Розділ 6 ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Істина прихована на дні глибокої безодні.

Демокріт

6.1. Пізнавальний процес, його сутність і зміст.

6.2. Діалектичний шлях пізнання.

6.3. Методи, методологія та логіка наукового пізнання.

6.4. Творчість у пізнанні та діяльності і наукове передбачення.

Ключові поняття. Гносеологія. Пізнання. Чуттєве пізнання. Логічне пізнання. Відчуття. Сприйняття. Уявлення. Діалектичний стиль мислення. Поняття. Судження. Умовиводи. Істина. Метод. Методологія. Методика. Діалектика

Короткий зміст розділу. Поряд з онтологією система філософського знання включає ще і гносеологію, або епістемологію (грец. знання і слово, теорія пізнання), та методологію.

Гносеологія — це вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономірності пізнавального процесу. У науковій філософії вона виходить з визнання тієї принципової обставини, що пізнання є відображенням об'єктивної реальності, яка існує поза і незалежно від свідомості; що суб'єкт, який пізнає, — це соціально-природна істота, включена в об'єктивну реальність; що пізнання здійснюється за допомогою мозку — високоорганізованої матеріальної системи, — і передбачає вплив зовнішніх об'єктів на органи чуття людини; що процес пізнання є відображенням особливого типу, і для його пояснення необхідно використовувати весь арсенал діалектичних методологічних засобів. Гносеологія — філософська дисципліна, яка аналізує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання.

6.1. Пізнавальний процес, його сутність і зміст

Наукова філософія визначає пізнання як процес відображення і відтворення у свідомості людей дійсності, одержання, опрацювання, збереження і використання ними інформації про світ і про себе; набуття нового знання. Учасниками цього процесу є суб'єкти й об'єкти пізнання, а кінцевим результатом — знання.

Суб'єкти пізнання — це всі ті, хто його реалізує, тобто творчі особистості та їх об'єднання, соціальні групи і верстви населення, їх організації та установи, які здобувають нове знання. Особливо важливою є роль вчених і колективів вчених, що роблять наукові відкриття в інтересах суспільного прогресу.

Суттєвою характеристикою суб'єктів пізнання є їх здібності швидко, глибоко, міцно і оптимальними способами оволодівати знаннями. Серед них актуальні спеціальні здібності; музичні, сценічні, літературні, науково-дослідницькі, агрономічні, ветеринарні та ін. Якісний рівень розвитку спеціальних здібностей визначається поняттями таланту і геніальності. Сукупність спеціальних здібностей талановитого суб'єкта дає йому можливість одержувати такі продукти своєї діяльності, які вирізняються новизною, досконалістю і суспільною значущістю. Геніальність є вищим ступенем розвитку таланту в принципово важливих галузях творчості суб'єкта. У цілому суб'єкти пізнання — це завжди люди з їхніми потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями і соціальними установками, характером, темпераментом, волею, а в підсумку— зі своїм світоглядом. Від світогляду залежать спрямованість пізнавальної діяльності, її мета, вибір методів і засобів пізнання, практична реалізація одержаних знань.

Об'єкти пізнання — конкретні речі, предмети, явища і процеси матеріального і духовного світу, на які спрямована пізнавальна діяльність людей. Наприклад, об'єктом пізнання фундаментальних наук є закони взаємодії базисних систем природи, суспільства і мислення; прикладних наук — способи застосування результатів фундаментальних наук для вирішення пізнавальних і соціально-практичних проблем; природничих наук — природа; суспільних — людина, суспільство, особистість; технічних — авангардні технології (мікроелектронні, робототехнічні, інформативні та ін.). Чим вищий рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше коло об'єктів пізнання.

Знання філософія визначає як перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у свідомості суб'єкта, основу для побудови моделей і розроблення програм управління об'єктом відповідно до потреб, інтересів і мети суб'єкта. Знання завжди ідеальні, тому для свого буття вони об'єктивуються продуктами праці, технологій, предметами культури за допомогою знаково-символічних засобів природних і штучних мов. У зв'язку з цим актуальними з розвитком комп'ютерної техніки і електронних систем комунікацій стають такі способи фіксації знань, як банки інформації та експертні системи.

