Філософія - Сидоренко О.П. - 3.3.1. Класична філософія у XX—XXI ст.

На 1890—1920 pp. припадає розквіт неокантіанства — філософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною помилкою — визнання об'єктивності "речі в собі".

Вперше заклик "Назад до Канта" висунув німецький філософ Отто Лібман (1840—1914). Цей заклик підтримали багато філософів і природознавців. У результаті склалися дві школи неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, де знаходився центр школи) і фрейбурзька (або, інакше, баденська, південно-західна школа).

Філософи марбурзької школи: Г. Когсн (1842—1918), П. Наторп (1854—1924), Е. Кассірер (1874—1945) та ін. зробили спробу створити таку філософську систему, яка б свідомо спиралася на деякі ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і па початку XX ст. Головним завданням філософії вони вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослідженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському розумінні, тобто діяльності практичного розуму, переважно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбуржці намагалися дослідити логічні основи функціонування трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття.

Зразком були математика і математизоване природознавство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика перетворилася па основний метод теоретичного дослідження. Тепер математичні розрахунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спочатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім намагався підшукати і підставити під неї деяку фізичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалежності процесу пізнання від його об'єкта. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання до суто логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули, зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було оголошене помилковим.

Однак пе слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечували наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони заперечували будь-яку роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттєвого досвіду. Марбуржці не вважали за можливе говорити про що-небудь надане свідомості, як це робив Кант. У процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом.

Засновником і першим керівником марбурзької школи був німецький філософ Герман Коген. У своїх працях ("Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін.) він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" і явищ шляхом відмови від доктрини афіціювання (лат. спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами у собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здатністю до чуттєвого сприйняття. У Когена дещо невідоме послідовно визначається низкою актів апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання і виявляє в ньому все нові риси і відношення. Будь-яке знання є відносним. Наука прогресує, знаходить все більш глибокі і точні поняття, про якісь незмінні її основи не може бути й мови.

Без сумніву, у Когена система наукових понять нібито зависає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не відноситься крім самої свідомості. Разом з тим його філософія поклала початок систематичному дослідженню структури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки за предметом.

Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX—XX ст. Однак тлумачив її Коген однобічно, тільки як еволюційний процес" у якому загальнофілософським методом є обчислювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в історії філософії отримала назву "критичний ідеалізм".

Другим відомим теоретиком марбурзької школи неокантіанства був Пауль Наторп. Він опублікував багато робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педагогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жодного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту.

Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спростовував твердження, нібито аналіз подрібнює ціле і так руйнує його. Життя, душу, доводив Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого.

Слід підкреслити також методологічне значення тези Наторпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні. Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався як єдине і разом з тим як різноманітне.

Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у мініатюрі, тому, всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність Наторп ототожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Його прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — соціальні установи, розуму— система освіти. Таким чином, система соціальної педагогіки перетворилася на соціальну програму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи, фактично є закінченою філософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Платона з критицизмом Канта.

Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер.

Як Г. Коген і П. Наторп, Б. Кассірер повністю усунув кантівську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію заперечення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню. У всіх науках він шукав докази, що наукові поняття породжуються тільки мисленням.

Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Гегеля, мислення є деміургом дійсності. Але буття, як продукт мислення, не визнавалося ними таким, що самостійно існує, а наявним лише у свідомості вчених. Для них предмет знань фактично тотожний знанню про предмет, натуральний природний світ — концептуальній картині світу, створеній наукою; наука нічого не знає про світ окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії.

Разом з тим, на відміну від Канта, марбуржці визнавали виникнення нових категоріальних форм і синтезів і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм.

Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на математичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соціальним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрейбурзька (баденська) школа неокантіанства. її пайвидатнішими представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936).

Представники школи розвивали філософію Канта з трансцендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцендентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання фрейбуржці пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у філософії школи займали проблеми методу і методології історичної науки.

Головою школи був Вільгельм Віндельбанд. У своїх працях він визначав філософію як всезагальну науку про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а самі цінності уявляв апріорними, трансцендентними.

Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвердження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсумнівна заслуга баденської школи неокантіанства. Однак Віндельбанд абсолютизував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінності. Цінності — споконвічні, вопи паче підносяться над дійсністю, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціночна діяльність є умовою пізнавальної діяльності.

