Загальне землезнавство - Олійник Я.Б. - 1.2. Стан географії в середні віки

Здавалося б, що успішний розвиток географії в попередні "віки створив добрі передумови для її подальшого утвердження в суспільстві. Проте швидке поширення християнської релігії в Європі, глибока віра людей в біблійні оповідання змусили їх

Проте урядові чиновники не зуміли скористатися цією багатотомною працею. Лише в VI ст. "Географію" Страбона було "відкрито", і з того часу вона стала цінною книгою для багатьох поколінь географів.

К. Птолемей (II ст. н. е.) багато працював у галузі застосування математики в географічних спостереженнях. Він використав сітку паралелей і меридіанів, створену Гіппархом; вперше зорієнтував карту північчю до верхньої рамки, ввів поняття про широту і довготу. Як основний (нульовий) меридіан він взяв лінію, що проходила в напрямку північ — південь через найбільш західні з відомих тоді островів — Канарські, або Мадейра. Складена Птоломеєм карта світу базувалася на неточних даних Посідонія про розміри земної кулі, тому в ній викривлено справжні розміри суші та океану. Межі відомого європейцям світу на той час уже значно розширилися в порівнянні з попередніми віками, старі уявлення про обжиту землю як про острів довелося відкинути і замість цього визнати, що тільки на заході земля обмежена морем. Птолемей уже знав, що Каспійське море не є затокою океану, що за Індією знаходиться країна Хіна (Китай), звідки привозять шовк, що Ніл бере початок біля Великих озер Африки, а в Східній Європі є велика ріка Ра (Волга), яка впадає в Каспій. Але водночас Птолемей увів у науковий обіг і неправильні уявлення — наприклад, що східний берег Африки повертає на схід і з'єднується з Південною Азією, перетворюючи Індійський океан у замкнений водний басейн. Далекою від дійсності була й геоцентрична система світу, описана Птоломеєм у праці "Велика побудова". В "Посібнику з географії" вченим узагальнено географічні уявлення дослідників давнього світу.

забути про наукові досягнення великих учених минулого. Зникло з лексикону навіть саме слово "географія". Вчені, що знайшли собі притулок у монастирях, не могли більше здійснювати самостійні спостереження та експерименти. Вони повинні були зосередити свої зусилля на тлумаченні фактів, почерпнутих з документальних джерел або взятих з реального життя, згідно з текстами Святого Письма. Так, поняття про кулястість Землі було відкинуто як логічно неможливе і таке, що не відповідає християнському світогляду. В зображенні Землі повернулися до давнього уявлення про круг, або, наслідуючи погляди середньовічного космографа Козьми Індикоплова (VI ст.), вважали, що Земля має чотирикутну форму і вдвічі більша в напрямі зі сходу на захід, ніж з півночі на південь. На цьому прямокутнику, в північній його стороні уявляли собі високу гору, навколо якої ходить Сонце. Коли Сонце рухається перед горою і тоді встановлюється день, зайде воно за гору — наступає ніч. Влітку воно здіймається вище і залишається більшу частину часу перед горою. На сході від чотирикутної Землі лежить рай, з якого до неї течуть чотири ріки. Над Землею знаходиться небо, верхня частина якого відокремлена перегородкою: там живе Бог і звідти ж іде дощ. Зі всіх сторін світу дмуть на Землю навперемінно вітри, які приводяться в рух особливими духами — ангелами.

Проте далеко не всі вчені вірили в таку наївну і просту будову світу. Майже у всі часи знаходилися освічені люди (а в період, про який йдеться, їх було дуже мало), які сповідували як незаперечну істину уявлення про сферичність Землі. Спадкоємцями античної освіченості стали арабські вчені. Вони у зв'язку з інтенсивною торгівлею, яку вели на просторах від Середземного моря до Китаю і Центральної Африки до р. Ками, складали описи різних країн, робили градусні вимірювання тощо.

Дуже ймовірно, що араби навчилися користуватися компасом у китайців. До речі, стародавнім китайцям належать і деякі інші важливі технічні винаходи: виробництво паперу, друкування книг, серійне виготовлення карт, використання дощо- і снігомірів, сейсмографів.

Араби були чудовими мореплавцями, їхні кораблі плавали по Індійському океану від Малайзійського архіпелагу до східних берегів Африки. До того ж деякі арабські вчені, на відміну від європейських, знали, що люди живуть і на екваторі, і поблизу від нього, а ті з білих мандрівників, які відвідували ці місця, не перетворювалися в чорношкірих під впливом палючих променів Сонця. Але одночасно існували й інші думки, висловлені в різні часи навіть такими авторитетними вченими, як Аристотель та Ібн Хальдун (1332—1406), зокрема, що кожна людина в цих низьких широтах повинна стати чорною або навіть згоріти.

Арабським ученим належить кілька важливих спостережень над кліматом. У 921 р. Аль-Балхі узагальнив відомості багатьох мандрівників про кліматичні явища в першому кліматичному атласі світу. Масуді, який помер у 956 p., проник на південь до сучасного Мозамбіку і дуже вдало описав мусони. У 985 р. Мукаддасі (Макдісі) запропонував новий поділ Землі на чотирнадцять кліматичних районів. Він вперше виявив, що клімат змінюється не тільки з широтою, а й у західному і східному напрямах. Йому ж належить думка про те, що більша частина Південної півкулі зайнята океанами, а основні масиви суші зосереджені в Північній півкулі.

Значний внесок в астрономію, геодезію і географію був зроблений хорезмським ученим Біруні (973—1048). Він здійснив нову спробу обчислення розмірів Землі шляхом вимірювання кута, під яким видно лінію горизонту з підніжжя і вершини гори. Йому належить ідея про геліоцентричну будову світу. Біруні намагався збагнути причини змін клімату; він виступив проти гіпотези Птоломея про замкненість сушею Індійського океану.

Авіценна (він же — Ібн Сіна) сприяв поглибленню знань про розвиток форм земної поверхні. Вчений аргументовано довів, що гори Середньої Азії безперервно руйнуються водними потоками і ріками, а найбільш високі вершини складені особливо стійкими до розмиву гірськими породами. Піднімаючись, гори, вказував він, одразу ж починають зазнавати ерозії. Цей процес йде повільно, але безупинно.

Важливу роль в розширенні знань про земну поверхню зіграли нормани — жителі Скандинавського півострова. їх у нас прийнято ще називати варягами. Нормани в IX ст. відкрили і колонізували Ісландію, в X ст. — Південну Гренландію, а на початку XI ст., в 1003 p., одне з невеликих суден під керуванням Лейфа Еріксона досягло східних берегів Північної Америки. Хоча сталося це майже за 500 років до відкриття Америки Христофором Колумбом, проте європейцям, за винятком деяких північних народів, стало відомо про це значно пізніше.

Цінні географічні знання про особливості природи великих земель на Сході Європи були зібрані слов'янами. Східні слов'яни в IX—XI ст. створили могутню державу — Київську Русь. Культура Київської Русі, що розвивалася на самобутній стародавній основі, створеній слов'янським населенням Європи, досягла в цей час високого рівня. Про це свідчать, зокрема, досить різнобічні географічні знання наших літописців. Перші письмові відомості географічного характеру наводяться в основному, або початковому, літописному зведенні, що створювалося до 1073 р. Ще більше географічної інформації міститься в "Повісті минулих літ" — письмовому зведенні, складеному в Києві у другому десятиріччі XII ст. і відомому під назвою "Літопис Нестора".

У цьому літописі наводяться різноманітні, але не завжди точні географічні відомості про територію Русі приблизно до 60е пн. ш. Так, у літописі описується великий вододіл, з якого на південь стікає Дніпро, що впадає у Понтське (Чорне) море трьома гирлами, на схід — Волга, що впадає 70 гирлами у Хвалинське (Каспійське) море, на північ — Західна Двіна, що несе свої води до моря Варязького (Балтійського). Цей вододіл на Руській рівнині, що був вкритий незайманими лісами, мав тоді назву Оковського, або Волоковського, лісу.

Дуже добре описується в літописі історичний шлях "із варяг у греки" — торговельний морський і річковий шлях, що зв'язував північ Європи з Середземномор'ям і частково проходив по ріках Руської рівнини. Опис кількох морських походів у "Повісті минулих літ" свідчить про те, що наші предки в IX— XI ст. уже мали значний досвід у мореплавстві. Плавання на човнах по Чорному морю вимагало знання погодних умов, особливостей конфігурації берегової лінії, морських течій тощо.

У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, яка заволоділа всіма північними землями до Уралу. Новгородці здійснювали плавання по Студеному морю (Північному Льодовитому океану), відкрили острови Нова Земля, Вайгач, шлях на Шпіцберген. Просування русичів на невідомі суворі землі північного сходу продовжувалося у наступні століття, і почесну роль у цьому відігравали промисловці — помори, нащадки русичів, які оселилися на берегах Студеного моря.

Треба зазначити, що слов'яни, вікінги, інші народи тривалий час нічого не чули про Аристотеля, Страбона, Птоломея і багатьох інших учених. Вони нічого не знали про їхні теоретичні концепції, у яких Земля розглядається як дім людини. Поширенню цінної наукової інформації перешкоджала природна ізольованість і мовні бар'єри між народами, які населяли Землю навіть у межах одного континенту.

Проте в процесі нагромадження фактів про особливості природи своєї та прилеглої місцевості, зібраних тими чи іншими народами, зростав потяг до взаємного обміну набутим досвідом і пізнання загальних відомостей про Землю. Розвитку цього інтересу сприяли захоплюючі книги окремих мандрівників, в яких вони описали свої далекі подорожі.

