Філософія - Сидоренко О.П. - 6.3. Методи, методологія та логіка наукового пізнання

Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пізнання, що становить складний суперечливий процес відтворення знань, цілісну систему понять, гіпотез, законів, теорій та інших ідеальних форм пізнання, закріплених у природних і штучних мовах (математичній символіці, хімічних формулах та ін.). Його основне завдання полягає у виявленні об'єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення, самого пізнання; мета і загальнолюдська цінність — у досягненні об'єктивної істини; життєвий сенс — у формулі: "Знати, щоб передбачати; передбачати, щоб практично діяти тепер і в майбутньому". Наукове пізнання — невпинний процес постановки та вирішення все нових і нових проблем. Для його учасників характерні логіко — методологічна підготовка, філософська культура, здатність до постійного вдосконалення свого мислення, гносеологічних умінь і навичок.

Наукове пізнання відрізняється від усіх інших видів пізнання використанням спеціально розроблених методів. Філософія визначає метод (грец. шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Широковідомими є, наприклад, методи описання, вимірювання, спостереження, моделювання, інтегрування, метод "мічених атомів" та багато інших. Жодна пізнавальна проблема в кожному з видів пізнання не вирішується без застосування одного або декількох методів. Більше того, результат пізнання цілком визначається методами, що використовувались у його процесі. Успіх, позитивний підсумок досягається за допомогою методів, адекватних об'єкту і предмету пізнання.

Наукові методи завжди відповідають критеріям науковості. Серед них істотним, крім практики, є критерій обґрунтування. Обґрунтування методу включає встановлення його правомірного характеру, коректності, надійності, визначення меж застосування, оцінку достовірності та ефективності. Будь-який метод виявляється у діяльності суб'єкта, який реалізує процес пізнання об'єкта. Як вид діяльності він містить елементи: об'єкт, суб'єкт, мету, засоби, умови, результат пізнання. Варіації цих елементів спричиняють суттєві зміни у методах і результатах дослідження.

У процесі пізнання під час наукових досліджень використовують, як правило, не один, а декілька методів. Для визначення порядку і послідовності їх застосування кожного разу розробляється спеціальна методика. Наприклад, методика підготовки студента до семінарського заняття з філософії передбачає вивчення плану заняття, конспекту лекцій викладача, літератури з конкретної теми; написання реферату; розроблення текстів або розгорнутих планів повідомлень і виступів під час дискусії з навчальних питань; роботу з категоріальним апаратом та ін.

Методи наукового пізнання багатогранні і суттєво відрізняються один від одного. Досліджує їх загальну структуру і типологію, виявляє тенденції і напрями розвитку та взаємозв'язку методологія (грец. метод і слово, поняття, вчення) — інтегральне вчення про сутність методів та їх застосування у теоретичній і практичній діяльності суб'єктів науки.

У науковому пізнанні методологія має три рівні: всезагальний, загально науковий і спеціальний. Провідним є всезагальний рівень. Методологічна функція його принципів, законів і категорій є вихідною для інших рівнів. Спеціалісти виокремлюють ще регіональний рівень методології, який застосовується кількома поодинокими науками. Відповідно до цих рівнів, усі методи класифікуються як всезагальні, загально-наукові та спеціальні, або методи конкретних наук.

До всезагальних належать філософські методи: метафізика, еклектика, софістика, діалектика в її ідеалістичному та матеріалістичному різновидах. Усезагальним науковим методом, основою всієї системи методів пізнання є матеріалістична діалектика з її принципами, законами, категоріями та іншими елементами. Вона передбачає, по-перше, вивчення об'єкта у цілому і кожного з його компонентів об'єктивно, тобто такими, якими вони є насправді, незалежно від бажань, прагнень, позицій, поглядів суб'єктів пізнання. Діалектика попереджає про неприпустимість суб'єктивізму — антинаукової і шкідливої альтернативи об'єктивності пізнання та оцінки результатів діяльності.

По-друге, діалектика вимагає підходити до вивчення об'єктів, предметів, явищ і процесів у зв'язку їх з усіма іншими об'єктами, предметами, явищами та процесами природи і суспільства. У світі все взаємопов'язано. Діалектика дає знання таких узсезагальних зв'язків, які є "сходинками" пізнання та його законами: одиничного, особливого і загального; причини і наслідку; необхідності і випадковості; змісту і форми; сутності і явища; дійсності і можливості; цілого і частини; системи й елемента тощо.

