Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей - Пангелов Б.П. - Подолання трав'янистих схилів, осипів, морен тощо

Із природних перешкод у гірських походах П- III категорій найчастіше трапляються трав'янисті схили, осипи і морени.

Техніка пересування у горах трав'янистими схилами подібна до техніки пересування такими схилами у пішохідних подорожах. Однак у гірських місцевостях вони бувають набагато крутішими, довшими і небезпечнішими, тому що можуть чергуватись зі скельними виходами і обмежуватися знизу "баранячими лобами".

По крутих трав'янистих схилах спуск і підйом здійснюють зигзагами, слід у слід, із короткими інтервалами. По осипу вгору необхідно йти навскоси, вибираючи зручне каміння, щоб поставити ногу. Про кожну нестійку опору той, хто направляє рух, має попередити тих, хто йде за ним. Іти необхідно настільки близько, щоб камінь, ненароком зсунутий із місця одним туристом, міг затримати наступний за ним товариш. Під час спускання групи по осипу необхідно остерігатись того, щоб один турист перебував над іншим.

При пересуванні слід минати схили, із яких щойно впало каміння, схили морен, підмитих рікою. Необхідно пам'ятати, що у спекотну, дощову погоду і в туман через 1-2 год. після сходу сонця на освітлених і крутих схилах виникають каменепади. Щоб туристи не зіштовхнули каміння, не рекомендується виходити на осип у зв'язках. Також не можна йти кам'янистою ділянкою у взутті з шипами, які нерідко чіпляються за каміння, призводячи до падіння людини.

Рух по скелях потребує дотримання правила "трьох точок опори". Згідно з ним необхідно рухатись так, щоб на більш або менш складних ділянках під час переміщення однієї кінцівки інші не відривались від опори (див. Додатки, рис. 37). На легких скелях руки тільки підтримують рівновагу і активно працюють лише там, де немає зручної надійної опори для ніг. Тулуб по змозі слід тримати вертикально, а руки і ноги розводити не менше ніж на ширину плечей.

На виступи потрібно спиратись внутрішніми рантами черевиків. Використовуючи захват, не слід притискуватись до скель, що забезпечить кращі умови для роботи ніг. Рухатись необхідно плавно, без ривків, оскільки так легше зберігати рівновагу і економити сили.

Для переміщення необхідно почергово послуговуватись різними положеннями кистей рук, упорами і захватами. Захвати забезпечують меншу небезпеку зриву і навантаження на пальці рук. На важких, але зручних для руху ділянках рухатись необхідно прямо вгору. Якщо потрібно переміститись убік, роблять це на легших ділянках. За відсутності надійних опор на скельній ділянці слід повніше використовувати тертя (на плитах, гребінцях) і силу розклинювання (кути, розколини).

Рух по снігових схилах, якщо немає спеціального спорядження, можливий на простих сніжниках, безпечних підйомах до перевалу або спусках з нього при перетині фірнових плато.

Під час пересування необхідно користуватись альпенштоком (льодорубом) і взуттям на твердій підошві, оскільки основні зусилля при ходьбі по снігу затрачаються на протоптування слідів, вибивання ступнів і підтримання рівноваги (див. Додатки, рис. 38).

Не варто різко ударяти ногою у сніг, краще спресувати в ньому слід із двох-трьох натисків. Рухаючись по нестійкому насту, не треба намагатись утриматися на його поверхні. Краще пройти наст і протоптати сходинку. Кожен повинен піклуватися про того, хто йде за ним. Тому відстань між сходинками той, хто направляє рух, має співвідносити зі зручністю руху туриста, який має найменший зріст у групі. Вагу тіла слід плавно переміщувати зі сходинки на сходинку, спираючись на всю ступню.

Пересуваючись по снігу, роблять самострахування альпенштоком. Підйом крутими ділянками організовують "у три такти": турист стромляє поперед себе альпеншток і, тримаючись за нього руками, "забиває" у сніг спочатку одну, потім другу ногу. Після цього альпеншток слід перемістити вище і повторити дії у тій самій послідовності. На пологих схилах туристи спускаються обличчям до долини і якомога міцніше вдавлюють каблуки у сніг. Круті спуски проходять "у три такти" обличчям до схилу.

Якщо під снігом міститься льодовик, то для запобігання падіння у льодовикову тріщину слід пересуватись у зв'язках по дві-три людини. Передній має уважно зондувати перед собою сніг альпенштоком.

Ділянки м'якого льоду невеликої крутизни на вільних від снігу льодовиках долають у черевиках на трико-нях або у взутті на гумовій підошві з глибоким рифленням. Ноги слід ставити на кригу так, щоб вони торкались її всією ступнею.