З цих позицій особливо варто відзначити подорож до Китаю, яку здійснили венеціанські купці брати Поло і син одного з них Марко. Аж чотири роки добиралися вони пішки до цієї загадкової країни. Марко був прийнятий на службу до великого хана монголів і китайського імператора Хубілая, який посилав його з офіційними дорученнями в різні райони країни. Це дозволило молодому талановитому італійцеві набути за сімнадцять проведених тут років глибокі знання про невідому природу та китайську цивілізацію. З Китаю купці Поло вирушили у тривале плавання навколо Південно-Східної Азії, відвідали Цейлон (нині — острів і Республіка Шрі-Ланка) і Південну Індію, а згодом зайшли в Перську затоку. Назад до Венеції всі Поло повернулися в 1295 р. Згодом, уже перебуваючи в тюрмі за участь у війні між Генуєю і Венецією, Марко продиктував розповіді про свою двадцятип'ятирічну подорож одному з військовополонених, який записав їх.

Марко Поло не був географом і навіть не здогадувався про цю галузь знання. Він нічого не знав ні про бурхливі дискусії, що точилися навколо питання про можливість життя в тропічній зоні, ні про розміри земної кулі. І все ж його книга відіграла в географії неабияку роль. У Колумба, наприклад, був примірник книги Марко Поло, якою він дуже захопився, бо вона містила цікаві описи невідомих європейцям екзотичних країн.

Цінні відомості про природу і населення різних регіонів Землі зібрав у першій половині XIV ст. арабський вчений Ібн Баттута — один з найвідоміших мандрівників усіх часів. Свою першу далеку подорож він здійснив, як і багато інших мусульман, до Мекки. В дорозі молодий учений настільки захопився вивченням природи і народів, що вирішив продовжити свій шлях. Ібн Баттута пішов далі на південь по Аравійському півострову, переплив на кораблі Червоне море, відвідав Ефіопію і, продовжуючи рухатись все далі на південь, досяг Кілви, яка була розташована на десять градусів південніше від екватора. Там він довідався про існування арабської факторії в Софалі і Мозамбіку, які також знаходилися значно південніше екватора. Таким чином, Ібн Баттута підтвердив те, на чому наполягав ще в X ст. один з перших великих арабських мандрівників Ібн Хаукаль, а саме: що екваторіальна зона Східної Африки не є нестерпно жаркою для людей і що її населяють місцеві племена.

Повернувшись до Мекки, Ібн Баттута невдовзі знову відправився в дорогу, відвідав Багдад — місто, яке було засновано арабами поблизу руїн Давнього Вавилону. Далі він подорожував через Персію (так у давнину називали Іран) і північні степові землі, прилеглі до Чорного і Каспійського морів, потрапив згодом у Бухару і Самарканд, а звідси перейшов через високі гори Центральної Азії в Індію. Влаштувавшись на службу до делійського султана, він мав можливість без перешкод пересуватися по країні, а також побувати на Цейлоні, Суматрі і Мальдівських островах. Згодом султан призначив його послом у Китай. Повернувшись через 25 років з початку своєї подорожі до Феса — столиці Марокко, він здійснив ще одну виснажливу мандрівку через Сахару до ріки Нігер, де йому вдалося зібрати важливі відомості про негритянські племена, які жили в цьому районі. Свої багаті враження про численні подорожі Ібн Баттута виклав у книзі. Але оскільки ця книга була написана арабською мовою, вона була недоступною для європейських учених.

Нові відомості про Індію були одержані європейцями у XV ст. Серед мандрівників, які відвідали цю країну, виділяються венеціанський купець Ніколо Конті (він побував в Індії між 1419—1444 pp.) і тверський купець Афанасій Нікітін. Останній здійснив свою подорож у 1466—1472 pp. і був одним з перших європейців, який проник в глибину цієї країни у пошуках вигідної торгівлі. У своєму щоденнику, який відомий у літературі під назвою "Ходіння затри моря", мандрівник достовірно описав життя і побут індійців, господарство, релігійні вірування, державний устрій, а також природу цієї далекої і великої країни Азії.

Як видно з наведених відомостей, розвиток географії в середні віки (тобто в період з V по XV ст.) не припинявся. В різних частинах Землі люди шляхом спостережень накопичували все нові важливі дані, але через відсутність тісних контактів між різними народами географічні знання дуже повільно ставали загальним надбанням. У християнській Європі нічого не знали про подорожі вікінгів, бо ті не писали книг. У європейців були суперечливі свідчення про далекі і невідомі країни, але які з них відповідали дійсності, а які були лише плодом фантазії? На ці та багато інших запитань поки що ніхто не в змозі був з ясністю відповісти, бо цей час тільки передував епосі Великих географічних відкриттів.