Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - 10.3. Актуальні емпірико-соціологічні дослідження

Соціологія злочинності залишається переважно емпіричною дисципліною, яка ставить на меті збирати й обробляти дані, що стосуються злочинів у країні і злочинності, розробляти на цій основі висновки й рекомендації на адресу політичного керівництва і правоохоронних органів, наукової і широкої громадськості. На разі об'єкт дослідження має свою специфіку, яка утруднює проведення звичайних дослідницьких процедур. В сфері злочинного вчені мають справу зі специфічним типом латентних соціальних явищ і процесів. Вони відрізняються вже тим, що кримінальні відносини за суттю є прихованими від стороннього ока, а їх суб'єкти мають мотиви не ділитися відповідною інформацією зі сторонніми людьми. Такі явища соціального життя як злочинність, наркоманія в інформаційному плані нагадують за структурою айсберг: 1/10 маси - на поверхні, 9/10 - під водою (невидимі для спостерігача). Треба зазначити, що соціально небезпечні явища знаходяться під соціальним контролем та інформаційним моніторингом з боку правоохоронних органів, державою встановлюються форми статистичної звітності з цих питань. Як правило, невелика частина подій, які відбуваються в цій царині (і невелика частина акторів), стають відомими офіційним інстанціям, потрапляють у різноманітні статистики. Але це стосується радше "верхівки айсберга". Основна маса діянь, явища кримінальної або наркотичної субкультур, тенденції і процеси, і багато іншого залишаються як латентні складові. Саме вони і становлять найбільш цікавий об'єкт для дослідників-соціологів. Стосовно нього соціологи можуть використати усі переваги сучасних дослідницьких технологій, якими вони володіють професійно. Предметом соціології злочинності можуть бути як "жорсткі", так і "м'які" компоненти. В першому випадку у поле зору потрапляють різні морфологічні, структурні характеристики злочинності, наприклад, чисельність і соціальний склад організованих злочинних груп, а в другому — кримінальна субкультура, цінності й традиції кримінального світу, кримінальна ідеологія тощо.

Сучасна соціологія злочинності використовує увесь арсенал соціологічних методів. А він суттєво збагатився порівняно з першими етапами, коли фактично єдиним методом був кримінально-статистичний аналіз. Важливою умовою подолання об'єктивних бар'єрів і штучних перепон стає комбінація кількісних і якісних методів дослідження. Кількісні методи передбачають створення числової моделі об'єкта дослідження шляхом виміру певного числа показників. Реально це можна зробити за допомогою масового репрезентативного опитування або спостереження, коли за визначеною заздалегідь схемою фіксується поява тих чи інших ознак, а потім проводиться підрахунок чисел, процентів. Статистичний метод також належить до кількісних методів, але більше не може задовольнити соціологів. По-перше, набір статистичних показників є сталим і незмінним, він занадто вузький, щоб задовольнити потреби соціологічного аналізу. По-друге, кримінальні статистики є об'єктом критики вчених за те, що вони не відображають реальних чисел злочинності і залежать від різних мінливих суб'єктивних факторів або установлених організаційних схем, що проціджують реальні події на догоду поліцейським чиновникам.

Якісні методи до певної міри компенсують недоліки й обмеження кількісних підрахунків. Є такі ситуації, коли головна "зброя" соціологів — масове опитування — зовсім неефективна. Припустимо, що ми досліджуємо професійну злочинність. Чи можливо опитати кількасот злодіїв-професіоналів, та ще й репрезентативно їх відібрати із загалу? Навіть, якщо міліція погодиться допомагати, то нічого путнього не вийде. Силувати респондентів відповідати на питання анкети не можна. Соціологічне опитування — не допит, він базується на принципах добровільності, анонімності, щирості, довіри до тих, хто опитує. Обробляти анкети, де немає правдивої інформації, — безглуздя. Е. Сазерленд свого часу знайшов вихід із ситуації. Йому вдалося умовити лише одного професійного злодія, якому виповнилося 50 років, і який мав за плечима 20 років кримінального стажу і 3 судимості, щиро і повно відповідати на запитання. Таке опитування є прикладом якісного слабко структурованого біографічного інтерв'ю. Воно може розтягуватися на кілька днів і відбуватися у формі невимушених бесід. Дослідник робить записи (краще безпосередньо під час спілкування за допомогою диктофону), а потім опрацьовує текст, використовуючи специфічні прийоми. Цікаво, що Сазерленд запропонував своєму респонденту дати письмові відповіді у вільній формі на поставлені запитання, а потім дослідник вдався до процедури верифікації (перевірки) інформації, показуючи тексти іншим злодіям і поліцейським чиновникам. Його очікував успіх через те, що він знайшов єдиний ефективний метод ззовні проникнути у закритий для стороннього ока світ професійних злочинців. Американський соціолог видав книгу, де намагався зберегти мову і установки професійного злодія, яка стала свого роду науковим бестселером.

