Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - 11.2. Формування і становлення соціології праці

Тривалий час в історії людського суспільства в силу недосконалості знарядь і виробничих технологій праця вимагала значних фізичних зусиль. Тому люди вважали працю покаранням, а древні греки, римляни розглядали її як прокляття. З виникненням і поширенням християнства відбулися зміни у розумінні змісту праці. їй вже приписуються позитивні функції, тому що її почали вважати важливим елементом для фізичного і розумового здоров'я, оскільки без праці людина впадає у лінощі й інші слабкості. Таке розуміння праці розвив Мартін Лютер (1483-1546), підкресливши, що кожний, хто може, повинен працювати, бо праця не тільки загальна основа суспільства, але і кращий спосіб служіння Богу. У XIX столітті аскетична компонента протестантської етики була ґрунтовно змінена і основний ухил був зроблений на матеріальній винагороді за виконану працю. Праця почала розглядатися як засіб досягнення благополуччя, який майже не обмежував можливості для самовдосконалення. У цей період із розвитком промислового виробництва підкреслюється вплив поділу праці на її продуктивність і на місце людини у трудовому процесі.

Подальший розвиток виробництва вимагав розв'язання цілого ряду невідкладних проблем, які склалися на той час у сфері праці. Це і покращення матеріальних умов виробництва і побуту, необхідність вивчення соціально-політичних установок і інтелектуальних потреб робітників, впливу психофізіологічних факторів на продуктивність праці. Велика заслуга у вивченні саме цих питань належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920). Влітку і восени 1908 року М. Вебер провів емпіричні соціальні дослідження на текстильній фабриці, вивчаючи динаміку професійної кар'єри, стиль життя і соціальне походження робітників. М. Вебер намагався також з'ясувати межі можливого застосування лабораторних методів експериментальної психофізики в реальних умовах заводського виробництва. Особливо його цікавив взаємозв'язок психофізичного стану робітника з продуктивністю праці.

Кроком уперед було і фундаментальне приватне дослідження А. Левенштайна, здійснене протягом 1907-1911 років. А. Левенштайн розіслав трьом категоріям робітників (шахтарям, металургам, текстильникам) восьми індустріальних районів Німеччини понад 3000 анкет. Характерною рисою опитування був методичний інструментарій, закладений у зміст анкети. Анкета включала ряд блоків: загальні дані (ім'я, вік, рід занять, сімейний стан, число дітей, прибуток); ставлення до праці (стомленість, думки під час роботи, вид оплати праці); події, бажання, пов'язані з працею; питання, які торкалися особливостей проведення вільного часу.

У подальшому значний вплив на становлення та інституалізацію соціології праці як наукової дисципліни мала "Наукова організація праці"(НОП) американського інженера і дослідника Фредеріко Тейлора (1856—1915). Система поглядів Ф. Тейлора полягала у проведенні стандартизації (раціоналізації) прийомів праці з метою підвищення її продуктивності та інтенсифікації виробництва. Процес стандартизації стосувався чіткої регламентації всього робочого часу. Цьому слугували узагальнення і класифікація вмінь і навичок, детальне вивчення окремих дій, ретельний добір робітників на основі науково встановлених критеріїв, їх навчання і усунення тих, хто відмовлявся або нездатний був засвоїти найкращі і раціональні прийоми праці. При такому підході робітник розглядався як ізольований індивід, недооцінювався вплив соціального середовища на трудову поведінку людини. Як стимули, що здатні активізувати людину до цілеспрямованої діяльності, розглядалися матеріальні блага, чіткий зв'язок між результатами праці і її оплатою (економічна мотивація), раціоналізація прийомів праці, оптимізація санітарно-гігієнічних умов праці. Створюючи концепцію "наукової організації праці", Ф. Тейлор використовував комплекс методів соціального дослідження (хронометраж, спостереження, інтерв'ю, анкетування), що, безумовно, було прогресивним, новаторським явищем у дослідженні особливостей трудової діяльності.