Процес пізнання має діалектичний характер. Для діалектики його компонентів суттєва, по-перше, взаємодія суб'єктів і об'єктів пізнання, її наслідком є перетворення змісту об'єкта, що зовнішній для суб'єкта, па надбання розуму, який пізнає. По-друге, взаємодія суб'єкта пізнання і знання завершується оволодінням суб'єктом масивом знання і оцінкою ступеня його достатності для ефективного вирішення теоретичних і практичних завдань. По-третє, взаємодія знання і об'єкта пізнання виражається у визначенні ступеня істинності знання, його відповідності об'єкту. Висновки про таку відповідність особливо проблематичні в соціальному пізнанні, тобто у пізнанні особи і суспільства, у якому суб'єкти пізнання є одночасно об'єктами пізнання: люди вивчають себе і результати своєї діяльності. У соціальному пізнанні завжди наявні інтереси суб'єкта, який пізнає, тому таке пізнання завжди певною мірою суб'єктивне, одні об'єкти в його процесі сприймаються різними суб'єктами неоднозначно. Ця обставина зумовлює необхідність критичного підходу до оцінки результатів соціального пізнання, їх обов'язкового зіставлення з вимогами об'єктивних законів розвитку людини і суспільства.

Крім соціального, система пізнання включає інші його види. Залежно від глибини проникнення у сутність і зміст об'єктів, рівня професіоналізму розрізняють буденне (повсякденне), художнє і наукове пізнання; від способу відображення — історичне, економічне, політичне, правове, моральне, естетичне, філософське та релігійне пізнання; від предмета вивчення — фізичне, математичне, біологічне і та ін. Усі види пізнання, утворюючи діалектичну єдність, розрізняються за механізмами (чуттєве і логічне пізнання), підходами (емпіричне і раціональне пізнання), методами, що використовуються.

Процес пізнання може бути результативним за умови реалізації в ньому вимог принципів об'єктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності.

Принцип об'єктивності пізнання вимагає вивчати об'єкт таким, яким він є насправді. Суб'єкти пізнавальної діяльності повинні не вносити в результати пізнання нічого від своєї суб'єктивності (бажань, прагнень, ідейних позицій, переконань, ідеалів, орієнтацій), а керуватися тільки об'єктивними законами розвитку в їх застосуванні для конкретних об'єктів, явищ, ситуацій. Інакше неминучий суб'єктивізм, тобто необгрунтовані претензії окремих осіб на безгрішність, всезнайство, нав'язування ними своїх поглядів, думок, позицій іншим людям, як правило, помилкових і навіть фальшивих.

За принципом пізнаванності, пізнати об'єкт можна таким, яким він є насправді. Суб'єктивне мислення і об'єктивний світ розвиваються за одними законами. Людина здатна адекватно пізнавати матеріальні і духовні об'єкти. Принципових перешкод на шляху руху суб'єктів пізнання від незнання до знання не існує, а агностицизм науково не обґрунтований. Усі спроби агностицизму довести непізнаванність світу посиланнями на його кількісну і якісну нескінченність, безмежну складність, на суб'єктивність людських уявлень про нього безпідставні. В агностицизмі немає аргументів, які б не можна було спростувати теорією пізнання наукової філософії. Разом з тим агностицизм — не антифілософія і не заперечення факту існування пізнання, як іноді стверджується у філософській літературі.

Агностику І. Канту належить пріоритет постановки гносеології у центр філософського дослідження. Оголосивши непізнаванність "речей у собі" (сутності речей), на відміну від пізнаванності "речей для нас" (речей на рівні явищ), І. Кант засвідчив надзвичайну складність пізнавального процесу і величезні труднощі, які йому доводиться долати на своєму шляху, зокрема: проблема невичерпності пізнання та його меж, відповідність знань реальній дійсності, неможливість повного пізнання буття через його вічні зміни, обмеженість пізнавальних можливостей органів чуття людей, суб'єктивність дослідників тощо. Багато цих та інших проблем і досі невирішені.

Проте у світі людського буття не існує принципово непізнаванних об'єктів (речей, предметів, явищ, процесів). Найефективніше спростовує агностицизм практика, матеріально-перетворювальна діяльність людей. Хімічні речовини, що утворюються в живих організмах, наприклад, залишалися непізнаними "речами в собі" доти, доки органічна хімія не знайшла шляхи їх штучного виготовлення в потрібній кількості: "річ у собі" перетворилася на "річ для нас".