По-третє, діалектика передбачає вивчення об'єкта у розвитку. Вона дає знання джерела розвитку, тобто діалектичних протилежностей і суперечностей; механізму розвитку тобто кількісних і якісних взаємодій; основних тенденцій розвитку через закон заперечення заперечення.

По-четверте, діалектика вивчає об'єкт з урахуванням конкретності істини як синтезу багатьох його визначень і єдності різноманітного. У мисленні конкретне є результатом пізнання і водночас його початковим пунктом. Пізнання починається з конкретного, але знання про нього досягаються через пізнання абстракцій.

По-п'яте, діалектика вивчає процес у єдності теорії та практики. Теорія узагальнює практику, показує нові об'єкти, явища і процеси, е основою наукового передбачення тенденцій їхнього розвитку. Завдання теорії виконуються тільки у зв'язку з практикою. Реалізація цього зв'язку неможлива без чіткої координації діяльності науковців, спеціальних наукових колективів і спеціалістів — практиків.

По-шосте, діалектика передбачає творчі підходи до вивчення об'єкта. Творчість — це завжди творення нового, розв'язання навіть типових завдань нестандартними способами, організація управління виробничим процесом на наукових засадах.

Отже, діалектика як філософський метод — це єдність онтологічного, гносеологічного, логічного і соціологічного компонентів пізнання та практичної дії, всезагальна методологія, логіка і теорія пізнання. На відміну від неї загальнонаукові методи можуть застосовуватися за дослідження тільки певних аспектів об'єктів, явищ і процесів. Наприклад, методи аналізу і синтезу використовуються у будь-якому науковому пізнанні, однак за їх допомогою можна вивчати лише окремі риси, властивості, ознаки складних об'єктів. Водночас деякі із загальнонаукових методів, наприклад системний підхід, наближаються за масштабами застосування до всезагального, діалектичного методу. Отже, поняття загальнонауковості неоднозначне.

Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує в три великі групи. До першої належать методи, що застосовуються головним чином в емпіричному пізнанні: спостереження, порівняння, експеримент.

Спостереження — це метод планомірного сприймання об'єктів пізнання з метою здобуття нового знання про них. Ефективність спостереження визначається майстерністю спостерігача та можливостями засобів і способів спостереження.

Порівняння— це загальнонауковий метод пошуку подібності чи розбіжності об'єктів пізнання. Нові знання цим методом здобуваються шляхом порівняння загальних, особливих та одиничних властивостей і якостей об'єктів. Порівняння — не самоціль пізнання. За його результатами неминуче виникають питання про проблематичність нового знання, про обгрунтованість подібності об'єктів або відмінності між ними, про теоретичні та практичні можливості застосування набутого знання. Ефективність методу визначається правилами застосування: порівнювати тільки однорідні та взаємопов'язані об'єкти, не обмежуватися за порівняння встановленням лише подібності об'єктів, а обов'язково виявляти розбіжності між ними; порівнювати об'єкти за істотними ознаками.

Ефективним в емпіричному пізнанні є експеримент — метод вивчення об'єкта за штучним аналогом або у спеціально створених з метою пізнання умовах. Наукова методологія розрізняє натурні, модельні, дослідницькі, демонстраційні (наприклад, на виставках медичної техніки), соціальні та інші експерименти. Вони падають можливість вивчати об'єкти у "чистому" вигляді так відкривати закони та закономірності їх розвитку; змінювати умови функціонування об'єкта і повторювати дії з ним у необхідній кількості; перевіряти істинність теоретичних обґрунтувань надійності експлуатації об'єкта у реальних часових параметрах.

Друга група загальнонаукових методів застосовується головним чином у теоретичному пізнанні. До них належить насамперед ідеалізація — метод мисленнєвого конструювання понять про об'єкти, яких насправді немає і не буде, але прообрази їх існують. Ідеалізація означає абстрагування від властивостей і відношень предметів реальності та введення до змісту створюваних понять таких ознак, які у принципі не можуть належати до їх наявних прообразів, але дають змогу побудувати ідеалізовані моделі об'єктів. Прикладом такого об'єкта є всім відома "точка": у реальному світі немає об'єкта, який не мав би вимірів, тобто "точки". Поняття про ідеалізовані об'єкти у процесі дослідження екстраполюються на поняття про реальні об'єкти, що дає можливість створювати абстрактні схеми дійсних процесів їхнього розвитку для глибшого їх розуміння.