Паралельно з емпіричною соціологією праці у Західній Європі і США розвивалася психотехніка. Термін "психотехніка" був запропонований 1903 року німецьким психологом і філософом Вільямом Штерном. Коло питань, які вивчалися психотехнікою, залишаються актуальними і для сучасної соціології праці. Особливо заслуговують уваги погляди німецького психолога Гуго Мюнстенберга (1863-1916), який закликав вивчати психологічні особливості професій, виходячи з аналізу конкретної діяльності і вимог, які вона висуває людині. У зв'язку з цим, значення надавалося професійній придатності з врахуванням індивідуально-психологічних особливостей індивідів, що передбачало комплекс заходів. Це і професійний відбір на підставі обстеження психологічними тестами, це і рада про вибір професії (профконсультація), а також ознайомлення молоді із психологічною суттю різних професій (профорієнтація).

Виникнення соціології праці дуже часто пов'язують з експериментами, розпочатими 1924 року на хоторнському заводі "Вестерн Електрік" поблизу Чікаго групою вчених на чолі з Елтоном Мейо (1880—1949). Дванадцятирічний "хоторнський" експеримент включав чотири етапи і спочатку повинен був виявити вплив на продуктивність праці складальниць реле рівня освітлення робочого приміщення (на заводі працювало 4 тис. працівників, які виготовляли обладнання для телефонного зв'язку). Ми не будемо торкатися деталей експерименту, зупинимося лише на його основній схемі. У виділених Е. Мейо експериментальній і контрольній групах були введені різні умови праці: в експериментальній групі освітленість збільшувалася, що вело до зростання продуктивності праці, у контрольній групі при незмінній освітленості продуктивність праці не зростала. Наступний етап виявив, що при збільшенні рівня освітлення в експериментальній групі зростає продуктивність праці, але разом із тим і в контрольній групі при незмінних умовах також було відзначено її зростання. На третьому етапі в експериментальній групі були усунені усі покращені умови (освітлення), але продуктивність праці продовжувала зростати. Несподівані результати змусили Е. Мейо модифікувати експеримент і провести ще декілька додаткових досліджень. Так, змінювалося не тільки освітлення, але і більш широкий перелік умов праці (покращення системи оплати праці, введення додаткових перерв тощо). При впровадженні нововведень продуктивність праці зростала. Однак, коли, за умовами експерименту, всі нововведення були скасовані, продуктивність праці, хоча і дещо знижувалася, але залишалася на досить високому рівні.

Е. Мейо зробив припущення, що в експерименті проявив себе ще один чинник, а саме - факт участі робітниць в експерименті (усвідомлення своєї значущості, увага до себе). Теоретично Е. Мейо трактував це як прояв особливого почуття "соціабельності": потреба відчувати себе "належним" до певної групи. Іншою лінією інтерпретації була ідея про існування всередині виробничої групи особливих неформальних (емоційних) відносин. Він зробив висновок, що поруч із формальною офіційною структурою є ще й неформальна, врахувати яку необхідно в управлінні виробництвом.

Висновки за результатами експерименту призвели до перевороту, який відомий як переворот "людських відносин" у промисловості. З'ясувалося, що соціальні і соціально-психологічні фактори для багатьох працівників можуть виявитися більш вагомими, ніж економічні. З'явилося нове розуміння місця людини у трудовому процесі, яка знаходить задоволення у приналежності до виробничої групи і у суспільній повазі, яку отримує через таку приналежність. Крім того, основною одиницею аналізу управлінського і трудового процесу є вже не окремий індивід, а відносини, побудовані за типом "людина - люди", "людина - група". Слід зазначити, що проблематика групи (виробничої) широко представлена в соціології праці. Цьому значною мірою сприяли дослідження Курта Левіна (1890-1947), під керівництвом якого у США були виконані експерименти з вивчення внутрішньогрупових конфліктів, групових норм і атмосфери, стилів лідерства (керівництва). К. Левін був основоположником наукового напрямку соціально-психологічних досліджень малої групи, широко відомого під назвою "групова динаміка". Не менший вплив на розробку методів і процедур вивчення виробничих груп мав соціометричний напрямок, запропонований американським психіатром і соціальним психологом Джекобом Морено (1892-1974). Морено виходив з ідеї про те, що в суспільстві можна виділити дві структури відносин: макроструктуру (просторове розміщення індивідів у різних формах їх життєдіяльності) і мікроструктуру, тобто структуру психологічних відносин індивіда з оточуючими. За Морено, усі конфлікти, в тому числі й соціальні, обумовлені невідповідністю макро- і мікроструктур. Завдання полягає в тому, щоб перебудувати, реорганізувати макроструктуру і привести її у відповідність із мікроструктурою. Цій меті слугувала запропонована ним соціометрична методика, яка виявляє симпатії та антипатії індивідів. Соціометрія як різновид соціологічного опитування знайшла широке застосування у практиці вивчення групових структур, комунікативних сіток у виробничих організаціях.

Розумінню спонукальних дій і поведінки людей у трудовій діяльності сприяли теорії мотивації А. Маслоу та Ф. Герцберга. їх ще називають змістовними, тому що вони ґрунтуються на аналізі потреб людини. Наукове вивчення потреб, які мають найбільший стимулюючий ефект, розпочалося у 40-х роках XX століття і пов'язане, в першу чергу, з роботами американського психолога Абрахама Маслоу (1908-1970). Усю різноманітність потреб А. Маслоу класифікує на п'ять основних груп: фізіологічні потреби (голод, спрага, сексуальні потреби і т. п.), які є необхідними для виживання; потреби у безпеці: безпека і захист від болю, страху, гніву, невлаштованості; соціальні потреби, або потреби у соціальних зв'язках: в любові, ніжності, прив'язаності і підтримці, приналежності до чогось; потреби самоповаги: в досягненні, визнанні, у схваленні; потреби у самоактуалізації або самовисловлюванні: реалізація власних потенційних можливостей і здібностей, розвиток людини як особистості.

Потреби, за класифікацією Маслоу, утворюють "ієрархічну піраміду", в основі якої лежать первинні потреби (фізіологічні потреби і потреби у безпеці). Далі йдуть вторинні потреби, тобто потреби більш високого порядку: психологічні і соціальні. За А. Маслоу, спонукати людину до певної поведінки у змозі лише незадоволена потреба. Усі людські потреби не можуть бути стимулами поведінки одночасно. Потреба більш високого рівня може стати мотиватором лише тоді, коли потреби нижчого рівня задоволені. Самоактуалізація може стати мотивом поведінки за умови, коли задоволені всі інші потреби. У випадку конфлікту між потребами різних рівнів перемагає нижча потреба. Інші положення теорії А. Маслоу зводяться до того, що вищі потреби генетично більш пізні і суб'єктивно сприймаються як менш насущні. Чим вищий рівень потреби, тим вона менш важлива для виживання, тим далі може бути відсунута можливість її задоволення. Задоволення вищих потреб частіше має своїм результатом здійснення бажань і розвиток особистості, частіше приносить радість і збагачує внутрішній світ.

У своїй теорії мотивації Маслоу не брав до уваги параметрів діяльності, конкретних ситуаційних умов її здійснення. На це звернув увагу в середині 50-х років відомий представник школи "людських відносин" Ф. Герцберг. Його модель мотивації явилася результатом серії інтерв'ю з 200 працівниками однієї великої лакофарбової фірми США, яких просили детально описати події, що спонукали їх відчувати задоволення або незадоволення від виконання службових обов'язків. Отримані відповіді Ф. Герцберг розділив на дві групи, які позначив "гігієнічними факторами" і "мотивацією".

Гігієнічні фактори - це умови праці, оплата праці, стиль керівництва, політика фірми та адміністрації, гарантованість збереження робочого місця. До факторів мотивації Герцбергом були віднесені: зміст праці, усвідомлення своїх досягнень, визнання їх оточуючими, можливість творчого і ділового зростання, почуття відповідальності. Згідно з запропонованою моделлю, вплив мотиваційних факторів на ставлення людей до праці, на відміну від гігієнічних, більш тривалий.

Тому адміністрація повинна турбуватися не тільки про сприятливий вплив гігієнічних факторів, але, головним чином факторів мотиваційних. Останнього можна досягнути шляхом збагачення праці, наділяючи працівників додатковою владою, залучаючи їх до прийняття рішень, урізноманітнюючи трудовий процес тощо.

Концепція "збагачення праці" мала великий вплив на вибір шляхів раціоналізації праці і виробництва. На підприємствах почали створюватися автономні і напівавтономні виробничі групи, покликані модифікувати традиційну конвеєрну організацію праці. Такі форми організації трудового процесу дозволяли збільшити набір операцій, виконуваних кожним робітником, пом'якшити регламентованість і зовнішній контроль, надати можливість робітникам проявляти ініціативу, самостійність і відповідальність у праці.