Згідно з принципом відображення, всезагальною формою пізнання є образ. Люди думають, сприймають дійсність за допомогою образів. Образи об'єктивні за джерелом — відображуваними об'єктами та ідеальні за способом існування. Ідеальний образ вторинний, похідний від об'єкта, тому образ об'єкта — не сам об'єкт, а його "копія", причому така, яка лише приблизно збігається з об'єктом, але відповідає йому і включає всі знання та практичний досвід суб'єкта пізнання. Отже, ідеальний образ — не дзеркальна копія і не знак, це не те саме, що й об'єкт або — в об'єкті, а відповідність об'єкту. Якби об'єкт і його ідеальний образ повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науковому пізнанні. Покликання науки полягає в тому, щоб кожного разу така розбіжність усувалася.

Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб'єктом об'єктів для вивчення, здібностей і вмінь мислити перспективно, використовувати оптимальні методи і методики, керувати пізнавальним процесом.

Весь комплекс суттєвих зв'язків у пізнавальному процесі виражає принцип практики як основи пізнання. Пізнання розвивається разом із досконалістю практики, поза практикою пізнання неможливе, без практики — безглузде, а практика завжди пізнаванна. У практиці люди матеріалізують свої наміри, перетворюють свої суб'єктивні творчі здібності, замисли, ідеї на форму предметності, на об'єктивно існуючі речі, упредметнюють свої сутнісні сили. У практиці інтегруються зусилля і результати діяльності не тільки сучасників, а й досягнення попередніх поколінь.

Філософія визначає практику як цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність суб'єктів з перетворення матеріальних систем. Історично вона постійно розвивається, ускладнюється, диференціюється. Сучасні дослідники розрізняють практику суспільно-виробничу, соціально-політичну, науково-експериментальну, медичну, сімейно-побутову, повсякденно-господарську, спортивну, індивідуальну, мікрогрупову, макрогрупову, інші її форми і види. Отже, практика становить єдність протилежностей: матеріального та ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Об'єктивність у практиці спрямовується до суб'єктивності, а суб'єктивність стає максимально об'єктивною.

Практика є джерелом пізнання. Всі знання зумовлені її потребами. Тільки завдяки практиці та через практику суб'єкт пізнає закони природи та сутність об'єктів. Так, в епоху античності з потреб практики виникли агрономія, геометрія, медицина, астрономія, інші галузі знань, а енергетичні потреби сучасної епохи детермінували виникнення і зростання досліджень у галузі фізики атомного ядра, електроніці, кібернетиці, екології та багатьох інших науках.

Практика є також основою пізнання і його рушійною силою. Від практики виходять пізнавальні імпульси досягнення нового знання та загальний стратегічний рух суб'єкта пізнання від явища до сутності, від сутності одного порядку до глибшої сутності, а потім — від сутності до явища. Практика обумовлює і переходи форм пізнання від одних до інших. У біологічному пізнанні, наприклад, така зміна форм виражена послідовним переходом від спостереження до опису і систематизації фактів, потім — до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них — до експерименту та моделювання. Практика зависли ставить перед пізнанням проблеми і вимагає їх вирішення.

Нарешті, практика є і вирішальним критерієм істини, виконує в пізнанні критеріальну функцію: дає можливість відокремлювати справжні знання від фальшивих, уникати різного роду помилок.

Отже, практика і пізнання — єдність протилежностей. Відношення між ними можуть бути гармонійними, дисгармонійними і навіть конфліктними. Одна з цих протилежностей може відставати від розвитку іншої, а у вирішенні суперечностей між ними вдосконалюються як пізнання, так і сама практика. Всі принципи пізнання є гносеологічною цілісністю, а пріоритетність, абсолютизація одного з них не має обґрунтувань. Людина, яка заперечує можливість пізнати світ або висловлює сумнів у такій можливості, — приречена на незнання. Тільки об'єктивне знання може бути однозначно істинним. Суб'єкт пізнання завжди соціально-історичний. Знання потрібні для практики. Всезагальні діалектичні закони розвитку матеріального світу є одночасно і законами пізнавальної діяльності людей. Теорія пізнання — це діалектика в її застосуванні до вивчення, дослідження дійсності.

Ще стародавні мислителі, особливо античні, багато розмірковували про співвідношення між знанням і думкою, істиною і помилкою; про ступінь розбіжності між знанням та його предметом; про діалектику як метод пізнання; про багато інших сутнісних і змістовних проблем пізнавального процесу. Геракліт, наприклад, розрізняв чуттєвий і раціональний види пізнання. Він наголошував на важливості органів чуття людини, особливо зору і слуху, але головним для пізнання вважав осягнення Логосу (об'єктивного закону буття, принципу порядку і міри у світі) як максимальної єдності Всесвіту і вищої мудрості. Всі люди від природи розумні, Логос належить усім, але досяжний лише для мудрих.

Два види пізнання розрізняв і Демокріт: темне (за його термінологією — незаконнонароджене), здобуте за допомогою органів чуття, та істинне (народжене в законі), здобуте за допомогою мислення. Пізнання істини — складний і важкий процес. Істина прихована в глибинах світу, а тому її суб'єктом може бути не будь-яка людина, а лише мудра. Мудрець є мірою всіх речей: за допомогою органів чуття він — міра речей, що сприймаються відчуттями, а за допомогою розуму — міра речей, які сприймаються розумом.

Першим, хто підніс знання па рівень поняття, був Сократ. Якщо немає поняття, то немає і знання; якщо немає знання, то немає і дії; тільки та людина мужня, яка знає що таке мужність. Людина яка знає, що добре, а що погане, нездатна до поганих вчинків. Зло — результат незнання. Вочевидь, філософ вірив у силу знання, проте його раціональний момент абсолютизував.

Якщо Сократ трактував знання як розуміння, що досягається індуктивним шляхом, тобто шляхом узагальнення інформації на підставі чуттєвих даних, то Платон — антисенсуаліст. Його гносеологія — перший в історії філософії варіант здобуття апріорного, позадосвідного знання. Не відчуття передують раціональному знанню, а навпаки, раціональне знания передує відчуттям. Знання е пригадуванням душею людини чогось такого, що вона колись знала, а потім забула. Його метод анамнезису (пригадування) — метод сходження до ідей, до загального, пе шляхом узагальнення часткового і одиничного знання, а шляхом пробудження в душі того знання, яке нею було забуте, знаходження його в ній. Таке пригадування стає можливим завжди, коли виявляється подібність ідей до реальних предметів, речей, явищ, процесів. Тому головпим у методі анамнезису є мистецтво логічного розмірковування, філософської бесіди, постановки питань і відповідей па них, тобто, згідно з Платоном, мистецтво діалектики.

Однобічність сенсуалізму і раціоналізму в античній філософії намагався подолати Арістотель. За його твердженням, будь-яке пізнання починається з чуттєвого сприймання, яке є найголовнішим знанням про індивідуальні речі. Істота, у якої немає відчуттів, ніколи нічого не навчиться і ніколи нічого не зрозуміє. Коли споглядають розумом, тоді споглядають і в уявленнях. Однак уявлення в Арістотеля не переробляються на поняття, а лише сприяють перетворенню закладених у розум форм буття з потенційного стану на стан здійсненності. Такий перехід можливий лише у розумі: пасивному (що сприймає), але найкраще — в активному (що творить). Отже, і Арістотель, врешті-решт, залишається на позиціях античного раціоналізму: знання існує незалежно від процесу пізнання.

Рішучий прорив у створенні та розвитку гносеології відбувся в Новий час, коли Ф. Бекон обґрунтував типологію помилковостей людського розуму і різні види досвідного пізнання, сформулював індуктивний метод дослідження законів природних явищ з метою їх плідного використання людьми в практичному житті. У той історичний час Р. Декарт протиставив індуктивній методології Ф. Бекона метод раціоналістичної дедукції і так утвердив визначальну роль розуму як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Досягнення філософії Нового часу в галузі теорії пізнання розвинула класична німецька філософія. І. Кант дослідив основні пізнавальні здібності людей: чуттєвість, розсудок (здоровий глузд) і розум, вказав на можливість апріорних синтетичних суджень, визначив категорії теоретичного природознавства, сформулював поняття про розум як джерело ідей, виявив великий комплекс гносеологічних проблем. У Г. Гегеля теорія пізнання стала одночасно логікою і діалектикою, тобто діалектичною логікою з комплексом принципів, законів, категорій та елементів, а Л. Фейербах у теорії пізнання на перший план висунув досвід як першоджерело знання і взаємозв'язок у процесі пізнання чуттєвого споглядання і мислення. Остаточно розрив між чуттєвим пізнанням і логічним мисленням подолала діалектико — матеріалістична філософія. Вона розглядає пізнавальний процес не лише в тій формі, в якій він реалізується в голові індивіда, а у формі соціально-історичного процесу розвитку знання. Логічні структури знання змінюються у процесі розвитку людського пізнання у напрямі досягнення об'єктивної істини — змісту знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства.