокіна до недавнього часу виступала як унікальна. Однак, останнім часом вона стає все популярнішою і творчо розвивається соціологами. Зокрема, поширеною є так звана синергетична концепція культури, згідно з якою культура розглядається як складна відкрита динамічна система, що здатна самоорганізовуватись (при цьому всі процеси, які в ній відбуваються, не є сталими), а сам процес самоорганізації тлумачиться як становлення нового соціокультурного цілого. До сказаного додамо лише, що згідно з синергетичною концепцією, системи не виникають і не функціонують самі по собі (оскільки нічого не виникає безпричинно), а лише на якійсь основі і в силу якоїсь необхідності, тож самоорганізація можлива лише в тих системах, які містять дуже велику кількість елементів, тобто у великих відкритих системах, на зразок культури.

Питання взаємодії систем культури і суспільства провокує появу похідних проблем, пов'язаних із вивченням механізмів впливу культури на життя соціуму. Відтак постає проблема визначення функцій культури в суспільстві. Серед існуючих спроб їх класифікації найбільш поширеною є схема, згідно з якою виділяють такі функції:

§ пізнавальна (дослідження галузі культури дають можливість адекватно судити про суспільство загалом, його спільноти, групи й індивіда зокрема);

§ соціальної пам'яті або передавання соціальної спадщини (культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід);

§ освітньо-виховна (культура перетворює людину на особистість у процесі соціалізації, за допомогою навчання і виховання; набута і засвоєна культура є базою для інноваційної діяльності);

§ регулятивна (цінності, ідеали, норми і зразки поведінки певної культури в ході соціалізації стають частиною самосвідомості особистості, формують і регулюють її поведінку); в комунікативна (культура виступає одним із найрозповсюдженіших і найефективніших засобів спілкування людей, дозволяє їм краще пізнати один одного);

§ інтегративна і дезінтегративна (культура здатна як згуртовувати людей, забезпечуючи цілісність спільноти, так і поділяти їх, протиставляючи один одному).

Як бачимо, в цій класифікації (до речі, як і в багатьох інших) в один реєстр зводяться різномасштабні функції. Тож дехто з дослідників культури вважає, що слід шукати ті закономірності, які б допомогли перетворити перелік соціальних функцій культури із хаотичного рядоположення в певну цілісність. Один із можливих варіантів вирішення цього завдання полягає у виявленні основної функції культури.

Так, існує точка зору, що основна функція культури полягає у здатності останньої нормалізовувати соціальне життя та діяльність індивідів (підґрунтя цієї концепції можемо знайти ще у працях Г. Спенсера, на думку якого, розвиток усіх складних об'єктів - суспільство, природа - відбувається на підставі спільних закономірностей). Зокрема, М. Мамардашвілі трактує культуру як здатність людини володіти нею ж здобутим знанням універсуму, як систему кодування, відтворення, трансляції відповідних умінь, досвіду, знань, що має знакову природу. З його концепцією перегукуються ідеї Л. Іоніна, на думку якого, індивіди свідомо кодують свою поведінку з метою організації і нормалізації власної діяльності.

Сказане зводить у цілісну версію Е. Маркарян, вважаючи основною функцією культури адаптивно-негентропійну. Зміст цієї функції полягає у впорядковуванні і організації культурних процесів та самозбереженні системи "культура — суспільство", а сама функція виявляється у двох аспектах — адаптації (функціонування і розвиток) та негентропії (здійснення стратегії адаптації — вироблення ефективних механізмів для якнайкращого здійснення адаптації). Іншими словами, культура тут виступає як інформаційна система, функція якої — встановлення критеріїв відбору суспільством шкал цінностей із метою забезпечення свого повноцінного розвитку при відсутності значних катаклізмів, катастроф. Крім того, це означає, що культура задає людині критерії поведінки навіть у тих випадках, коли це не цілком усвідомлюється розумом, виступаючи як універсальний механізм організації суспільного життя, внутрішнє джерело його розвитку.

Насамкінець зауважимо: питання про принципову відмінність тверджень "культура — підсистема суспільства" і "суспільство — підсистема культури" не варто сприймати буквально, адже жодна культура не може функціонувати без людини, яка створює суспільство і водночас живе в ньому (в тому, що нею ж створено). Соціальне і культурне, суспільство і культура не співвідносяться як ціле і частина, система і підсистема, а натомість виступають як два взаємопов'язаних аспекти суспільного життя, які окремо слід розглядати лише аналітично — з метою кращого розуміння культурних процесів, що відбуваються в суспільстві. Що ж до специфіки зазначених аспектів, то вона полягає в тому, що соціальний контекст віддзеркалює суспільне життя з огляду на зразки і способи поведінки людей, згуртування їх у групи, а культурний аспект - з огляду на значення, цінності і норми, завдяки яким люди або групи взаємодіють між собою.

Що ж до спроб об'єднати зазначені два підходи при означенні культури, то тут можна скористатись підходом, який слідом за Ф. Тенбруком пропонує Л. Іонін, характеризуючи культуру як репрезентативну. Головна характеристика репрезентативної культури полягає в тому, що всі елементи даної системи є дієвими в силу її активного прийняття або пасивного визнання, які і визначають ситуацію в суспільстві. Більше того, таке розуміння культури до певної міри здатне примирити і дві наведені вище тенденції розгляду культури - об'єктивістську і культурно-аналітичну, оскільки в дане визначення культури входять не лише об'єктивні інститути і структури, але й наші уявлення про характер цієї об'єктивності. Інший варіант "синтезу" — розвиток запропонованого П. Сорокіним соціокультурного підходу, згідно з яким суспільство розглядається як єдність "культурності" і "соціальності", що створюється в процесі людської діяльності.