Подібну складну задачу наприкінці 90-х років XX століття вирішували соціологи Національного університету внутрішніх справ (м. Харків), коли в рамках спільного з американськими вченими проекту виникла потреба дослідити норми і стандарти поведінки злочинців в організованих злочинних угрупованнях. В решті-решт було обрано метод монографічного опису. Його суть полягає в тому, що визначається один об'єкт, який є автентичним представником того класу явищ, яким цікавиться дослідник, а потім він вивчається усіма можливими засобами. На разі, за матеріалами судових процесів було відібрано злочинну групу, яка діяла в 1996—97 pp. в Полтавській та Харківській областях. Це доволі типова група загальнокримінального спрямування, що займалася крадіжками, грабунками, рекетом, шахрайствами. Вона нараховувала 7 осіб, які відбували різні терміни покарання в місцях позбавлення волі.

Основним методом вивчення діяльності групи та її членів було визначено якісні інтерв'ю біографічного типу з засудженими. Додатково застосовувався метод вивчення і вторинної обробки документів, якими супроводжувався кримінальний процес — матеріали попереднього слідства і судові матеріали, а також інтерв'ю зі співробітниками установ виконання покарань, які спостерігали засуджених.

Треба зазначити, що попередньо за судовими матеріалами було відібрано сім організованих злочинних груп, до яких належало загалом 69 осіб. Але саме кременчуцька група дала найбільшу результативність: усі її учасники погодилися на інтерв'ю. Виняток складав відомий кримінальний авторитет, так званий "положенець", який проходив по цій кримінальній справі, але на момент дослідження вже благополучно звільнився. Досить велика попередня чорнова робота принесла цікаві наукові результати (за правилами, подільники мають відбувати покарання в окремих місцях, отже соціологам треба було об'їздити усі регіони України). Наприклад, з'ясувалися структурні особливості організованої злочинності в Україні.

На відміну від жорстко централізованих мафіозних структур, які характерні для Америки, структура організованої злочинності в Україні має горизонтальний профіль. Декілька нечисельних угруповань діють на певній території, можуть підтримувати між собою "професійні" контакти, але залишаються автономними; вони сплачують частку прибутків місцевому авторитету для того, аби мати певний статус у кримінальному світі, бути нібито "легальними" в очах криміналітету, а в разі потреби — звертатися за захистом. На разі, роль кримінального авторитета виконував той самий "положенець", якого і було засуджено за справою групи. Як з'ясувалося з інтерв'ю, його на цю "посаду" "висвятили" російські "злодії у законі" в одному з російських міст.

Горизонтальна павутина є доволі життєздатною організаційною формою: в разі вдалого "удару" правоохоронних органів великі централізовані структури припиняють своє існування, а знищення одної або кількох територіальних груп проблеми не вирішує. Було також досліджено чинність ідеологічних впливів і функції кримінальних інститутів, які у сукупності складають загальну регулятивну основу соціуму злочинців: інститути "злодіїв у законі" і кримінального старшинства, інститут чорної каси або "общака", інститут злодійської сходки ("сходняк"), інститути стигми (татуювання, сленг). Для того, щоб зробити висновок стосовно чинності й актуальності традиційних інститутів кримінального світу, було додатково опитано певну кількість засуджених і співробітників міліції за стандартизованими анкетами. Найбільш поширеним виявився інститут тюремного "общака", з яким так чи інакше стикалися близько 40% опитаних злочинців. Склалося враження, що український кримінальний світ (порівняно з російським криміналітетом) не є ідеологічно заангажованим, і відбувається певна метаморфоза традиційної "злодійської ідеї". Наприклад, втратили свою "ідейну" силу татуювання, які є чимось на зразок розваги, а не "паспорту", що раніше був невід'ємний від тіла злочинця. Але є речі, які переходять від старого "закону" (низка правил професійних злочинців, яка склалася ще у 30-40 pp. XX ст.) до новоспечених "понять". Це - ідея виключного статусу і переваги кримінального "братства" стосовно "фраєрів", тобто не злочинців. Навіть, коли мова йде про тих, кого вони беруть "піц дах", тобто дають нелегальні охоронні послуги, а фактично займаються договірним рекетом. Зрада, відверта брехня або залякування і брутальне "доїння" у формі "гойдалки" є звичайними речами, і про них засуджені розповідають із гордістю і цинізмом. Ось фрагмент інтерв'ю ватажка кременчуцької групи стосовно того, як вони чинили з підприємцями, яких нібито охороняли:

"Занимались мы, конечно же, не только грабежами. Некоторым предпринимателям делали "крышу": гарантировали безопасность занятия бизнесом и за это получали плату. Это нормальные и стабильные деньги. Однако, чтобы их регулярно получать, требуется примерно раз в полгода сделать "качели", т. е. профилактику, чтобы человек не наглел, потому что все стремятся избавиться от зависимости, уйти от оплаты взносов в нашу пользу. Для профилактики примерно раз в полгода я связываюсь со своим знакомым, который, например, занимается таким же делом в Киеве. Говорю ему: мол, так и так, надо подъехать к этому предпринимателю, "наехать" на него, затребовать платить на них, а они будут делать "крышу". Приятель с бригадой "наезжает" на предпринимателя. Тот, конечно же, кричит, что у него уже есть "крыша", которой он платит, т. е. - мы. В ответ мой знакомый говорит, что его не волнует этот вопрос, и вообще моя бригада ничего не значит и ничего не стоит, и назначает сумму и день выплаты. Мой предприниматель звонит срочно мне, говорит, что на него "наехали", требует разобраться и т. п. Я беру пару своих ребят, для особого ажиотажа у нас с собой пара "волын" и приезжаю в назначенное время к своему предпринимателю, чтобы встретить "гостей". Для создания эффекта мы достаём "волыны", бряцаем ими, говорим что "порвём" обидчиков. При виде такой картины наш предприниматель уже готов платить на обе стороны, начинает нас уговаривать бросить эту затею с разборками, что лучше он заплатит. Однако мы не отступаем, так как вроде затронуты и наши личные интересы. В назначенное время приезжает мой приятель с бригадой, которая тоже выставляет на показ свои "пушки" и мы садимся за стол переговоров. При "переговорном" процессе обязательно присутствует и мой предприниматель, чтобы произвести на него наибольшее психологическое воздействие. Тут начинается представление. Мы начинаем выяснять отношения между собой, причём все время выясняя обстоятельства разговора с "обидчиками" у предпринимателя, хватаем друг друга за грудки, машем "пушками". Я постоянно апеллирую к словам предпринимателя о разговоре с "обидчиками", знакомый мой обвиняет предпринимателя в клевете и т. п. Видя, что наш объект достаточно напуган и готов уже на что угодно, я выставляю его за дверь, якобы для вынесения окончательного вердикта. Через некоторое время мы выходим к нему, я сообщаю, что все вопросы улажены, и что надо накрыть для ребят моих и моего знакомого "поляну". В итоге спектакль заканчивается, мы едем "оттянуться" за счёт предпринимателя. После этого мой предприниматель продолжает добросовестно платить дань, а знакомый, благодарный и сытый, возвращается домой. Такой же спектакль мы проигрываем, если возникает необходимость, и на его территории" [16, 39—40].

Дослідження соціуму злочинців, професійної і організованої злочинності, кримінальної субкультури є актуальними, але не єдиними напрямками конкретно-соціологічних досліджень. Цікавою і важливою в практичному відношенні є тема "темного" числа злочинів або латентної злочинності. Кримінологи вже давно встановили: більшість кримінальних подій не реєструється поліцією і ніколи не потрапляє до статистичних звітів. А скільки реально відбувається злочинів у країні? Чи можна довіряти даним правоохоронних органів стосовно тенденцій злочинності, якщо не врахована латентна складова? У другій половині XX ст. в розвинутих країнах починається справжнє полювання на "темне" число, розроблено і випробувано кілька методик, за якими підраховувалися незаявлені і невиявлені злочини. Найбільш масштабним і ефективним є метод масового репрезентативного опитування, об'єктом якого стає або усе населення країни, або територіальні спільноти. Методика передбачає, що під час опитування респонденти сповістять про усі випадки злочинних посягань за певний період (півроку або рік) і стосовно власних дій: чи зверталися вони до поліції? Така методика придатна не для усіх видів злочинів, а здебільшого — загальнокримінальної злочинності, яка має конкретних потерпілих. Економічні злочини, "злочини без жертв" виявляються за іншими методиками.

Першими вдалися до загальнонаціонального віктимологічного опитування (об'єктом є жертви злочинності) американці в 70-ті pp. XX ст. Потім їх приклад наслідували британці, інші західні країни, і подібні виміри стали регулярними. В США вони проводяться з великим розмахом: опитуванням охоплюється близько 100 тисяч осіб в 50-ти тисячах домоволодінь (за методикою у випадково відібраних сім'ях опитуються усі, кому виповнилося 12 років). Для того, щоб порівнювати з офіційними даними, опитування проводиться стосовно восьми видів так званих індексних злочинів, за якими ведеться статистика в усіх штатах: вбивство, зґвалтування, напад з обтяжуючими обставинами, берглері (вторгнення до житла з наміром пограбування), пограбування, крадіжка майна, викрадення авто, підпал. Дані National Crime Survey (таке персональне ім'я надано цим дослідженням) перевищують показники офіційної статистики у 3—5 разів.

В Україні ситуація є набагато гіршою. Пересічно латентна злочинність у кілька разів вища від європейських показників. Заміри, які проводилися в Харківській області, показують: загальний коефіцієнт латентності може сягати 100 і більше одиниць. Тобто зі 100 злочинних посягань реально може бути зареєстрована 1 подія. Усе залежить від виду злочину. Загальний коефіцієнт є добутком двох інших коефіцієнтів - "природным" і "штучної" латентності. Перший тип латентності пов'язаний із тим, що потерпілі з різних причин не звертаються до правоохоронних органів, другий - є показником укриття міліцією злочинності від реєстрації (свідома нереєстрація, різні юридичні маніпуляції або тиск на потерпілу особу, щоб та забрала заяву). Наприклад, опитування в Харківській області зафіксувало, що жертвами кишенькових крадіжок за 2000-й рік стали 9,5% респондентів. Певна кількість опитаних були в ролі потерпілих 2 і більше разів. Оскільки опитування охопило 3500 осіб, то дані перераховувалися на 1000 мешканців області. З'ясувалося, що на 1000 - припадає 130 кишенькових крадіжок за рік. Коефіцієнт "природным" латентності, виходячи з інформації респондентів стосовно їх подальших дій, склав 9,3.

Експертне опитування працівників міліції показало, що у випадку кишенькової крадіжки реально може бути зареєстровано від 5 до 20 фактів з 100 заяв потерпілих [17]. Такі справи вважаються в міліції дрібними і не вартими розгляду через їх начебто процесуальну неперспективність: "не пійманий — не злодій". Якщо прийняти коефіцієнт "штучної" латентності за 7, то загальний коефіцієнт складає: 9,3 х 7 = 65,1. "Штучна" латентність — протиправне і ганебне явище, залишок радянських часів, коли від "органів" вимагалася "гарна" цифра розкриття злочинів. Існують цілі технології того, як не реєструвати заяви громадян. Пересічні мешканці розуміють це, відчувають ставлення до себе в ролі заявителів і не поспішають у кожному випадку "турбувати" міліцію. Отже, обидва компоненти латентної злочинності пов'язані між собою. Яка практична користь від соціологічних досліджень, якщо вчені не можуть змінити життя на краще і зробити його безпечним від злочинців? Сьогодні соціологи можуть ефективно вирішувати дві задачі: по-перше, висвітлювати "темні" боки нашої дійсності, давати правдиву інформацію громадськості, політикам і управлінцям, отже, збуджувати суспільство і громадську думку, справляти вплив на кримінальну політику держави; по-друге, соціологи вже мають усе необхідне для участі в розробці нових соціальних технологій, які б ставили бар'єри на шляху корупції, наркоманії, злочинності, слугували справі профілактики, попередження злочинності, сприяли кращій взаємодії населення і міліції.

