Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Релігія та українське суспільство

Елементом соціальної структури й особливим видом об'єднання людей за релігійним критерієм є релігійні організації. Вони мають всі ознаки соціальної організації: координація і субординація, централізація влади, організаційна культура, правове/нормативне регулювання діяльності за статутом, наявність послідовників зі спільною метою та інтересами, їх можна охарактеризувати в двох аспектах. Перший вимір — це суто організаційний (тобто за видом управлінської структури і побудови). Існують такі їх види: релігійна громада (структура, яка здатна забезпечити високий рівень особистого включення віруючих у релігійну практику в її різних формах), релігійне управління (центр), монастирі, релігійне братство, духовний навчальний заклад. Другий визначає вид релігійної організації як різновид соціальної системи чи групи, що володіє необхідним комплексом цілей та цінностей, специфічних засобів а реалізації, завдяки яким віруючі включаються в систему релігійних відносин. Розглядають такі їх види:

1. церква (інститут священства/духовенства, чітка ієрархія духовних за змістом посад, розгалужена нормативна система поведінки та санкцій);

2. конфесія і деномінація (чітка організація вертикальних та горизонтальних зв'язків, рівність членів та виборність керівництва, ієрархічність управління за ознаками виконання релігійних функцій);

3. секта (тоталітарне начало, наявність власного лідера, ізоляція послідовників від членів сім'ї, які не сприймають її вчення, використання чудес або інших містичних явищ із метою посилити вплив і повну залежність від лідерів чи організаційної верхівки секти).

Релігія та українське суспільство

Зміна суспільного ладу і входження України в світовий простір (культурний, економічний, політичний) зумовили трансформацію релігійних інституцій, які існували за радянських часів, і появу нових релігійних рухів та організацій, формування нових відносин релігії і суспільства, церкви і держави.

Починаючи з 1988 року, коли поступово почали скасовуватися обмеження на створення релігійних організацій, і до 2000 року їх кількість в Україні зросла майже в 4 рази і перевищила 25 тисяч. Зареєстровано статути 50 релігійних центрів. У "доперебудовні" часи легально діяли лише Український екзархат РПЦ (Російської православної церкви) та об'єднання євангельських християн-баптистів України (складова частина Всесоюзної Ради ЄХБ). Створено майже 250 монастирів і чернечих згромаджень, де мешкає 5130 ченців і черниць (раніше було тільки 9); працює більше 120 духовних навчальних закладів, де здобувають освіту майже 18 тисяч слухачів; функціонує близько 200 періодичних релігійних видань. Впродовж десятиліття було утворено цілу низку релігійних інституцій, діяльність яких донедавна була заборонена законом: понад 200 місій, більше 50 братств; близько 7,7 тисяч недільних шкіл.

Різноманітність конфесій - складна доля й надбання релігійного середовища в Україні. Зміцнення статусу релігійних інституцій, розвиток їх інфраструктури є позитивною ознакою, яка вказує на великий потенціал інтегративної функції релігії. Поліконфесійність українського народу при домінуванні православного світогляду зумовлена поліетнічним складом населення. Різноманіття релігійних утворень в Україні склалося протягом довготривалого процесу національного державотворення, історичного формування етнічних груп, політичного впливу держав із різними релігійними підвалинами. Але наявність різних релігійних систем в суспільстві може обертатися іншим боком й породжувати соціальне напруження, міжцерковні конфлікти, ускладнення релігійної ідентифікації суспільства й особистості за умов відсутності чіткої системи регулювання міжрелігійних і міжцерковних відносин у вигляді юридично закріплених і легітимованих населенням норм.

У певному розумінні можна сказати, що рівень конфліктності в релігійному середовищі України вищий, ніж у суспільстві в цілому. Стан між- і внутрішньоконфліктних стосунків, що склалися внаслідок складної взаємодії історичних причин, особливостей політичного й культурного розвитку країни та геополітичного положення, приховує загрозу громадському спокою, миру й злагоді. Такі конфлікти віддзеркалюють широкий спектр проблем розвитку українського суспільства й здатні перейти в гостру критичну фазу. Так, релігійні конфлікти можуть бути типологізовані за ознаками суб'єктності (міжцерковний, міжконфесійний та ін.), сфери прояву (майнові, догматичні та ін.), тривалості (короткочасні, довготривалі), характеру прояву (латентний, силовий та ін.) тощо.

Буде коректним сказати, що домінуючою релігією серед населення країни за кількістю приходів та самовизначенням населення є християнство (зокрема православна гілка). Християнство в Україні налічує 57 напрямків, обіймає 96,6% всіх релігійних громад: православні складають 52,4% громад, протестанти - 27,1%, католики - 16,4%. В Україні діють 292 монастирі, 227 місій. Утім в країні живуть мусульмани, іудеї, буддисти та представники інших релігійних течій і вірувань, на що вказує кількість релігійних організації, яка подвоїлася з початку 90-х років XX століття.

Роль церкви може бути дуже позитивною в розбудові національної державності, духовного відродження, становленні міжконфесійного миру. Втім, на сучасному етапі можна спостерігати колізії в лоні християнських, мусульманських, іудейських та інших релігійних громад, які, за оцінками деяких авторів, можна вважати природніми процесами самовизначення українського народу в незалежній українській державі.

