Страхування - Базилевич В.Д. - 11.3. Страхування депозитів

Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам потрібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки широко залучають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді добровільно зроблених ними вкладів. Кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору, називаються депозитами. Кошти, отримані у формі депозитів, комерційні банки активно використовують у своїй кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризиком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик передається клієнтам банку - власникам депозитів. Перед ними постає загроза втратити кошти, довірені банкові, внаслідок його загальної неплатоспроможності.

Депонування грошових коштів у комерційних банках часто розглядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибуткової інвестиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатоспроможності банків, яка настала внаслідок неповернення йому кредитів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних коштів. Крім того, багато юридичних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного законодавства. Отже, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекладення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Масове неповернення банкам депонованих коштів підносить звичайну негативну фінансово-банківську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту інтересів вкладників від наслідків ризику неплатоспроможності їхніх банків.

Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникли на ранніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створення формальної системи страхування за участю державної влади відбулися ще в 1829 р. у СІЛА, але успіху не мали. Наприкінці XIX ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи. Вирішальне значення мало введення федеральної системи страхування депозитів у СІЛА в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. У США є багато тисяч дрібних та середніх банків, порівняно з європейськими країнами для них була характерна більш пізня централізація банкнотної емісії, а також спостерігалися численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умовах світової економічної кризи мало вирішальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.

Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великій Британії, Японії, Індії та інших країнах. У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди, Австрія, Швейцарія, Франція) розвиток відбувався за німецьким шляхом недержавних між-банківських систем гарантування.

Нині практично в усіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їх депозитів. З великого розмаїття конкретних організаційних форм можна виокремити дві основні - американську та німецьку.

У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація тримає на контролі стан справ у кожній без винятку фінансово-банківській установі й у разі необхідності вживе необхідних заходів. ФКСД є державною корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду за значного ступеня самоуправління. ФКСД управляється Радою директорів, у складі якої п'ять членів. У Німеччині держава не має прямого впливу на страхові фонди, які належать банкам-співучасникам. У деяких країнах існують системи змішаного типу.

Участь банків у системі гарантування може бути обов'язковою та добровільною (характерно для континентальних країн Західної Європи). У США (для банків - членів Федеральної резервної системи), Великій Британії, Канаді та Японії участь банків є обов'язковою. Як правило, страхування поширюється на всі види депозитів, за винятком міжбанківських, як юридичних, так і фізичних осіб, практично в усіх країнах є ліміти відповідальності страхових фондів за вкладами. Ці ліміти можуть виражатися граничною сумою застрахованого вкладу, відсотком покриття вкладу страхуванням. Гранична сума залежить від достатку країни. У СІЛА гарантія становить до 100 тис. дол. на вкладника. Окремі рахунки одного клієнта в банку підсумовуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо.

Установлена в США гранична сума вкладу є найвищою у світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис євро, а для бідних країн ця сума становить 16 тис. євро Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, у Великій Британії це співвідношення встановлено у 75 %.

Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється шляхом або створення страхового фонду, або покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. У США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Нині вони становлять 0,15 % загальної суми депозитів. Згідно з прийнятим законом ці внески не повинні перевищувати 0,325 %. ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які перебувають у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують вищі внески, ніж надійні та стабільні.

Фінансова участь держави може мати такі форми:

o надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи (Японія, Індія);

* регулярні внески до страхового фонду (Іспанія, Індія, Аргентина);

o забезпечення державою резервних коштів для підкріплення фонду (в США законодавчо дозволено ФКСД позичати кошти у держави до 3 млрд дол.)*

Кошти страхового фонду можуть бути інвестовані насамперед у державні цінні папери, переважно короткострокові. Іншою формою с відкриття рахунку в центральному банку. Деяка частина активів фонду може бути використана для надання кредитів та участі у капіталі комерційних банків. Разом із тим дохідність інвестування не є головним принципом, важливішими є надійність та ліквідність. У разі банкрутства банку страховий орган виплачує в обумовлені строки страхове відшкодування вкладникам. Але, як правило, страхові органи разом з центральним банком намагаються не доводити справу до процедури банкрутства. Банкрутство банку, особливо великого, негативно відбивається на стані усієї банківської системи. З цією метою страховий орган може надати кредити проблемним банкам, організувати злиття банків тощо. Це значно дешевше, ніж виплата страхового відшкодування. Останнім часом у країнах ЄС, зокрема в Німеччині, впроваджується нова система, яка дещо змінює взаємовідносини держави та приватних банків відповідно до Директиви ЄС про страхування депозитів (1997 р.). Ця Директива встановлює, що країни повинні забезпечити захист депозитів до 20 тис. євро (з 10 % співстрахуванням). Одним із заходів забезпечення стабільності банківської системи є встановлення мінімальних норм обов'язкових резервів центральними емісійними банками.

Страховий захист депозитів в Україні здійснюється за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у порядку, передбаченому законодавством. Фонд є економічно самостійною державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, не має на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку України.

Учасниками Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) є банки - юридичні особи, які зареєстровані в Державному реєстрі банків, що ведеться Національним банком України, та мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність.

Учасником Фонду є банк, який виконує встановлені Національним банком України економічні нормативи щодо достатності капіталу і платоспроможності та може виконувати свої зобов'язання перед вкладниками.

Банки - учасники Фонду, які не виконують встановлених Національним банком України економічних нормативів, переводяться за рішенням адміністративної ради Фонду, прийнятим на підставі інформації, одержаної за результатами моніторингу діяльності банків, до категорії тимчасових учасників Фонду.

Фонд гарантує кожному вкладнику банку-учасника відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, в розмірі вкладів на день, коли стануть недоступними вклади в кожному з таких банків.

Отже, необхідність широко впроваджувати систему страхування банківських депозитів зумовлюється:

o загальним зниженням рівня довіри до банків;

o потребою надання допомоги тим банкам, які потрапили у скрутну фінансову ситуацію;

o потребою стабілізації фінансових ресурсів банків - усунення причин передчасної ліквідації депозитів вкладниками, занепокоєними станом їх надійності;

o обов'язком захисту споживача-клієнта, який не завжди володіє достатньою інформацією про фінансову кондицію банку, якому довіряє свої заощадження.

Поза зазначеними рекомендаціями національні системи депозитного страхування можуть набувати різних рис. Проте, як показує міжнародний досвід, в основу побудови цих систем потрібно покласти такі принципи.

o Інституційний характер організації депозитного страхування, тобто вона має базуватися на створенні самостійного міжбанківського страхового фонду за ретроспективним методом. Фонд має бути керований як товариство взаємного страхування зобов'язань банків перед вкладниками;

o формування фонду страхування депозитів суворо на страховій основі, що передбачає вирівнювання ризиків окремих банків;

o обов'язкова участь у депозитному страхуванні усіх банків та інших фінансових закладів, які приймають депозити;

o імперативність регуляційних норм діяльності систем депозитного страхування;

o змішаний характер організації систем депозитного страхування, який передбачає організаційну та фінансову співучасть як недержавних, так і державних структур;

o обмеженість страхової відповідальності банків установленою квотою відшкодування депозитів;

o власна участь застрахованих у покритті ризиків неповернення депозитів. Може бути застосована регресивна шкала розрахунку страхового відшкодування;

o диференціація страхових тарифів у межах банків-страхувальників згідно зі ступенем їх загальної ризикогенності, яка постійно і докладно вивчається фондом депозитного страхування;

o окремі підходи до страхування вкладів фізичних та юридичних осіб;

o надання страхового відшкодування на одного вкладника, а не на один вклад.

Отже, страхування депозитів полягає у створенні системи захисту грошових вкладів, що знаходяться на депозитних рахунках у комерційних банках, на випадок банкрутства цих банків. Система депозитного страхування породжена дворівневою банківською системою і функціонує практично в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою.