Менеджмент туризму - Кіптенко В.К. - 3.3.1.3. Наукові підходи до управління туристичним регіоном

Наукові підходи до управління туристичним регіоном ґрунтуються на ключових поняттях наук, що досліджують територію і простір. У цьому випадку регіони розглядаються як структурні складники всього територіально-галузевого господарського комплексу країни. В такому розумінні регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із завершеним циклом відтворення, особливими формами вияву його стадій та специфічними властивостями перебігу соціальних і економічних процесів.

Основним є поняття територія — обмежена частина твердої поверхні Землі, яка характеризується певною площею, географічним положенням та іншими ознаками. Доповнюють його поняття акваторія — обмежена частина водної поверхні Землі — й аероторія — частина повітряної оболонки Землі, співвіднесена з певною територією або акваторією. Неоднорідність території за різними ознаками зумовлює необхідність членування територій на частини — регіони. Регіон — це певна територія, яка відрізняється від інших низкою ознак і характеризується певною цілісністю, взаємопов'язаністю складників. Регіон (лат. regio) означає країна, край, область. Синонімічним до поняття "регіон" є "район". Хоча обидва терміни відображають майже одне й те саме поняття, більш універсальним є термін "район", а "регіон" частіше використовується для позначення найбільших геополітичних, економіко- і фізико-географічних територіальних таксонів ("таксон" — це група об'єктів, пов'язаних спільними властивостями й ознаками).

Регіон — це складна система, в якій усі елементи взаємопов'язані і впливають один на одного. Характер і міра такого впливу залежать від потенціалу регіону — ресурсного, економічного і політичного. Кожен регіон має свої особливості, які, в свою чергу, формують специфічні потреби, інтереси, цілі, моделі і стратегії регіонального розвитку.

У географічній науці використовують низку визначень регіону (району), але всі вони мають спільні риси, а саме: цілісність й унікальність території; генетичну єдність; взаємозв'язок і взаємозумовленість компонентів, які його утворюють; наявність процесів функціонування і розвитку; домінування і значну стійкість внутрішніх зв'язків. Поняття саме по собі є досить абстрактним і передбачає, що його конкретизація відбувається під час виокремлення певних тинів регіонів. У зв'язку з цим "регіон" — поняття типологічне. Відомий регіоналіст М. Колосовський визначив, що регіони виокремлюються в межах території відповідно до певних цілей і завдань. Так, з урахуванням спеціалізації вирізняють промислові, сільськогосподарські, туристично-рекреаційні регіони.

Всесвітня туристична організація визначає шість туристичних макрорегіонів світу: Європа, Америка, Південно-Східна Азія й Океанія, Африка, Близький і Середній Схід, Південна Азія. Туристичні регіони світу відрізняються кількістю туристичних прибуттів, динамікою і тенденціями розвитку. Всередині макрорегіонів виокремлюють туристичні субрегіони — країни або групи країн. Наприклад, до європейського туристичного макрорегіону входять п'ять субрегіонів: Північна Європа, Західна Європа, Південна Європа, Центрально-Східна Європа, Східне Середземномор'я. На наступному ієрархічному рівні результатом туристичного районування є туристичні райони. Ієрархічна структура туристичних територій може бути доповнена туристичними зонами і субзонами.

Туристичну зону розуміють як: 1) частину національної території, на якій є два або більше центрів з прийому туристів не менше ніж на 5000 місць проживання; 2) територію з пріоритетним розвитком туристичної інфраструктури; 3) територію, на якій зосереджено об'єкти показу, що приваблюють туристів, а також інші туристичні об'єкти (готелі, санаторії, пансіонати тощо).

Нижній рівень у системі туристичних територій займає туристичний центр. Це місто, природний об'єкт, ділянка місцевості, де на базі зосереджених туристичних ресурсів створено комплекс туристично-екскурсійного обслуговування, який складається з об'єктів розміщення туристів, закладів харчування, торгових підприємств, спортивних споруд та інших підприємств сфери послуг.

Для визначення поняття "туристичний регіон" доцільно розглянути низку теоретичних положень, які відображають сутність рекреації та туризму, характеризують рекреаційно-туристичні регіони конкретними просторовими ознаками. Найбільш загальним поняттям, яке включає поняття "туристичний регіон" і "туристичні об'єкти", є поняття "туристичний простір".

Туристичний простір можна розглядати як з географічного, так і з економічного погляду. Однак беручи до уваги важливе господарське значення туризму, поняття "туристичний простір" варто визначати з позицій регіональної економіки на основі поняття економічний простір.

Економічний простір

Економічний простір — це насичена територія, яка містить велику кількість об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, господарсько освоєні і рекреаційні ділянки, транспортні й інженерні мережі, інфраструктуру тощо. Якість економічного простору визначається низкою факторів:

— густота (чисельність населення, обсяг валового регіонального продукту, природні ресурси, основний капітал на одинцю простору);

— розміщення (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення та економічної діяльності, в т. ч. наявність господарсько освоєних і неосвоєних територій);

— зв'язаність (інтенсивність економічних зв'язків між частинами й елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу, людей, які визначаються розвитком транспортних і комунікаційних мереж).

Туристичний простір

Туристичний простір — це економічний простір, який характеризується великою кількістю об'єктів і суб'єктів діяльності, що спеціалізуються на туризмі і рекреації.

Туристичний простір охоплює три основні елементи: територію формування попиту споживачів рекреаційно-туристичних послуг; територію пропозиції послуг ("туристична дестинація", "туристичний регіон", "туристична місцевість") і зв'язуючу територію між ними.

Таким чином туристичний регіон є частиною туристичного простору. А туристичний простір у широкому розумінні можна подати як сукупність регіонів, у яких:

— формується попит на туристичні продукти;

— задовольняється попит;

— реалізується роль зв'язуючої ланки між попередніми категоріями регіонів.

Кожен з таких регіонів має свої ролі й функції в єдиному процесі формування і задоволення попиту на туристично-рекреаційні продукти і послуги. Ці території взаємопов'язані та утворюють своєрідну систему туристичного простору, в якому формуються й переміщуються туристичні потоки.

Для успішного становлення і розвитку туристичних територій необхідно враховувати нерівномірність розподілу туристичного потенціалу територією, а також різний рівень розвитку туристичної інфраструктури.

Характерною рисою функціонування туристичних регіонів є сезонність, яка пояснюється нерівномірністю використання туристичних ресурсів регіону протягом року. Відповідно туристична цінність регіону змінюється залежно від сезону. У такому випадку особливого значення набувають географічне положення регіону, клімат, ландшафт тощо. Усе це підкреслює унікальність і нетиповість туристичних територій і суттєві відмінності між туристичною діяльністю та іншими галузями господарства.

Слід згадати також про дуалізм (неоднозначність) туристичного простору. Вперте цю особливість обґрунтував В. Кристаллер. У праці "Центральні місця Південної Німеччини" він сформулював теорію центральних місць, яка дає змогу краще оцінювати території з погляду напрямів їх розвитку і, поряд з іншими теоретичними концепціями обґрунтування територіального поділу праці, є базовою у вирішенні проблем територіальної організації туристично-рекреаційної діяльності, туристичної індустрії як складника системи світового господарства.

Становлення сучасної системи світового господарства і світогосподарських зв'язків від часів першої промислової революції супроводжувалося гострими теоретичними дискусіями. У їх основі лежать кардинальні відмінності в поглядах на причини, які зумовлюють міжнародну торгівлю, та її вплив на добробут держав і народів. Такі розбіжності найчіткіше репрезентували представники двох шкіл — меркантилісти, які виступали за суворе обмеження доступу на національний ринок іноземних товарів, фритрейдери — прибічники вільної торгівлі між країнами.

Наприкінці XVII — на початку XIX ст. будь-які види обміну у світовій торгівлі були вкрай ускладненими: вся торгівля була обмежена великою кількістю податків і заборон, практично всі види експорту й імпорту суворо регламентувалися. Меркантилісти цілковито виправдовували систему обмежень, що сформувалася насамперед щодо імпорту товарів. Увезення з-за кордону вважалося шкідливим і небезпечним: шкідливим через імовірний відплив за кордон грошей (золота і срібла) за від'ємного балансу експорту-імпорту; небезпечним через можливе припинення ввезення товарів, які стали необхідними, у випадку воєнних дій. У будь-якому випадку вважалося, що імпорт слід обкласти високим митом, що захистить власне виробництво, створить нові робочі місця і збільшить прибутки держави.

Першим жорстко критикував концепції меркантилістів А. Сміт у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776). Однак найбільший внесок у розвиток школи "вільної торгівлі" зробив Д. Рікардо у "Началах політичної економіки й оподаткування" (1817). Його закон порівняльних переваг цілком зберіг своє теоретичне значення до сьогодні й у модифікованому вигляді використовується для пояснення сучасної структури міжнародної торгівлі. Інтерпретація абсолютних та порівняльних переваг у контексті розвитку туризму дає цінний аналітичний матеріал для визначення рекреаційно-туристичної спеціалізації туристичних територій різного таксономічного рівня.

На початку XIX ст. розпочав дослідження й інший видатний теоретик Й. фон Тюнен. Його праця "Ізольована держава" (1826—1846) була присвячена теорії розміщення сільськогосподарського виробництва, а також пов'язаній із цим виробництвом проблемою розрахунку диференційної ренти на землю. Й. Тюнен уперше запровадив у аналіз безпосередньо економічний простір і уявлення про географічне положення як важливий елемент диференційної ренти та розміщення галузей аграрного виробництва. Від тих часів дослідна програма Й. Тюнена стала однією з найважливіших для теоретичної географії та інших географічних дисциплін, у т. ч. є базовою для розробок, пов'язаних із впровадженням туристичної ренти.

1 АГІ

Наступний важливий крок було здійснено в роботі А. Вебера "Теорія розміщення промисловості" (1909). У ній було виведено уявлення про найважливіші фактори розміщення виробництва, які визначають "штандорт" — оптимальне місце розташування певного підприємства або їх об'єднання. Значну увагу А. Вебер приділив витратам на сировину, паливо, робочу силу і транспорт, визначивши їхній регіональний штандорний фактор, урахування якого необхідне для всіх галузей. До цього було додано ще один важливий фактор — агломерацію, який сприяє економії різних витрат унаслідок зосередження виробництв на відносно невеликій території — у великому місті, в урбанізованому ареалі, мегаполісі. Розвиток теорії Вебера безпосередньо пов'язаний з аналізом процесів концентрації і деконцентрації у розміщенні виробництва, зрушеннях у галузевій структурі світового господарства, переміщенні галузей у країни нової індустріалізації тощо. У цілому, веберіанську, або факторну, систему розміщення розуміють як будь-яку територіальну структуру з чітко вираженою нерівномірністю і високою концентрацією цієї галузі або будь-якого виду економічної діяльності, що має свою відповідну специфіку в туризмі.

У межах географічної науки сформувалася протилежна веберіанській система регулярного, відносно рівномірного розміщення видів діяльності в економічному просторі. Ця система безпосередньо пов'язується з теорією центральних місць В. Кристаллера та її модифікацією А. Льошем. їх основні праці відповідно "Центральні місця у Південній Німеччині" і "Географічне розміщення господарства" розділяє лише сім років — 1933 та 1940 р.

У першому варіанті теорії Кристаллера досліджувалося розміщення сфери обслуговування на однорідній рівнині з рівномірно розміщеним населенням. З урахуванням інших умов було обґрунтовано формування правильної шестикутної системи розміщення з центрами різних рангів. А. Льош показав можливості використання теорії центральних місць для урахування відмінностей у зонах збуту й агломераційних ефектів. У подальшому теорія центральних місць широко використовувалася не тільки для аналізу розміщення окремих галузей господарства, у т. ч. туристичної індустрії, а й систем розселення в цілому.

В епоху науково-технічної революції і переходу до постіндустріального суспільства постійно зростає роль нововведень в усіх галузях виробництва і збуту. Один з важливих сучасних теоретичних напрямів пов'язаний з піонерною роботою шведського географа Т. Хагерстранда "Дифузія нововведень як просторовий процес" (1953). З нею у теоретичні й прикладні роботи ввійшли поняття і моделі, пов'язані з виявленням центрів нововведень та визначенням характеру їх поширення територією, ролі інформаційного поля та ймовірнісних мір, контактів, ефектів сусідства і бар'єрів. У подальшому теорія Т. Хагерстранда отримала свій розвиток у численних роботах з моделювання дифузії нововведень у мережах, ієрархічних середовищах та ймовірнісних просторах, що є актуальним і для сучасного розвитку туризму.

Незважаючи на різну спрямованість зазначених теорій, різний час їх появи (початок XIX — середина XX ст.), різні наукові школи, у межах яких вони виникли, — всі вони мають одну важливу із загальнонаукового методологічного погляду рису — дедуктивний підхід. Як і у природничих науках побудова теорії починається з введення припущень і передбачень, м розвиток пов'язується з використанням "ідеальних об'єктів", подібно до ідеального газу у фізиці, а сам виклад і висновки формулюються у математичній формі. Не випадково А. Вебер у передмові до першого видання

"Теорії розміщення промисловості" писав: "Ця перша частина має пропедевтичне значення. Вона містить теорію; більше того — вона не містить нічого, крім "чистої" теорії, тобто теорії, яка відволікається від будь-яких конкретних побудов дійсності; і вона трактує до того ж цю дійсність математично, — подвійний злочин, який тяжко мене пригнічує".

Глобалізація економічних зв'язків і становлення глобальної економічної системи привели до розширення сфери вияву закономірностей розміщення всіх видів діяльності далеко за межі державних кордонів. Теоретичні положення про порівняльні переваги розміщення виробництва, вперше викладені Д. Рікардо, теорії розміщення сільського господарства Й. Тюнена і промисловості А. Вебера, теорія центральних місць В. Кристаллера й

A. Льоша, теорія дифузії нововведень Т. Хагерстранда — усі вони корисні і необхідні для пояснення та розуміння географії світового господарства, того, як вона складається на усіх рівнях просторової ієрархії — від локального до глобального.

Так само корисні концепції, які ґрунтуються на методі індукції — детальному аналізі величезного емпіричного матеріалу щодо розвитку світового господарства та його географії — теорія довгих хвиль М.Д. Кондратьева; концепції міжгалузевого міжрегіонального балансу В.В. Леонтьева та

B. Айзарда, полюсів росту Ф. Перру, світових економічних систем Дж. Валлерстайна та ін.

Туристичний регіон

"Туристичний регіон" — поняття конкретне, параметри регіону мають свій вимір, однак навіть найточніші характеристики (площа, клімат, ландшафт тощо) не можуть дати про нього повне уявлення споживачеві, якщо не продемонструвати його відмінність від інших подібних регіонів. Адже саме на відмінних рисах, або на так званих конкурентних перевагах, формуються образ регіону та його споживча цінність.

У зв'язку з цим варто підкреслити відмінність у підходах до характеристики туристичних регіонів. Традиційна характеристика регіону враховує об'єктивні показники: площу, населення, обсяг валового регіонального продукту, основні галузі регіонального господарства тощо. Основним фактором для туристичних регіонів є їх туристична спеціалізація: пляжний туризм, паломницький центр, історико-культурний центр та ін.

Деякі автори вважають, що всі туристичні регіони узагальнено представляють два типи, які відрізняються логікою і просторово-часовими правилами функціонування: регіони канікулярно-відпускні та святково-уїкендові. Перші розвиваються, ґрунтуючись на цінностях високої якості й спеціалізації, що склалися, а другі, як найважливіші умови, висувають високу доступність туристичних цінностей для споживачів із найближчих міських агломерацій.

Такий підхід дає змогу більш глибоко дослідити спеціалізацію туристичних територій і досить обґрунтовано вважати, що всі території незалежно від кількості їхніх природних туристичних ресурсів можуть мати туристичну цінність. Однак така цінність буде виявлятися (більше або менше) залежно від обраної туристичної спеціалізації. Так, у разі канікулярно-відпускної спеціалізації домінувати будуть високий ступінь освоєності туристичного регіону і туристичні цінності високої якості, а при святково-уїкендовій — фактор близькості міст. Ллє як у першому, так і в другому випадках регіонотвірним фактором стануть територіальні поєднання конкретних елементів (підсистем) з елементами навколишнього природного, соціально-економічного і культурного середовища, завдяки чому на цій території виникає туристична спеціалізація щодо "зовнішнього світу".

Туристична спеціалізація регіонів мас дуже важливе значення для успішного регіонального розвитку, формування іміджу й брендингу регіонів у процесі управління їхнім розвитком.

На сучасному етапі затверджується необхідність застосовувати комплексний і системний підходи до управління туристичними територіями як органічно цілісними рекреаційно-туристичними утвореннями з елементів господарства, населення, природи, що функціонують у певних просторово-часових параметрах. Саме тому нині поняття "комплексний туристичний регіон" і споріднені поняття, такі як "рекреаційно-туристичний комплекс", "санаторно-курортний комплекс", є ключовими для менеджменту туризму.

