Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Нагальні питання культурної політики держави.

Нагальні питання культурної політики держави.

Незважаючи на певне пожвавлення культурно-мистецького життя в незалежній Україні, різноманітність його напрямків, відкритої і полемічної позиції критики, появи нових форм взаємодії митців і публіки, сучасну соціокультурну ситуацію в Україні не можна охарактеризувати як цілком благополучну. Так, втратила свій вплив естетична норма, натомість її замінила всеохоплююча модність, яка в основному і створює популярність сучасним художникам, письменникам, видавцям тощо. Орієнтирами діяльності останніх все частіше виступають сенсаційність, епатаж, екзотичність та інші явища, мало пов'язані з суттю свого прояву, з глибинами національних традицій, етносу, менталітету тощо.

Ситуацію ускладнюють і суто економічні чинники - вільні ринкові ціни, економічна конкуренція, комерціоналізація, тобто все те, що становить основу ринкових відносин сучасного українського суспільства. Відтак, з одного боку, виділяються об'єкти культури, здатні працювати на комерційній основі, а з другого — ті, які поставлені суспільством в умови, що не дозволяють цього зробити. При цьому такий розподіл часто залежить не стільки від виду їх діяльності, скільки від конкретних умов, в яких вони працюють (наприклад, умов столичного центру чи провінційного містечка). Як наслідок, відбувається інтенсивна масовізація сучасної української культури, а нерідко і її вестернізація, витіснення конкурентоспроможнішими західними культурами. Можна назвати й інші проблеми соціокультурного характеру: гостра фінансова та кадрова криза, яку переживають культурно-освітні заклади, майже повна руйнація структури аматорського культурного дозвілля, постійне зниження конкурсу до вищих навчальних закладів культури і мистецтва (зрозуміло, що тут ідеться про спеціальності, не пов'язані з шоу-бізнесом) тощо.

За цих умов виникає потреба у формуванні соціально орієнтованої державної культурної політики, здатної покращити стан справ у сучасній українській культурі. На даний момент у світовій практиці виділяють такі основні моделі культурної політики — Патрона, Помічника, Архітектора та Інженера.

У моделі Патрона уряд користується принципом "витягнутої руки", визначаючи лише загальну суму асигнувань і не втручаючись в її розподілення. Принцип реалізується через опікунів, що їх призначають до складу відповідної Ради з відома керівництва держави, але котрі виконують свої обов'язки незалежно від інтересів правлячої партії. Функції Держави-Помічника полягають у встановленні податкових пільг для різноманітних децентралізованих джерел фінансування культури: корпорацій, приватних осіб, благочинних організацій і фондів, які самі вибирають об'єкти меценатства. Відтак стан культури залежить від касових зборів та від смаків і гаманця "незалежних спонсорів". В моделі Архітектора держава фінансує культуру через особливе відомство (міністерство або департамент культури), субсидії розподіляються чиновниками. При цьому держава надає перевагу асигнуванню масової, а не високої культури, а динаміка культурної політики багато в чому залежить від загальнополітичного курсу. Держава-Інженер цілком зосереджує в своїх руках засоби на розвиток культури. Вона підтримує ті види, жанри і напрямки творчості, котрі так чи інакше обслуговують інтереси політичної системи, а культурно-мистецьке життя цілковито зумовлюється офіційною лінією правлячої еліти. Наслідки такої культурної політики відомі: повне підкорення культури ідеологічному диктату, що породжує, в числі іншого, "альтернативні" субкультури та "підпільне мистецтво".

Зрозуміло, що формуючи своє ставлення до культури, будь-яка державна влада розробляє і організовує культурну політику, беручи до уваги різні чинники — соціально-політичні, історичні, національні тощо. Так, класичним прикладом Держави-Помічника вважають Америку, Патрона — Великобританію, Архітектора — Францію. В Україні до початку 90-х років була поширена модель Інженера, типова для тоталітарних суспільств. Зі зміною соціально-політичного курсу, українська держава намагається по-новому визначати характер і скерованість культурної політики. Однак її позицію щодо цього питання поки що не можна охарактеризувати як цілком визначену. І хоча Україна все частіше декларує модель Архітектора, реально вона продовжує зберігати ті форми культурної політики, які залишилися їй у спадщину від радянського минулого (модель Інженера), паралельно приміряючи ролі Помічника і Патрона.

Покращити існуючий стан справ, звичайно, на методологічному рівні намагається сучасна соціологія, пропонуючи різноманітні моделі культурної політики. В їх основі переважно лежить таке розуміння процесів управління соціокультурною сферою, згідно з яким сфера культури і культура розмежовуються, а акцент робиться на здатності культури до самоорганізації. Соціологи все частіше роблять свій вибір на користь тих моделей культурної політики, в межах яких, з одного боку, передбачається вільне функціонування культури в суспільстві, а з другого - соціокультурні процеси не залишаються без уваги держави. Загалом же питання вибору моделі культурної політики в Україні та її реалізації на практиці залишається на даний момент відкритим.