Відповідно до своєї теорії цінностей, Віндельбанд розглядав зміст і роль паукового знания. Він розрізняв науки за принципом формального характеру їх пізнавальних завдань. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законоствердний) та ідіографічний (який описує особливе). Перший — характерний для природничо-наукового пізнання, яке виявляє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове і особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо одне від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди залишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією Віндельбанда на матеріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося па той час марксистською філософією.

Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Генріх Ріккерт. Як й інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв як деяку загальну безособову свідомість, по суті тотожну в усіх людей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Ріккертом.) На його думку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недоступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумовлюється гносеологічною необхідністю. Це сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних їй апріорних логічних форм конструює пізнаванну дійсність із пепов'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія — космос.

Як і В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх методами: нриродпичо-паукове пізнання спрямоване па загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства генералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мста історичної науки — зобразити події як одноразові та індивідуальні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону.

Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні і водночас підкреслював їх логічну протилежність, характеризуючи її як найважливішу з усіх наявних у галузі пауки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до індивідуального — два необхідних і непереборних полюси наукового оброблення дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне завдання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню притаманні цікавість до індивідуального і завдання осягати історичне становлення як серію одноразових явищ, які не повторюються. Очевидно, Ріккерт протиставляв форму пізнання предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Сконструйована ним схема пізнавального процесу мала па мсті спростувати теорію відображення. Ріккерт був рішучим противником її, вважав неприйнятною, оскільки подібність копії з оригіналом ніколи нібито не може бути засвідчена безпосередньо і дійсність абсолютно невичерпна і не може бути відображена або відтворена в понятті.

Аналіз філософських праць Ріккерта свідчить також, що свою концепцію пізнання він спрямовував па обґрунтування переваг історичних наук і доведення відсутності в суспільному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкінці XIX — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Ріккерта.

Отже, неокантіанство справило значний вплив на філософію, який триває дотепер у деяких гносеологічних теоріях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дисципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методологією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини е вічною соціальною проблемою, але набула особливого значення в умовах докорінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямована діяльність, вихованця покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності нового суспільства, тому зростає роль соціальних регуляторів поведінки і діяльності людей, особливо молоді, студентства, формування в них суспільно значущих ціннісних орієнтацій, причетності до ключових загальнолюдських духовних цінностей. Ці регулятори як ніколи актуальні для оновлення життя українського суспільства.

Неокантіанство припинило існування в роки нацистської реакції в Німеччині. Після Другої світової війни центри кантіанського руху було відновлено, але неокантіанство не відродилося.

Приблизно в ті ж роки, що і неокантіанство, в європейській філософській думці сформувалося неогегельянство, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтерпретації філософії Г. Гегеля. Найвидатнішими представниками неогегельянства були німецький філософ Р. Кропер (1884—1974), італійський — Б. Крочс(1866—1952), англійський — Ф. Бредлі(1846—1924), американський — Дж. Ройс (1885—-1916) та ін.

В Англії неогегельянство набуло форми "абсолютного ідеалізму". Це було зумовлено переважно суспільно-політичними причинами, найважливішими серед яких були: втрата Англією своєї промислової монополії; активізація відцентрових сил у її домініонах і колоніях; необхідність у зв'язку з цим забезпечення більш міцного об'єднання усіх частин імперії і нагальна потреба у створенні могутньої централізованої держави, здатної підкорити всіх громадян і витримати боротьбу з будь-яким конкурентом. Теорія такої держави вже була. Це була гегелівська теорія держави як вищого морального начала, втілення світового духу, такої цілісної єдності, що поглинає кожного індивіда.

Отже, звернення до гегелівської філософії в Англії не було випадковим. Разом із тим у тлумаченні представників "абсолютного ідеалізму" від раціонального зерна вчення Г. Гегеля залишилось небагато: цілком було відкинуто ідею розвитку, діалектика понять була перетворена на софістику, запозичено було лише його систему об'єктивного ідеалізму і вчення про примирення протилежностей. Крім того, у працях "абсолютних ідеалістів" добре помітні мотиви кантіанства й елементи філософії, запозичені в Ф. Берклі, Д. Юма, Г. Спенсера. У цілому їхня філософія намагалася спростувати природничо-науковий матеріалізм і атеїзм; утвердити ідеалізм і релігію; стати вченням про вищу гармонію і примирення усіх суперечностей в абсолюті; обґрунтувати необхідність сильної всеосяжної держави і міцної імперської єдності.

Визнаним керівником англійського неогегельянства був оксфордський філософ Френсіс Бредлі. Основою його вчення, як і інших "абсолютних ідеалістів", є поділ світу на дві частини. У головній філософській праці "Явище і реальність" він оголосив матеріальний світ, що нас оточує, в якому ми всі живемо, який даний нам у безпосередньому досвіді, видимим, неістинним, нереальним, і протиставив йому інший світ, нібито вищої дійсної реальності, духовний світ істинного буття.

Для обґрунтування своєї позиції Бредлі використовував діалектику, але в іншій, ніж у Гегеля інтерпретації, що отримала у філософії назву "негативної діалектики". Матеріальний світ нереальний, тому що він суперечливий, оскільки всі ідеї і поняття, за допомогою яких людина намагається пізнати світ, містять суперечності, а для Берклі суперечливе — це нереальне. Гегелівську думку про суперечності всього, що існує, він використовував лише для того, щоб вивести з неї нереальність, недійсність матеріального світу.

Аргументація Бредлі досить абстрактна. Наприклад, він повністю погоджувався з ученням Дж. Локка про суб'єктивність вторинних якостей речей. У нього троянда не може пахнути, якщо її піхто не нюхає, а звук, якого ніхто не чує, реально не існує. Подібні доводи він застосовував і до розуміння первинних якостей речей, які Локк вважав об'єктивними, і також зробив висновок про їх суб'єктивність: протяжна річ існує лише відносно органа, що сприймає її, так само, як річ, яка пахне. У цілому і первинна, і вторинна якості речей — це видимість, нереальність, як і весь матеріальний світ.

У цих міркуваннях неважко помітити негативну реакцію па метафізичний, механістичний матеріалізм. Але Бредлі не визнає і матеріалізм діалектичний. Він відмовляється від реальності минулого па тій підставі, що його вже немає, а майбутнього — що його ще немає, але й сучасного теж немає, тому що воно завжди перетворюється на минуле і реально пе існує. Отже, час — проста видимість.

Аналогічно до часу Бредлі відкидав реальність руху, змін, причинності, енергії, дії, речей взагалі. Речі в нього нереальні, вони не більше, ніж видимість, до того ж така, що залежить від нас. Людина, особистість — також видимість, хоч вона існує. Весь матеріальний світ суперечливий, отже, нереальний, немає дійсного буття. Поняття про цей світ, його елементи не відображають жодної реальності, вони є "вигадками", "конструкціями", "знаряддям", необхідними для визначення практичної мети. Ми користуємося ними, оскільки вони нібито відповідають дійсності, хоч аналіз розкриває її нереальність. Усі наукові поняття не мають об'єктивного змісту і є лише зручними фікціями.

Разом з тим видимість, нереальність у Бредлі — цс не міраж, пе ілюзія, не дещо. Видимість існує, вона є виявленням реального. Такою реальністю є абсолют — сфера гармонії і досконалості. В абсолюті всі суперечності примирюються і збігаються у вищу єдність. Несуперечність — його єдиний критерій. Але як поєднати суперечність видимості і несуперечність абсолюту, якщо видимість— виявлення абсолюту? Бредлі дав містичне пояснення: у дусі людей є впевненість у зв'язку з абсолютом, який виявляється у "тужності" за досконалістю, тому абсолют існує.

Отже, абсолютний ідеалізм Бредлі — приклад специфічного аналізу неогегельянством основних понять філософії і науки. Biн виявив суперечності в категоріях і змусив критично підходити до понять як здорового глузду, так і науки. Бредлі не зміг навести переконливих доказів існування абсолюту. Фактично він засвідчив неможливість побудови логічної системи світу на засадах суперечливих понять.

Філософія Бредлі, як і всього англійського неогегельянства, — свідчення спадкоємності ідеалістичної традиції незалежно від суб'єктивного й об'єктивного її різновиду. Принцип "внутрішніх відносин", який обстоював філософ, утверджував зміни об'єктів залежно від факту пізнання, конструювання об'єктів розумом. Цей принцип Бредлі запозичив у неокантіанці в, потім його перехопив прагматизм.

Своєрідним неогегельянство було в Італії. Тут визнаними авторитетами стали Бенедетто Кроче (1866—1952) і його постійний опонент Джованні Джентіле (1875—1944). їх дискусія тривала майже 38 років. Вона охоплювала всі основні проблеми філософії, історії, моралі, політики, але основні розмежування цих двох лідерів і, відповідно, двох течій італійського неогегельянства полягають у підходах до вирішення соціальних проблем. Кроче був у опозиції до фашистського режиму Муссоліні, а Джснтіле — одним із активних ідеологів фашизму. У філософії Кроче на перший план висувалися об'єктивістські і раціоналістичні аспекти, а Джентіле, розвиваючи суб'єктивістські та раціоналістичні тенденції, дійшов до повного релятивізму.

Філософію Г. Гегеля Б. Кроче вважав непослідовною і дуалістичною, оскільки вона допускала існування матеріального світу, хоч і у формі інобуття ідеї, і подвійність методу, вважаючи, що не тільки логічний, а й природничо-науковий метод тією чи іншою мірою сприяє пошуку істини. До істини може вести лише логічний метод. Він заперечував пізнавальну цінність природничих і математичних наук, вважав їх значущість суто утилітарною: природничо-наукові поняття надзвичайно корисні, але з них не можна вивести тієї системи, яка дається тільки духом.

Дух у нього — це єдина реальність, яка постає у двох основних формах: теоретичній (інтуїтивній і логічній) і практичній (економічній і етичній). Формам духу відповідає поділ філософії на естетику, логіку, філософію економіки й етику.

Естетику Кроче розглядав як "науку про висловлювання" (терміном "висловлювання" Кроче позначав естетичний образ). Саме висловлювання в нього інтуїтивне, а інтуїція — доінтелектуальна і позаінтелектуальна. Інтуїтивну форму пізнання він проголосив первинною і провідною порівняно з логічною; тільки інтуїції відкривається істина. Логічні поняття без інтуїтивного змісту порожні, формальні, абстрактні та є "псевдопоняттями" конкретних наук.

Логіку Кроче розглядав "як науку про чисте поняття". Він відкинув гегелівську думку про поняття як синтез протилежностей і замінив її твердженням про відмінність поняття, яка є принципом його саморуху. Отже діалектика була позбавлена свого основного змісту і зведена тільки до "єдності відмінностей".

Головною у вченні Кроче була історична концепція. Він сам називав свою філософію "абсолютним історицизмом". Проте, відкинувши гегелівську "філософію історії", він втратив і основи належного наукового історичного аналізу. Кроче заперечував детермінізм, об'єктивні закономірності в історичному розвитку, можливість узагальнення, передбачення і прогнозування в ньому. Історію він уявляв як індивідуальні події, кожна з яких є законом для самої себе, а логіку в неї вносять історики і непізнаванний "план провидіння". На цих підставах він доводив безнадійність реальної свободи, а демократію, навіть як формальний принцип, відкидав. Історію, на його думку, творять великі люди, а народним масам він відмовляв у здатності до самостійних думок та ідей.

Отже, зусилля Б. Кроче щодо зближення ідеалістичної філософії з життям позитивні. Проте свої наміри він не здійснив, його філософія не вийшла за межі неогегельянської традиції. Нині вчення Кроче майже повністю витіснене з філософської думки.

Щодо Дж. Джентіле, то з гегелівської філософії він усунув сам абсолютний дух, замінивши його мисленням індивідуального суб'єкта, у гносеології утверджував нескінченність пізнавального процесу, але суб'єктом пізнання вважав не суспільно-історичний суб'єкт, а "власне Я" у його ідеалістичному розумінні. У цьому плані філософія Джентіле була аналогом того напряму в німецькому неогегельянстві, який ідеологічно готував прихід до влади нацистів.

У 20-ті роки XX ст. німецький неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884—1974) і Г. Лассон (1862—1932), а потім З.Марк (1889—1957). їхня філософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістичного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального. Раціоналістичну гегелівську діалектику було оголошено неістинною.

Ірраціоналістична інтерпретація філософії Гегеля застосовувалася за розв'язання німецьким гегельянством соціальних проблем. Г. Лассон оголосив Гегеля духовним батьком нової Німеччини, хоч і відхилив гегелівське розуміння суспільства. Суспільство було визнано відчуженою механічною конструкцією, в якій превалюють егоїзм, індивідуалізм, жага до наживи, замість нього утверджувалось поняття "товариство" як позначення справжньої форми суспільного життя, життя сім'ї і народу, де немає суспільних суперечностей, а ідеологом "товариства" визнавався Г. Гегель. Потім Г. Лассону було приписано ідею повного підпорядкування індивіда суспільству і державі.

Отже, неогегельянство поставило перед філософією дуже важливі проблеми онтології, гносеології й аксіології, але перевершити Гегеля йому все-таки не вдалося.

З приходом у Німеччині до влади нацистів більшість представників неогегельянства емігрувала і течія розпалося. Після Другої світової війни спроби його відродження успіху не мали.

З претензією на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності виступає сьогодні філософія неотомізму.

Неотомізм (лат. новий і томізм) — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основі якої вчення систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського. Серед філософів-неотомістів найбільш відомі Ж. Марітсн (1882—1973), Е. Жільсон (1884-

1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1965), I. Барт (1886— 1968), П. Тілліх (1886—1965), Р. Нібур (1892—1971).

Неотомізм виник у 70-х роках XIX ст. Його завдання — примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-логічною силою знання, і таким чином захистити християнське віровчення від зростання авторитету науки та освіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на зарозумілість думки про себе. Проте навіть такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму ця філософія тільки проголошує, а насправді реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні і абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання, натомість розум теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від невіри та помилок логічними аргументами. Лише віра відповідає на питання про самосущу природу Бога, а обмежений у можливостях розум пізнає Бога опосередковано, методом "вичерпання", заперечення у природі всього, що не є Богом. Душа — також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює індивідуально, наділяє її волею вибору і вміщує в тіло нібито для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю волею. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, історичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Історія в них є таїнством і промислом Божим, а людське суспільство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модернізації теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони намагаються поставити досягнення пауки па службу релігії і так укріпити "союз віри і розуму", з іншого — прагнуть антропологізувати свою доктрину. В останнє десятиліття неотомізм значно активізувався в напрямі утвердження добрих начал людського існування і миру між народами. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму па синтез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології.

Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш поширеною і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У боротьбі та полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксистська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізованих і політизованих представників, проголошувала себе володаркою незаперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення в напрямі визнання себе частиною світової філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими школами у філософії.

Серед течій емпіричного напряму у сучасній світовій філософії головне місце посідає неопозитивізм. Він є сучасною формою позитивізму — філософської течії, що виникла у 30-ті роки XIX ст. у Франції і потім поширилась у багатьох країнах світу. Основою позитивізму е такий принцип: будь-яке справжнє" тобто позитивне, знання можна здобути лише як результат досліджень окремих спеціальних наук та їх синтетичного об'єднання, і філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права па існування. На основі цього принципу розроблені положення програми позитивізму:

1) пізнання має звільнитися від будь-якої філософської (світоглядної і ціннісної) інтерпретації;

2) вся "традиційна", тобто попередня, філософія як "метафізична" і доктринерсько-догматична, має бути заперечена і замінена або спеціальними науками ("наука — сама собі філософія"), або узагальненим і економним оглядом системи знань, або вченням про співвідношення між науками;

3) у філософії має бути прокладений середній шлях, який піднявся б над протилежністю матеріалізму та ідеалізму як несуттєвою, уявною або помилковою, оскільки нібито є третє, "нейтральне" вирішення основного питання філософії, і навколо цього вирішення могли б об'єднатися, стираючи відмінності, всі "нейтралістські" концепції у філософії, соціології і політиці.

Така програма має певні теоретичні та практичні засади. Філософія— високоспеціалізована і важка для розуміння галузь людської культури. Іноді представники точних наук цілком виправдано докоряють філософії за незрозумілість міркувань і ускладненість її мови. Вони звинувачують філософію у нескінченних суперечках, у захаращуванні її концепцій напівмістичними поняттями (абсолютний дух, чистий розум тощо) і роблять висновок про необхідність переоцінки цінностей і пріоритетів філософії з позиції точних наук і формальної логіки.

Колишня і деякі школи сучасної філософії для такого висновку дають чимало приводів. Вони були та є переважно метафізичними як за своїм анти діалектичним методом, так і за самою суттю — вченнями про начала і загальні принципи буття, знання про які не можуть бути даними в безпосередньому чуттєвому досвіді. Позитивізм ототожнив метафізику з філософією взагалі і відхилив па цій підставі наукове значення будь-якої філософії.

У концепціях позитивістів до розряду метафізичного нерідко потрапляють і проблеми, які насправді не стосуються метафізики, а вирішуються діалектико — матеріал істинною філософією.

Однак у позитивізмі є не тільки філософські міркування, а й широка життєво-практична основа. Це зростання ролі точних наук і конкретних знань, ефективних дій і обґрунтованих рекомендацій в усіх сферах людської життєдіяльності. Обґрунтованність дій має протистояти загальним словам, не закріпленим і не перевіреним досвідом. Відповідно і зусилля філософії мають зосереджуватися па "позитивному" в людському з пап пі і пізнанні.

Позитивізм заснував французький філософ Огюст Конт (1798— 1857). Свої ідеї він виклав у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830—1842) й у творі "Дух позитивної філософії" (1844). У них він висунув відому формулу: "Знати, щоб передбачати, а передбачати, щоб могти".

У 1818—1824 pp. Конт був особистим секретарем соціаліста — утопіста К.Л. Сен-Сімона (1760—1825) і деякою мірою запозичив у нього ідеї про класифікацію наук, про три стадії суспільного і пізнавального розвитку та ін. Услід за Сен-Сімоном він розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (так само, як і індивіда), які визначають, зрештою, весь розвиток суспільства. Перша з цих стадій — "теологічна", на якій усі явища пояснюються за допомогою релігійних уявлень; друга — "метафізична", тобто спекулятивно-філософська, яка замінює надприродні фактори у поясненні природи сутностями, причинами; третя— "позитивна", на якій виникає наука про суспільство, що сприяє його раціональній організації.

Конт гадав, що позитивна стадія повністю замінить дві попередні і остаточно займе своє місце у свідомості людей. Тоді вся попередня філософія зникне, а їй на зміну прийде позитивізм як новітня антифілософська філософія, який приведе до однієї системи всю сукупність надбаних знань. У позитивну стадію перейдуть усі науки, спочатку найбільш загальні (тобто прості, незалежні від інших наук, які легко вивчати), а потім окремі, точні, важчі і складніші для дослідження.

Подібний підхід Конт поклав в основу класифікації наук. Він поділив усі пауки па теоретичні і прикладні, а теоретичні — на абстрактні, або загальні, науки про класи явищ, і конкретні, або окремі, описові про предметні комбінації різних явищ (наприклад, мінералогія, іхтіологія тощо). Абстрактні, теоретичні науки в Конта утворюють принциповий ряд наук у такій послідовності: математика, з включенням до неї теоретичної земної механіки, фізика, хімія, фізіологія (біологія), соціологія (соціальна фізика), мораль.

Конт — автор терміна "соціологія". Від його вчення бере початок соціологія як система знань про суспільство та окремі соціальні інститути, що розглядаються у зв'язку з суспільним цілим. Її виникнення стало результатом конкретизації проблематики традиційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації суспільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Соціологією Конт намагався замінити політичну економію, правознавство й етику, оскільки вважав, що не економічні відносини, а ідеї керують світом. Соціологія поділялась на соціальну статику, яка досліджує стійкі умови існування будь-якого суспільного строю, і соціальну динаміку, яка вивчає закони суспільного розвитку.

Згідно із соціальною динамікою О. Конта, первісним елементом людського суспільства була сім'я. У процесі подальшої історії в політичних, правових і економічних відносинах людей виникли зміни під визначальним впливом трьох етапів свідомості. "Теологічній" стадії духу відповідав режим спадкових феодальних монархій; "метафізичній" — підняття середніх класів і великий вплив юристів; на "позитивній" стадії суспільством керуватимуть позитивісти-філософи від імені капіталістів фінансового світу — банкірів. Кожній стадії політичної організації суспільства відповідають певні епохи громадянської історії — військово-завойовницька, оборонна і науково-промислова. Основна ідея соціальної статики Конта зводилась до процвітання позитивного суспільства через любов як принцип, порядок як основу і прогрес як мсту.

Отже, у поглядах Конта визначився, але не набув кінцевого завершення розрив з класичною філософською традицією. У його творах привертають увагу наукова за задумом класифікація наук, спроба строгого наукового підходу до вивчення суспільного життя і створення науки про суспільство — соціології. Конт одним із перших філософів звернув увагу па промислове виробництво і наділив його учасників функцією соціальних перетворень. Разом з тим відхід Конта від принципів класичної філософії перетворив його філософію па систему загальних положень окремих наук, представлених дедуктивно у вченнях про логічні закони людського розуму.

Завершувачем першої історичної форми позитивізму був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). Характерним у його вченні є поєднання основних принципів позитивізму зі всебічно проведеною ідеєю еволюції. Перший твір "Соц