Крутіші ділянки відкритого льодовика можна проходити у взутті з шипами і з вирубуванням льодорубом ступенів на схилі. При пересуванні у взутті з шипами ноги слід ставити дещо ширше, ніж під час звичайної ходьби (щоб не чіпляти зубцями черевики, штани). Взуття ставлять на лід з легким ударом одночасно всіма основними зубцями. В окремих випадках можуть знадобитись додаткові точки опори, тоді слід вбивати гачки для криги.

Для впевненого пересування крижаним чи сніговим рельєфом необхідно добре знати гірсько-туристську техніку і альпіністські прийоми. Тим, хто збирається піти у гірський похід, слід обов'язково ознайомитись із правилами у спеціальній літературі і відпрацювати техніку ще до виїзду в гори.

Найпоширенішим способом подолання вузького гірського потоку є переправа по каменях, коли туристи переступають або перестрибують з одного валуна на інший, підстраховуючись льодорубами. Перед перенесенням усієї ваги тіла на камінь бажано випробувати його ногою і бути готовим до стрибка на наступний валун у разі нестійкості опори.

На мілині туристи іноді й самі можуть накидати у воду каміння для переправи. Переправлятись через гірські ріки треба вранці, коли ще не почалось бурхливе танення снігу та криги. По сніжному мосту переправляються після розвідки його міцності. Для цього опору мосту оглядають із води, кидають на нього каміння. Якщо повної впевненості в надійності мосту немає, можлива тільки переправа по одному із страховкою. Першим із зондуванням снігу льодорубом проходить (переповзає) міст досвідчений турист на страховці без рюкзака.

Для організації навісної переправи одному туристу необхідно перейти вбрід або перепливти гірську річку, щоб винести на протилежний берег кінець мотузки. Іноді мотузку вдається закинути за камінь, дерево або скелю протилежного берега.

Після того як переправили першого туриста і надійно закріпили мотузку, її сильно натягують (бажано з нахилом у бік пересування) і починають по одному переправляти інших членів групи. Для цього наступний турист обв'язується нагрудною обв'язкою (одягає альпіністський пояс), виконує "сідло - бесідку", кріпиться двома карабінами до основної мотузки і, перебираючи по ній руками, головою вперед переправляється над водою через річку. Якщо нахил великий, переправу здійснюють ногами уперед.

Для страхування туриста до його грудної обв'язки через карабін вузлом "провідника" прикріплюють дві допоміжні мотузки: одну протягують на один берег, Другу - на інший. За їх допомогою можна витягнути ослабленого туриста або перетягнути основною мотузкою рюкзаки, які закріплюють карабіном по два-три. Для безпеки навісну переправу рекомендовано здійснювати двома натягнутими основними мотузками. Поширені такі види страхування:

1. Взаємне страхування. Таке страхування і допомога є одним з основних правил спортсменів-туристів, яке полягає в уважному спостереженні за туристом, який долає перешкоду, і наданні йому допомоги для запобігання зриву, падіння, утоплення тощо.

Прийоми страхування різні, залежать від умов подорожі, але найпоширенішим засобом є страхування за допомогою мотузки. Момент для застосування страхування визначає керівник групи, враховуючи ступінь важкості та профіль шляху, фізичний і моральний стан туристів та інші причини.

Підготовку страхування організовують на порівняно простих ділянках маршруту і за нескладних перешкод. Усі туристи, рухаючись, одночасно страхують своїх товаришів. У пішому поході страхуванням є підтримка під час переправи, у водному - рух компактною групою під час хвиль, а в гірському - пересування у зв'язках по схильних ділянках або закритих льодовиках тощо.

На нескладних ділянках можна організувати гімнастичне (безмотузкове) страхування. Воно полягає у підтримці туриста і утриманні його під час приземлення після стрибка - зриву. На гімнастичне страхування призначають одного-двох досвідчених і фізично сильних учасників групи.

2. Страхування перилами. Мотузкові перила найчастіше навішують для страхування швидкості проходження небезпечних місць великими групами туристів. Під час пересування по перилах застосовують гімнастичні прийоми: руки перехоплюють по закріпленій мотузці, а ноги спираються до схилу колоди переправи, дна річки.