1. Лейп Б. Пытки и наказания: Пер. с англ. - Смоленск, 1977.
2. Кримінальний кодекс України. - Харків, 2001.
3. Гіденс Е. Соціологія: Пер. з англ. - К., 1999.
4. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение: Пер. сфр.-М., 1995.
5. Ли Д. А. Преступность как социальное явление. - М., 1997.
6. Кристи Н. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед к Гулагу западного образца. -М, 2001.
7. Кетле А. Социальная система и законы ее управляющие: Пер. С фр. - СПб: Печатано у Тиблена и Ко, 1866.
8. Тарковский Е. Н. Влияние хлебных цен и урожаев на движение преступности против собственности в России // Журнал Министерства Юстиции. -1896. -№8.
9. Тард Г. Преступник и преступление: Пер. с фр. — М., 1906.
10. Мертон Р. К. Социальная теория и социальная структура (фрагменты) / Под общ. ред. В. В. Танчера. - К., 1996.
11. Гилинский Я. Криминология. Курс лекций. - СПб., 2002.
12. Панфілов В. Як стають маніяками // Іменем закону. — 2001. - №8.
13. Вилсон К. Мир преступлений: В 2-х т.: Пер. с англ. - Смоленск, 1997.
14. Антонин Ю. М., Ткаченко А.А., Шостакович Б. В. Криминальная сексология / Под ред. Ю. М. Антоняна. - М., 1999.
15. Готтфредсон М., Герші Т. Загальна теорія злочину: Пер. з англ. -Харків: Акта, 2000. - 323 с
16. Организованные преступные группы в Украине: традиционное и типичное (социологический очерк). - Харьков, 2002.
17. Доверие милиции и латентная преступность: взгляд украинских и российских исследователей. - Харьков, 2002.
18. АлександровЮ. К. Очерки криминальной субкультуры.-М., 2002.
19. Антонян Ю. М. Убийства ради убийств. - М., 1998.
20. Бачинин В.А. Философия права и преступления. - Харьков, 1999.
21. Гернет М. Н. Избранные произведения. - М., 1974.
22. Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М., 1997.
23. Кирпичников А. И. Взятка и коррупция в России. - СПб., 1997.
24. КистяковскийА. Ф. Исследование о смертной казни. - Тула, 2000.
25. Кларк Р. Преступность в США. Замечания по поводу ее природы, причин, предупреждения и контроля: Пер. с англ. - М., 2002.
26. Криминология. Учебник для юридических вузов / Под общ. ред. д. ю. н., проф. А. И. Долговой. - М., 1997.
27. Криминология: словарь-справочник. Составитель Х.-Ю. Кернер: Пер. с нем.-М., 1998.
28. Ломброзо Ч. Женщина преступница и проститутка // Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство: Пер. с итальян. - Ростов н/Д., 1997.
29. Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции / Пред. акад. В. Н. Кудрявцева. - М., 1999.
30. Молодежь и наркотики (социология наркотизма) I Под ред. проф. В. А. Соболева и доц. И. П. Рущенко - Харьков, 2000.
31. НоррисДж. Серийные убийцы : Пер. с англ. О. Кутуминой. - М., 1998.
32. Олейник А. Н. Тюремная субкультура в России: от повседневной жизни до государственной власти. - М., 2001.
33. Пирожков В. Ф. Криминальная психология. — М., 2001.
34. РивманД.В., Устинов B.C. Виктимология. - СПб., 2000.
35. Рущенко I. П. Соціологія злочинності. - Харків, 2001.
36. Социология преступности: Современные буржуазные теории I Сб. статей: Пер. с англ. - М., 1966.