У 60—70-ті роки XX століття розпочався процес інтеграції наукових шкіл і концепцій у західній промисловій соціології. В результаті сформувався соціотехнічний напрямок дослідження соціально-трудових процесів. Теоретичною основою напрямку стала загальна теорія систем. Ця теорія мала великий вплив на сучасну наукову думку, особливо в галузі суспільних наук. Ключова роль у цьому науковому перевороті належала біологу і філософу Л. Берталанфі, логіку А. Рапопорту, філософу й економісту К. Боулдінгу, соціологу Т. Парсонсу.

Згідно з теорією, будь-яка система розглядається як сукупність взаємозалежних і взаємозв'язаних окремих елементів і підсистем. Центральним моментом є твердження про те, що ціле більше суми складових його частин. Роль комунікацій полягає у тому, щоб внести узгодженість, забезпечити функціонування всіх частин соціальної організації. Як системоутворюючий чинник теорія розглядає мету (ієрархію цілей на рівні підсистем). Крім понять "мета" і "комунікація", важливе значення надається поняттю "рівновага". Рівновага виступає як механізм стабілізації системи як єдиного цілого і адаптації її до умов, що змінюються. Засобом регулювання діяльності і стратегічного управління системою є процес прийняття рішення. Відкритість системи, інтенсивність обміну інформацією - важливий параметр при дослідженні організації, який дає змогу враховувати впливи зовнішнього середовища на її життєдіяльність.

Завдання технічної підсистеми - забезпечити умови найбільш ефективного використання технологій, обладнання. На це спрямовані процедури організації виробництва, компоновки робочих місць, раціонального використання виробничих площ тощо. Соціальна підсистема повинна забезпечити ефективну роботу технічної системи і включає навчання робітників прогресивним навичкам, підвищення їх кваліфікації, добір кадрів, вирішення проблем статусу та інше. На практиці ефективна реалізація соціотехнічного підходу залежить від максимального використання можливостей, закладених у соціальній підсистемі.

Реально неможливо врахувати усі чинники, які мають вплив на трудовий процес. Тому рекомендується зосереджуватися на тих чинниках, які є найбільш значущими для організації, виходячи з аналізу конкретної ситуації. Такий ситуаційний підхід значно розширює межі практичного застосування теорії систем у соціології праці, звертає увагу на роль у трудовому процесі соціокультурних умов, змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі організації, на місце суб'єкта діяльності в структурі цих змін.

Щодо традицій вітчизняної соціології, у колишньому СРСР, починаючи з другої половини 50-х — початку 60-х років, відбувається відродження соціології праці як самостійної наукової дисципліни. Подолання догматизму, культу особи, які тривалий час зв'язували розвиток суспільної думки, обумовило активізацію соціологічних досліджень у сфері праці і стало логічним продовженням здобутків соціологічної наукової думки у 20-30-ті роки XX століття.

У 20-ті роки формування соціології праці відбувалося на фоні гострої дискусії навколо системи Ф. Тейлора. Багато вчених вважали можливим досягнення високої продуктивності праці без її інтенсифікації. Соціологічна проблематика промислового виробництва активно вивчалася в межах наукової організації праці, для розвитку якої були характерними міждисциплінарність і комплексність, дослідження психофізіологічних і соціальних аспектів праці, широке розповсюдження психотехнічних досліджень. У ті роки проблемами дослідження і практичної організації праці займалося понад 10 науково-дослідних інститутів, видавалося до 20 журналів із проблем управління і практичної організації виробництва.

Великий внесок у розвиток соціології і наукової організації праці зробив С. Г. Струмілін, який розробляв питання стимулювання і підвищення продуктивності праці, вивчав умови організації праці, спосіб життя і побут робітників, їх бюджет часу. Нормування, раціональні методи і прийоми праці, організація робочого місця, трудове навчання стали об'єктом вивчення Центрального Інституту праці (Москва, 1920), директором якого був відомий вчений і дослідник О. К. Гастєв. Багато соціологічних і психологічних ідей О. К. Гастєва залишаються актуальними і сьогодні. Зокрема, його ідеї стосовно організації колективної діяльності, необхідності вивчення соціальних установок працюючих, врахування специфіки технології в детермінації соціальних процесів.

Усвідомлення ролі людського фактора у виробництві стимулювало у 60—70 роках подальше емпіричне дослідження соціологічних проблем праці. Відбувалося утвердження соціології праці як науки, предмет якої виходить за межі промислового виробництва і охоплює вивчення діяльності і закономірностей суспільних відносин у сфері праці в цілому. Основна проблема соціології праці цього періоду торкалася вивчення соціально-психологічного клімату трудового колективу, особливостей матеріального і морального стимулювання працівників, вдосконалення умов і організації праці, виходячи з аналізу наслідків науково-технічної революції (Н. І. Дряхлов, О. Г. Здравомислов, О. І. Кравченко, Г. В. Осіпов, Б. Д. Паригін, В. Г. Подмарков, Ж. Т. Тощенко, В. О. Ядов та інші). Про стан розвитку соціологічного знання свідчать і такі факти: тільки за період з 1973 по 1979 pp. обсяг публікацій із соціології праці зріс у 3,1 рази.

В Україні соціологія праці значною мірою зосереджувалася навколо питань, пов'язаних із розробкою планів соціального розвитку підприємств, регіонів, галузей. Цьому сприяв і розгляд соціологічної служби на підприємстві як важливого структурного елементу в системі соціального управління. Діапазон досліджуваних і вирішуваних проблем українськими соціологами був широкий: від аналізу результатів дії організаційно-технічних нововведень до питань, пов'язаних із професійною орієнтацією і добором кадрів, їх плинністю та адаптацією до виробничого середовища (С. Й. Вовканич, М. П. Лукашевич, Л. О. Олесневич, В. Л. Оссовський, А. О. Ручка, Ю. І. Саєнко, М. О. Сакада, Л. В. Сохань та ін.).

Впровадження засад ринкової економіки в Україні поставило перед соціологією праці цілий ряд невідкладних завдань прикладного характеру. Це і розробка науково обґрунтованих заходів управління трудовими ресурсами в умовах скорочення чисельності працюючих (В. Є. Пилипенко, В. А. Полторак та ін.), це і побудова соціальних моделей прогнозного характеру, які б комплексно охоплювали динаміку змін у сфері праці (Є. І. Головаха, І. О. Кулініч, Л. М. Хижняк, А. Г. Хоронжий та ін.), це і дослідження процесів трудової міграції і плинності кадрів (С. О. Макеєв, Г. І. Мімандусова, І. М. Прибиткова та ін.), це і запровадження нових інноваційних методів і підходів в організації виробництва та підтримки соціологічних структур у системі як промислового виробництва, так і за його межами (Б. Г. Нагарний, Ю. О. Чернецький та ін.).

Сьогодні у соціології праці можна виокремити низку відносно самостійних напрямків дослідження, серед яких:

соціологія особистості—вивчає ціннісно-мотиваційну структуру працюючої людини, проблеми її адаптації в трудовому середовищі, місце індивіда в системі виробничих відносин, вплив стилю керівництва на ефективність трудової діяльності тощо;

соціологія виробничих груп і колективів — закономірності організації спільної трудової діяльності, виникнення і шляхи подолання трудових конфліктів, проблеми соціального контролю і нормативної регуляції трудової поведінки, оптимізації стилю керівництва, інтегративні феномени міжособистісної взаємодії (згуртованість, соціально-психологічний клімат спрацьованість тощо);

соціологія професій - престижність тих чи інших видів трудової діяльності, планування професійної кар'єри, особливості ведення профорієнтаційної та профконсультаційної роботи, проблеми добору й атестації кадрів, їх професійної підготовки та перепідготовки тощо;

промислова соціологія - соціальні наслідки науково-технічного прогресу, вплив умов і організації праці на ефективність трудової діяльності, задоволеність працею, вибір форм та стратегій трудової поведінки, проблеми стимулювання трудової активності та інше;

соціологія виробничих організацій — структуру і системи управління виробництвом, розподіл повноважень і влади, моделі організації виробничих процесів, їх зв'язок із зовнішнім середовищем;

в соціологія зайнятості — теоретичні соціальні основи і прикладні аспекти функціонування ринку праці, проблеми, пов'язані з соціальним захистом працюючих і безробітних, їх адаптацією та перенавчанням у нових економічних умовах, а також соціальні механізми трудової міграції та трудових переміщень у сфері праці.