Поперемінне страхування застосовують на більш небезпечних перешкодах, коли один турист пересувається, а інші страхують його. Залежно від характеру перешкод страхування може бути різним. Долаючи ділянки зі скельним рельєфом або ті, де можна стійко спертись ногами, послуговуються страховою мотузкою через тулуб. Найпоширеніші види такого страхування: сидячи з мотузкою через поперек і стоячи з мотузкою через плечі. За наявності великих каменів, скель, дерев тощо найнадійніше страхування через виступ. Іноді застосовують комбінацію із цих видів страхування. На снігу - страхування через льодоруб, лижі, які міцно вертикально "забиті" у сніг. На переправі можна використовувати рухоме страхування (турист, який страхує, вільно переміщується по берегу). Крім того, нижче місця переправи має бути встановлений контрольний пост "перехоплення".

Ефективність поперемінного страхування мотузкою залежить від уміння зайняти правильну позицію і положення, щоб ривок мотузки не вивів того, хто страхує, з рівноваги, і вміння "травити" мотузку під час страхування. Жорстке закріплення мотузки може порвати її або завдати серйозних травм туристу.

3. Самострахування і самозатримання. Самострахування перед перешкодою включає перевірку особистого спорядження (наявність, якість, випробування його у дії); особистих рятувальних засобів (для туриста-водника - надувного жилета; для гірського туриста - лавинної стрічки тощо); повторення подумки плану особистих дій, необхідних для подолання перешкод; оцінювання можливих варіантів зриву на перешкоді і екстрених дій для попередження травматизму; загальну мобілізацію фізичних і психічних сил на подолання перешкоди.

Самострахування під час подолання багатьох перешкод у піших, гірських, частково лижних подорожах полягає у використанні додаткової опори - альпенштока, льодоруба, лижної палки. Якщо перешкода не складна, палку тримають однією рукою як можливу третю опору. Також однією рукою, на яку надітий темляк, за середину держака тримають кригоруб. Його штик слід спрямовувати у напрямку руху вперед, щоб не завдати випадкової травми туристу, що йде позаду, і за необхідності швидко вдатися до самострахування.

На крутіших місцях, а також долаючи крутий осип, льодоруб беруть однією рукою за голівку. При цьому не треба спиратися на нього, а лише торкатися ним схилу або каміння для підстраховки і збереження рівноваги.

Палку на крутих слизьких схилах тримають двома руками у положенні "на поготові": одна рука, тримаючи верхній кінець палки на рівні грудей, обхоплює держак долонею догори, а друга рука, яка ближче до нижнього кінця (штика) палки, бере держак долонею донизу і в будь-який момент готова підтримувати рух двох точок опори. Доки турист виконує наступні два кроки, він спирається палкою на схил, потім, стоячи на двох ногах, швидко переносить палку вперед, у другу точку опори, відтак цикл руху повторюється.

Під час перетину схилу (траверсу, пересування зигзагом) штик палки має бути повернутим до схилу. Змінюючи напрямок або повертаючись до схилу другим боком, палку перехоплюють руками, не відриваючи штика від землі.

Льодоруб на небезпечних схилах тримають також двома руками (верхня стискає металеву голівку льодоруба) гострою частиною донизу і від себе.

Переправляючись убрід із палкою, її штик спрямовують назустріч течії. На переправі вбрід на мотузці категорично забороняється використовувати петлі зі схоплюючими вузлами. Самострахування подібним способом при пересуванні мотузочними перилами можуть здійснювати на "сухому місці" (спусках, підйомах, траверсах), причому довжина самострахувальної петлі коротша за витягнуті руки.

Самозатримання полягає в умінні зупинити або хоча б частково загальмувати падіння, зрив тощо. Під час падіння внаслідок сковзання трав'янистим або низьким схилом необхідна миттєва опора у вигляді палки (альпенштока, льодоруба) об схил із положення "напоготові". Якщо це не вдалося зробити і турист покотився вниз, йому необхідно намагатись відразу перевернутись на живіт і затриматись палкою у положенні лежачи. При цьому палку утримують у напівзігнутих руках і опирають штиком навскоси у землю.

Під час падіння на засніженому схилі турист повинен ривком перевернутись на живіт і, утискаючи палку у сніг, поступово загальмувати рух. Дуже важливо, щоб ноги були широко розведені і впирались ступнями у схил.

Організація точок страхування у гірському поході потребує особливої уваги. На гірському рельєфі точками страхування можуть бути дерева, що ростуть на схилі, чи скелясті виступи. За їх відсутності слід вбивати гаки. Для відповідальних точок страхування рекомендується вбити 2-3 гаки.

Отже, суворе виконання правил безпеки є обов'язковою складовою організації і проведення гірських подорожей. Безпеку гарантують фізична, технічна і тактична підготовка туристів.