Україна є поліконфесійною державою, на теренах якої розповсюджені всі світові релігії. Але саме традиційна релігія впливає на більшу частину населення, тому що історично пов'язана з формуванням національної держави й етнічної культури. Дослідження релігійного чинника показує, що роль традиційної релігії в суспільстві не завжди збігається з її поширенням та масштабами сповідування. Активізація релігійної діяльності не впливає суттєво на духовне самопочуття і практичну поведінку більшості населення в Україні, про що свідчить статистика зростання форм злочинності та аморальності, розбіжностей із християнськими заповідями і цінностями.

Стабільно високим залишається рівень довіри населення до церкви як духовного затишку і спасіння. В той же час церква як соціальний інститут не має вирішального впливу на соціально-економічну, політичну й етичну поведінку населення. Безперечно, труднощі і суперечності економічної, політичної, культурної трансформації суспільства обумовили міжконфесійну боротьбу, некоректне втручання релігійних організацій в освітні, армійські, державні структури.

Водночас із "легалізацією" церковних громад і конфесійних утворень (які існували ще за радянських часів), і саме на цьому фоні, відбувається становлення нових релігійних акторів (наприклад, харизматичних рухів, неорелігій). Новизна останніх проявляється саме в їх ролі та характері взаємодії з іншими соціальними інституціями в трансформаційному суспільстві, намаганні відобразити світові і національні особливості розвитку, заповнити духовну порожнечу, яка з'явилася після руйнування радянської ідеологічної системи.

Треба зазначити, що цифри, які характеризують релігійно-інституційний процес у суспільстві, певною мірою аберовані політичним процесом та міжконфесійними конфліктами. Протистояння продукує штучне створення релігійних громад, яких, як виявляється, реально не існує. Це здійснюється як з метою піднесення авторитету тієї або іншої церкви, так і для отримання права претендувати на культові споруди, монастирські комплекси, будівлі, які колись належали різним церквам. Майнова приналежність і права церков нині викликають численні дискусії через деякі особливості українського законодавства про свободу совісті та релігійні організації.

Окрему проблему складає успіх "новопротестантських" рухів, який пояснюється відчуженістю сучасної української молоді від традиції, виплеканої у сфері ортодоксальності; невизначеністю і фрагментарністю духовного клімату, в якому відбувалася соціалізація покоління, чиє повноліття припало на кінець 80-х — початок 90-х років XX століття; розбіжностями між духовними запитами цієї генерації і відповідями на них з боку традиційних церков; виключною активністю закордонних місіонерів і їх фінансовими можливостями, які значно вищі за ті, що мають традиційні церковні організації, а також особливостями цих рухів, передусім харизматичного спрямування.

Харизматичні церкви стимулюють скерованість своїх членів на особистісний життєвий успіх, видимою ознакою якого є фінансове процвітання, професійна спроможність, кар'єрні досягнення і тілесне здоров'я. Десятина та інші пожертви, молитви за зцілення постають тут важливими засобами реалізації Божого слова, а особиста успішність - індикатором правильності духовного життя. За умов хиткості особистих досягнень, відсутності скільки-небудь надійних гарантій збереження свого статусу і бізнесу (що в трансформаційних суспільствах особливо гостро відчувається дрібними й середніми підприємцями) "новий протестантизм" стає досить привабливим для осіб, які потребують "нової духовності", гарантованих за наслідками відносин із трансцендентним, надприродним. Неомістичні та орієнталістські рухи і течії присутні у сучасній Україні швидше як світоглядний феномен, аніж поважний інституційний чинник.

Дані соціологічного моніторингу останніх 10 років, проведеного Інститутом соціології НАН України, свідчать про традиційно високий бал довіри до церкви та духовенства в порівнянні з іншими соціальними інститутами (після сім'ї та колег), випереджаючи ЗМІ, міліцію, прокуратуру, суди, уряд, місцеві органи влади, профспілки, армію, політичні партії. Разом із цим, зростання членства населення в релігійних організаціях, церковних громадах має незначний рівень. Проте наявності однієї з суттєвих інституціональних ознак — утворення організацій і офіційного членства в них — недостатньо для глибоких висновків. Суспільна практика свідчить, що рівень релігійності українців (наприклад, кількості прихожан або тих, хто виконує релігійні обряди) значно зростає, до того ж члени деяких релігійних груп не реєструються в державних органах.

Однак характерною рисою релігійності українців є обрядовірство, яке можна вважати тим критерієм, що дозволяє фіксувати тільки її зовнішні прояви. При неглибокому поверховому знанні віровчення багато людей прагнуть дотримуватися обрядів чи традицій без смислової прив'язки, часто розглядають їх як самодостатнє для заспокоєння совісті, прагнень духовного порятунку. Саме діяльність організацій релігійного спрямування, наявність віруючих людей і професійної групи служителів, функціонування релігійних норм та санкцій без виявлення смислоспрямовуючого впливу релігійних догматів на поведінку особистості та соціальних груп можна назвати зовнішньою інституціоналізацією.