Питання туристичної регіоналістики у наукових колах актуалізуються у 1960-ті роки. Перші праці, що були присвячені цій тематиці, зосереджували увагу на різних аспектах використання природних рекреаційних ресурсів. Тільки у 1975 р. група вчених під керівництвом B.C. Преображенського запропонувала базисну модель територіальної рекреаційної системи (рис. 3.6).

Рекреаційну систему розуміють як соціально-географічну систему, яка складається з низки взаємопов'язаних підсистем: природних і культурних комплексів, інженерних споруд, обслуговуючого персоналу, органу управління і населення. Вона характеризується як функціональною, так і територіальною цілісністю.

Як територіальний об'єкт управління розглядають територіальні господарські комплекси, одним із видів яких вважають територіальний рекреаційно-туристичний комплекс. Необхідність використання такої просторово-територіальної одиниці пов'язана із забезпеченням умов раціонального використання соціальних, економічних, природно-ресурсних та інших потенціалів території.

Концепція рекреаційно-туристичних комплексів була розроблена Є. Котляровим. Її розвиток на сучасному етапі дає змогу визначити територіальний рекреаційно-туристичний комплекс як своєрідне ядро формування особливого територіального галузевого утворення, яким є рекреаційно-туристичний регіон (рис. 3.7).

Розробка ефективної системи стратегічного управління регіональними рекреаційно-туристичними комплексами вимагає глибоких знань у сфері галузевого районування, теоретичне підґрунтя якого сформоване працями B.C. Преображенського, М.С. Мироненка та ін. Районування — це поділ території на регіони, який завжди є цільовим, тобто здійснюється відповідно до поставлених цілей, і визначається такими основними поняттями як рекреаційно-туристичний район і туристичний центр.

Рис. 3.6. Модель територіальної рекреаційної системи за В. Преображенським: 1 — зовнішні зв'язки системи; 2 — зв'язки між підсистемами; 3 — команди управління; 4 — інформація про стан підприємств: І — про задоволення потреб рекреантів; II — про ступінь відповідності природних комплексів запитам рекреації; III — про можливості технічних систем; IV — про можливості обслуговуючого персоналу

Рис. 3.7. Схема функціонування територіального-рекреаційного комплексу: Підсистеми: ТРТ — туристично-рекреаційна територія, ТРГ — туристично-рекреаційне господарство, ОП — обслуговуючий персонал, ГВ — група відпочиваючих, ОУ — орган управління. Агенти зв'язку: (В) — виробництво, (П) — природа, (С) — суспільство,

Рекреаційно-туристичний райок — це територія, сформована рекреаційним і туристичним попитом, яка має рекреаційно-туристичні ресурси, умови, необхідний рівень розвитку рекреаційно-туристичної інфраструктури і відрізняється від інших спеціалізацією на певних видах туризму і рекреації.

В адміністративно-господарській практиці рекреаційно-туристичні райони зазвичай називають територіальними (регіональними) рекреаційно-туристичними комплексами (ТТРК), на основі того, що рекреація і туризм ґрунтуються на інтегрованому використанні економічного потенціалу багатьох галузей суспільного виробництва: торгівлі, транспорту, охорони здоров'я, освіти тощо. Успішне функціонування таких комплексів залежить від формування системи стратегічного управління, яке дасть змогу створити ефективний механізм, збалансувати діяльність усіх галузей, підпорядковуючи їхнє функціонування головній мсті — задоволенню туристичних і рекреаційних потреб населення.

З мстою підвищення ефективності капіталовкладень й оптимального використання туристичних ресурсів для прийняття рішень про виділення коштів на розвиток матеріально-технічної бази туризму польський економіст А. Кома запропонував таку класифікацію районів:

1) райони, які володіють дуже значними туристичними ресурсами і в яких туризм повинен стати домінантною галуззю регіональної економіки;

2) райони, які мають багаті туристичні ресурси, але в яких туризм повинен розвиватися паралельно з іншими галузями економіки;

3) райони, що мають туристичні ресурси, але розвиток туризму в них залежить від розвитку інших галузей господарства.

Для визначення пропускної здатності туристичних центрів у районах перших двох категорій виокремлюють території інтенсивної, помірної та екстенсивної забудови з урахуванням вимог раціонального природокористування.

Там, де характер туристичних ресурсів дає змогу створювати великі туристичні центри з інтенсивною забудовою території, кількість місць у засобах розміщення має коливатися в межах 120—500 місць у розрахунку на 1 кв. км території. Такий значний інтервал пояснюється не тільки відсутністю суворих нормативів густоти забудови, а й тим, що вона залежить від конкретного поєднання різних видів туристичних ресурсів на цій території (природні ресурси, історичні та архітектурні пам'ятки, музеї, сучасні споруди тощо).

Якщо специфіка туристичних ресурсів потребує тільки помірної густоти забудови, то кількість місць у засобах розміщення в розрахунку на 1 кв. км площі має бути нижчою (від 40 до 300 місць).

У певних місцевостях, де туристичну привабливість території становить недоторкана природа, необхідно розвивати лише ті види туризму, які не передбачають масових потоків (піші або кінні прогулянки, походи на байдарках тощо). Для таких територій густота забудови має становити 1—50 місць на 1 кв. км. До того ж немає необхідності будувати значні туристичні комплекси.

За сучасних умов при туристичному районуванні й оцінці рівня освоєності туристичних територій доцільно виокремлювати туристичні території трьох типів:

1) території з найбільш цінними і різноманітними туристичними ресурсами, які широко використовуються для організації відпочинку в період масових відпусток;

2) території з різноманітними ресурсами для канікулярно-відпускного і святкового відпочинку;

3) території з обмеженими ресурсами, на основі яких рекреація і туризм можуть розвиватися залежно від наявних потреб в організації місць відпочинку, в т. ч. за ініціативою місцевої влади з метою прискорення соціально-економічного розвитку регіонів.

Туристичне освоєння нових регіонів має формуватися на дотриманні таких принципів:

— раціональне використання природних цінностей і ресурсів;

— обов'язкове врахування думок і традицій місцевих спільнот;

— науковий підхід до освоєння нових туристичних територій;

— надання гарантій безпеки туристам;

— оптимальне поєднання ціни та якості на туристичні продукти і послуги;

— гнучка програма туристичного освоєння територій, яка гарантує охорону туристичних ресурсів;

— планомірний і збалансований розвиток туристичних дестинацій.

Серед актуальних нині стратегій розвитку територіального рекреаційно-туристичного комплексу в Україні — необхідність відмови від старої радянської моделі цілорічного їх функціонування і переходу до сезонного способу їх функціонування, використовуючи світову практику розвитку туристичного бізнесу з урахуванням трьох типів сезонів: "високий", "низький", "міжсезоння". Такий підхід потребує широкого впровадження у практику управління регіональними рекреаційно-туристичними комплексами ринкових механізмів, які включають використання маркетингового інструментарію, нових підходів до ціноутворення, сучасних інформаційних технологій.

Підходи до вивчення туристичних центрів різні. Найбільш поширеним і традиційним є такий, що враховує об'єктивний рекреаційно-туристичний потенціал, тобто наявність певного ресурсу, або спадщини, притаманного цій місцевості, завдяки чому до неї виникає інтерес, який, у свою чергу, спричинює туристичні потоки з інших місцевостей.

Другий, навпаки, ґрунтується на тому, що туристичні потоки спричинюються не самою наявністю рекреаційного ресурсу, а інформованістю про нього і реальне значення туристичного центру можна виявити, якщо оцінити рівень інформованості людей про його значимі об'єкти природи, культури, історії, індустрії туризму.

Для точності визначень, які характеризують два зазначені підходи до проблеми вивчення туристичних центрів, доцільно запровадити два поняття — центр туризму і туристичний центр, які відрізняються один від одного як об'єктивне від суб'єктивного. Якщо поняття "центр туризму" розкриває ресурсний аспект місцевості, то "туристичний центр" за тих самих умов свідчить про рівень інформованості про нього туристів.

Центр туризму — місто, місцевість або об'єкт, де на базі рекреаційних ресурсів створено комплекс туристично-екскурсійного обслуговування.

Туристичний центр — це місцевість або об'єкт, які приваблюють туристів завдяки наявності специфічних рекреаційних ресурсів, переваг транспортно-географічного положення і доступної для туриста інформації про це.

У спеціальній літературі пропонується розгорнута типологія туристичних центрів залежно від того, який цикл рекреаційної діяльності в них реалізовано: культурно-історичний, паломницький, курортний, приморський, альпійський, активно-оздоровчий, комерційно-діловий, екологічний, фестивально-конгресний, водний, спортивний, альпіністський, мисливсько-рибальський, пригодницький, екзотичний, етнографічний, розважальний. Звичайно, цикли рекреаційної діяльності, так само як і центри, можуть бути комбінованими і становити основу для формування туристично-рекреаційних кластерів, підкомплексів і підсистем (рис. 3.8).

Типологія туристичних центрів, з одного боку, відображає велике розмаїття рекреаційної діяльності туристів, яка, в свою чергу, висвітлює різноманітні потреби людей. З іншого боку, вона пов'язана з наявністю природної та культурної спадщини, рекреаційних ресурсів у тому чи іншому місці, без яких рекреаційна діяльність не може бути реалізована.

Рис. 3.8. Функціональна структура рекреаційного комплексу: Підкомплекси (П): I — курортно-оздоровчий, II — пізнавально-діловий, III — спортивний, IV — екологічний, V — релігійний, VI — розважальний та ін. Рекреаційні кластери (РК) — види рекреаційної діяльності: 1 — курортно-лікувальний відпочинок, 2 — курортно-оздоровчий відпочинок, 3 — спортивно-оздоровчий відпочинок, 4 — пізнавальний туризм, 5 — історико-етнографічний туризм, 6 — історико-культурний туризм, 7 — науковий туризм, 8 — діловий туризм, 9 — торговий туризм, 10 — спортивний туризм, 11 — ландшафтно-екологічний туризм, 12 — релігійний туризм, 13 — розважальний туризм. Рекреаційні цикли (РЦ): поєднання окремих видів рекреаційного обслуговування (ЛP) і супутніх видів послуг (ЛC)

Таким чином, типологія туристичних центрів співвідносить об'єктивний і суб'єктивний аспекти туризму, тобто наявність рекреаційних ресурсів та туристичну мотивацію населення. Цей діалектичний феномен дав змогу І.В. Зоріну виокремити три групи факторів формування туристичних центрів: генеруючі (пов'язані з потребами), реалізуючі (пов'язані з ресурсами) локалізуючі (пов'язані з поінформованістю населення).

Як свідчить практика, саме локалізуючі інформаційні фактори останніми роками максимально впливають на формування географії туристичних центрів, тому інформаційно-аналітичні підходи в менеджменті туризму є особливо актуальними на сучасному етапі.

У зарубіжній та вітчизняній містобудівній літературі поняття "туристичний центр" пов'язують із системою розселення (міста, поселення, спеціалізовані центри обслуговування туристів). Доцільніше пов'язувати це поняття з будь-якою географічною місцевістю, яка становить інтерес для подорожуючих. Туристичними центрами можуть бути: місто, селище, сільський населений пункт, спеціальний центр обслуговування туристів, ріка, озеро, море, океан, гірський масив, унікальні і типові ландшафти, національні парки, заповідники, заказники тощо. Відповідно туристичними центрами є як об'єкти, так і ландшафти різних рівнів, що зумовлює необхідність розробки відповідної таксономії на підґрунті теорії центральних місць.

Типологія — науковий метод, в основі якого лежить групування об'єктів за допомогою узагальненої моделі або типу. Використовується він з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відношень, рівнів організації об'єктів. Основні логічні форми, які використовуються в типології — типова класифікація, систематика, таксономія.

Таксономія — теорія класифікації та систематизації складноорганізованих сфер дійсності, які мають, зазвичай, ієрархічну побудову (органічний світ, об'єкти географії, геології, мовознавство, етнографія тощо).

Знання про туристично-рекреаційні території, туристичні центри — одна з головних вимог до менеджера туризму. Є спеціальна навчальна дисципліна — географія туризму, завдання якої полягає в тому, щоб дати об'єктивні та необхідні знання про розміщення рекреаційно-туристичних ресурсів, типологію (класифікацію), групування туристичних районів і центрів для подальшого використання цього потенціалу в практиці управління як туристичними регіонами, так і туристичними організаціями і підприємствами.

Контрольні запитання і завдання

1. Як співвідносяться поняття "туристичний простір" і "туристичний регіон"?

2. Які теоретичні концепції дають змогу аналізувати територіальну організацію туристичної діяльності?

3. Розкрийте сутність і наведіть приклади двох основних типів туристичних регіонів.

4. Що таке територіальна рекреаційна система?

5. Як співвідносяться поняття "територіальний туристично-рекреаційний комплекс" і "туристичний регіон"?

6. Поясніть схему функціонування туристичної системи.

7. У чому полягає відмінність понять "туристичний центр" і "центр туризму"?