Ідеалізація — ефективний метод наукового пізнання. Теоретичні твердження безпосередньо стосуються, як правило, не реальних об'єктів, а ідеалізованих, що падає змогу встановлювати суттєві зв'язки, закони і закономірності їх розвитку. Деякі проблеми у науці не можливо вирішити без використання методу ідеалізації, наприклад, "ідеальна сім'я", "ідеальна держава", всі об'єкти математики, "ідеальний газ", "ідеальне для сівби зернових поле" і т. ін.

Часто в науці у процесі пізнання ідеалізація застосовується разом з формалізацією— методом вивчення об'єктів шляхом вираження їх змісту і структури у знаковій формі за допомогою штучних мов і символів. Формалізація забезпечує однозначність, чіткість, лаконічність фіксації знань. Найширше цей метод використовується математикою, формальною логікою, логістикою. Його роль значно зростає у зв'язку з математизацією і комп'ютеризацією наукового знання. Разом з тим формалізація ефективна у зв'язку з іншими методами. Наприклад, побудова формалізованої мови неможлива без застосування аксіоматичного методу — методу побудови наукової теорії за певними логічними правилами на підставі тверджень без їх доведення. У математиці такі твердження називаються аксіомами, які є основою загальнонаукового аксіоматичного методу. Він не потребує підтвердження аксіом, а істинність теорії обґрунтовує дедуктивною технікою доказу. Метод широко використовується науками з фіксованими множинами стабільних понять і з наявністю формальних відносин між ними. Він дає можливість не тільки систематизувати, а й здобувати нове знання за рахунок розгортання процесу дедуктивного доведення і побудови різних інтерпретацій аксіоматичних теорій.

Під час вивчення складних процесів і явищ використовується метод сходження від абстрактного до конкретного, який грунтується на розумінні конкретного як реального існування об'єктів у багатогранності їх властивостей, зв'язків, відносин та істинного знання про них, а абстрактного як мисленєвого абстрагування від несуттєвого з метою пізнання і виокремлення суттєвого в них. Конкретне і абстрактне — діалектичні протилежності. Наприклад, квантова і релятивістська механіки будуть конкретними відносно класичної механіки, але абстрактними відносно більш розвинутих фізичних теорій.

Сходження від абстрактного до конкретного — загальнонауковий метод пізнання. Згідно з ним, процес наукового пізнання поділяється немовби на два відносно самостійних етапи. На першому етапі здійснюється перехід від конкретного до його абстрактних визначень, аж до найпростішої абстракції, за допомогою багатьох понять і суджень; на другому — перехід у пізнанні від простих абстракцій до найскладніших і до того ж конкретного. При цьому досягається істинне знання сутності, змісту, закономірностей розвитку конкретного. Наприклад, у ринковій економіці найпростішою абстракцією, "клітинкою", першим "камінцем" її фундаменту є поняття товару. Як відомо, товаром називається річ, створена не для власного вжитку, а для продажу. За дослідження товару виявляються його основні властивості: споживна вартість і вартість. Це також абстракції, але більш складні, ніж абстракція "товар". Від них дослідник переходить послідовно до ще складніших абстракцій: додаткова вартість, прибуток, економічні відносини розподілу й обміну, конкуренція, потреби, інтереси, світогляд, діяльність, способи і форми спілкування, ціннісні орієнтації особистості, становище і статус соціальних груп і верств населення, якість і сенс їх життя, управління рухом товарів і капіталів, обґрунтованість рішень органів влади і політики держави. Наприклад, дослідник вивчає конкретну економіку, якість життя і діяльності населення країни, починаючи з найпростішої абстракції економіки — товару. Для виокремлення цієї абстракції дослідник проходить шлях від конкретного як предмета вивчення до простіших абстракцій, і від них — до найпростішої. Отже, пізнання за цим методом включає сходження від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні та сходження від нього знову до конкретного, тобто від пізнання до знання і від неповного знання до більш повного.

У теоретичному пізнанні широко застосовується загальнонауковий метод історичного і логічного, який виражає відношення між об'єктивною дійсністю, що історично розвивається, та її відображенням у теоретичному пізнанні. Будь-який об'єкт має історію виникнення, становлення, розвитку і відображення. Водночас він розвивається за певними законами і закономірностями, теоретичне відтворення яких є логічним. Передумова логічного — історичне: з чого починається історія об'єкта, з того починається і логічне його осмислення. Однак сама по собі часова послідовність в історії об'єкта не може бути орієнтиром для його теоретичного аналізу. Розбіжність історичного і логічного зумовлена тим, що далеко не всі компоненти системи об'єкта пізнання є необхідними умовами її відтворення і розвитку: багато з них усуваються під час історичного процесу. Знання сутності об'єкта, законів його розвитку і функціонування досягається тільки за допомогою логічної частини методу. Отже, логічне є способом відтворення історії об'єкта як підсумку, результату певного процесу, під час якого сформувалися необхідні умови його подальшого існування і розвитку як стійкого системного утворення. Водночас лише логічне дослідження об'єкта без вивчення його історії та історичних перспектив, без розгляду в єдності його сучасного, минулого і майбутнього станів буде однобічним, неповним, навіть помилковим: історичне і логічне в науковому пізнанні утворюють діалектичну єдність.

До третьої групи другого рівня методології належать загальнонаукові методи, які застосовуються і в емпіричному, і в теоретичному пізнанні. У дослідженнях передусім використовуються такі з них.

Аналіз і синтез — це комплексний метод дослідження, сукупність прийомів, операцій і дій з мисленевого роз'єднання об'єктів на складові, елементи, властивості (аналіз) і об'єднання їх у єдине ціле (синтез) під час вирішення пізнавального завдання. Аналіз і синтез — складова будь-якого наукового дослідження. Аналіз становить першу стадію, коли дослідник вивчає зміст, структуру, властивості, ознаки, внутрішні і зовнішні зв'язки об'єктів пізнання. Він передбачає не тільки фіксацію і вивчення частин цілого, а й встановлення відносин між ними. Аналіз має створити основу для синтезу, тобто доказовості, визначення, вирішення проблеми. Синтетичне знання у цілому є якісно новим порівняно з аналітичним; водночас синтетичне знання спирається на аналітичне знання про частини, а аналітичне об'єднується синтетичним уявленням про ціле.

Аналіз і синтез можуть бути предметними, фізичними або мисленнєвими. Їх зміст і характер залежать від сутності об'єкта пізнання, його компонентів, структури і функцій у навколишній природній і соціальній сферах. Наприклад, підчас проектування технічних об'єктів метою аналізу є не створення нових об'єктів, а дослідження їх заданих параметрів, характеристик, а метою синтезу — проектування нових об'єктів з опорою на результати можливих варіантів поєднання їх складових. Аналіз і синтез у процесі проектування (і пізнання взагалі) постають у діалектичній єдності. Аналіз без синтезу і синтез без аналізу у пізнанні не застосовуються. Підсумком такого їх використання стали досягнення міждисциплінарних досліджень, інтеграція природознавства, суспільних і технічних наук, виникнення і розвиток інтегрованих наук: кібернетики, семіотики, теорії систем та ін.

Індукція і дедукція — це комплексний метод наукового дослідження, що передбачає мислення від одиничного, окремого до загального і від загального до окремого, одиничного. Функція індукції у практиці паукового дослідження визначається пізнавальною необхідністю узагальнень із досвіду. Ще Арістотель стверджував, що наука виникає, коли у результаті аналізу досвіду встановлюється один загальний погляд щодо подібних предметів.

Індукція є повною і неповною. Повною, або досконалою, вважається індукція, за якої загальний висновок випливає з вивчення всіх наукових фактів об'єкта або класу, кінцевої групи об'єктів; неповною, або науковою, — коли такий висновок випливає з вивчення деякої кількості таких фактів. Наприклад, для твердження про електропровідність металів за повною індукцією необхідно виявити і дослідити цю властивість у всіх металів; за неповною — у певної їх кількості. Очевидно, що висновок за неповною індукцією може бути тільки ймовірним. Значно вищий ступінь імовірності, але все-таки ймовірності, характерний для висновків і за повною індукцією, тому що невідомі можливі майбутні факти (наприклад, будуть відкриті наукою нові метали). З цієї причини в пауковому пізнанні індукція завжди застосовується разом з дедукцією, вони — діалектичні протилежності.

Якщо розроблення індукції належить англійському філософу і досліднику природи Ф. Бекону, то дедукції — французькому раціоналісту Р. Декарту та німецьким філософам Г. Лейбніцу, І. Канту, Г. Гегелю. Вдосконалення методу індукції та дедукції було зумовлене формуванням і розвитком математичної логіки і математичних методів дослідження.

Абстрагування — загальнонауковий метод уявного відволікання від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень об'єктів і одночасного виокремлення істотних з мстою пізнання одного чи декількох їх аспектів. Наукове абстрагування — завжди відволікання від конкретного, стороннього з мстою дослідження суттєвого, що спрощує завдання пізнавальної діяльності.

Якщо абстракція починається з емпіричних даних, її називають абстракцією першого порядку. Абстракція від абстракції першого порядку дає абстракцію другого порядку і т. ін. Пізнавальне значення мають наукові абстракції будь-якого порядку, а практичне — головним чином ті, результати яких можна осмислити за допомогою матеріального моделювання. Для наукової методології важливе питання про зв'язок абстракцій різних порядків, приведення абстракцій високого порядку до абстракцій нижчого порядку, заміни ідеальних абстракцій па реальні.

Будь-яке наукове поняття є абстракцією. Найбільшого рівня абстрагування досягає у категоріях філософії, оскільки філософія — теоретична і методологічна основа абстрактного мислення. Оволодіння її категоріями (матерія, свідомість, гносеологія, методологія, причина, необхідність, сутність, особистість, суспільство тощо) — критерій розвитку інтелекту. Людська свідомість розвивається від конкретного мислення до все більш розвинених абстракцій. Завдяки абстрактному мисленню стала можливою наука. Високорозвинену систему абстракцій мас математика, а всі інші науки запозичують її абстракції тією мірою, в якій використовують математичний апарат пізнання.

Абстрагування — універсальний метод пізнання, логічна основа розуміння природи і суспільного життя як у суб'єктивному розумінні (через абстракції людина будь-яку річ перетворює на логічну категорію), так і в об'єктивному, тому що категорії мислення — цс відображення закономірностей розвитку і природи, і людини, і суспільства.

Процес абстрагування проходить два ступені: підготовленим акту абстракції (відоокремлення істотного від неістотного, визначення найважливіших властивостей об'єкта) і здійснення акту абстракції (заміна досліджуваного об'єкта його моделлю, менш багатою властивостями). Таким чином, метод абстрагування нерозривно пов'язаний з методом моделювання.

Моделювання — загальнонауковий метод дослідження об'єктів пізнання на їхніх моделях; побудова і вивчення моделей реальних предметів і явищ (органічних і неорганічних систем, інженерних споруд, різноманітних процесів— фізичних, хімічних, біологічних, соціальних), а також об'єктів, що конструюються, для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації способів їх створення і управління ними. Прикладами моделей є кібернетичні машини, що імітують властивості людського мозку; спеціальні установки, що відтворюють невагомість, стан підвищеної радіоактивності, надвисокий тиск; моделі моста, греблі, іригаційної споруди, електростанції, судна, літака. Вивчення сучасною наукою багатьох об'єктів без застосування методу моделювання неможливе принципово.

Розрізняють моделювання предметне, аналогове, знакове, математичне, логіко — математичне, структурне тощо. Особливість цього методу полягає у подібності моделі до оригіналу у властивостях і зв'язках, які належить дослідити. Моделювання необхідне для поглиблення пізнання, його руху від бідних інформацією моделей до моделей, які повніше розкривають сутність досліджуваних об'єктів.

Особливого значення моделювання набуло у зв'язку з розвитком інформатики, появою персональних комп'ютерів, створенням інформаційних мереж, баз даних та експертних систем. Усі ці засоби дають можливість застосовувати метод моделювання для вирішення складних наукових і практичних завдань.

Моделювання невіддільне від аналогії (грец. пропорція, відповідність) — методу перенесення інформації, одержаної за дослідження одного предмета (моделі), на інший (оригінал). Перенесення здійснюється у формі висновку за аналогією (наприклад, ліки, перевірені па тваринах, рекомендуються потім хворим людям). Правомірність і тип висновку за аналогією залежать не тільки від співвідношення моделі та оригіналу, а й від логічної структури інформації, що переноситься. Для кожного типу висновку є власні умови правомірності, дотримання яких підвищує ступінь правдоподібності одержаного результату. Його достовірність можна забезпечити інтими методами, наприклад, описанням моделі і оригіналу диференційними рівняннями.

Конкретно-науковий рівень методології об'єднує спеціальні методи наукового пізнання, до яких належать методи конкретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додавання, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зважування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в соціології тощо. Вони вивчаються тими науками, в яких використовуються.

У науковому пізнанні всі його методи застосовуються комплексно: аналіз і синтез — з індукцією і дедукцією, абстрагування — з моделюванням і аналогією, сходження від абстрактного до конкретного— з аналізом і синтезом, історичне і логічне — з індукцією і дедукцією; моделювання — зі спостереженням, експериментом і т. ін.

Методи наукового пізнання розрізняються ще і функціонально. Одні з них свідчать про загальну орієнтацію дослідження, інші — про конкретні прийоми вивчення. З огляду на це виокремлюють методи — підходи і методи — прийоми, між якими немає чіткої межі. Методи — підходи під час дослідження можуть ставати методами — прийомами, і навпаки. Особливо актуальні системний, структурно-функціональний і натурний підходи.

Системний підхід — це сукупність принципів і методів дослідження об'єкта як системи і як елемента системи вищого рівня. Вія сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і формуванню ефективної стратегії їх вивчення шляхом дослідження та розкриття цілісності об'єкта, виявлення різноманітних типів його зв'язків і зведення їх у єдину теорію. У сучасному вигляді системний підхід включає аналіз і синтез, евристичні та логіко — математичні методи, формалізацію і моделювання на ЕОМ. Він є конкретизацією принципів діалектики до вивчення, проектування і конструювання об'єктів як систем.

Структурно-функціональний підхід— це дослідження структури цілісного об'єкта, в якій кожний елемент має певне функціональне призначення. Такий підхід дає змогу вивчати різноманітність зв'язків компонентів цілого, виокремлювати серед них істотні і неістотні, необхідні і випадкові, оцінювати їх функції шляхом віднесення їх до основних, допоміжних і непотрібних.

Натурний підхід полягає у безпосередньому дослідженні об'єкта без зміни його власної природи і, як правило, у природних умовах. За такого підходу вихідні дані про об'єкт отримують прямим шляхом, а результати дослідження зіставляють безпосередньо з об'єктом.

Система методів наукового пізнання постійно вдосконалюється. її розвиток є інтегрованим і субординованим процесом. Усі методи своїми ознаками, прийомами, операціями взаємопов'язані. Методологічну базу формування, розвитку і застосування в дослідженнях загальнонаукових методів становлять всезагальні (філософські) методи, а спеціальних — загальнонаукові. Водночас базою для загальнонаукових методів в спеціальні, а для всезагальних — загальнонаукові методи. Всезагальною науковою методологією пізнання і дії е матеріалістична діалектика.

Отже сучасний дослідник має величезний арсенал методологічних засобів, оволодіння яким — завдання кожного спеціаліста. Проте одного знання методів недостатньо для ефективного вирішення науково-дослідних завдань, потрібне вміння застосовувати методи в певній логічній послідовності. Наукове пізнання мас внутрішню логіку, яка включає накопичення і осмислення фактів, усвідомлення і формулювання проблеми, висунення робочих гіпотез або гіпотези її вирішення, підтвердження істинності гіпотез чи гіпотези, побудову концепції або теорії, визначення шляхів практичної реалізації теорії.

Наукове пізнання розпочинається з виявлення наукових фактів. Факт— це об'єкт, подія, явище, які існують або відбулися насправді, підтверджені спостереженням та експериментом або зафіксовані в науці. Розрізняють факти дійсності і наукові факти (факти пізнання). Факти дійсності — це речі, властивості, відношення, події, які існують чи існували насправді, незалежно від їх усвідомлення людьми. Факти пізнання — це відображення фактів дійсності в емпіричних судженнях суб'єкта. Якщо їх вивчення має теоретичний і практичний інтерес, то вони стають фактами науки.

Вивчення фактів відбувається шляхом постановки і вирішення проблем. Проблема (грец. перешкода, трудність) — це питання або комплекс питань, що об'єктивно виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких є життєвою необхідністю. Умовою постановки проблеми є проблемна ситуація — об'єктивна суперечність між метою пізнання і засобами її реалізації, між потребою в певних діях і незнанням способу цих дій, між традиційними способами дій та їх неефективністю в нових умовах. Проблема постає ланкою у зв'язку емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. З одного боку, проблема є наслідком емпіричного пізнання, а з іншого — спрямовує теоретичне пізнання не тільки на сучасне чи майбутнє, а й на минуле об'єкта. Проблема — це форма розвитку знання, переходу від попереднього знання до нового.

Постановка проблеми є водночас початком її вирішення через гіпотези. Гіпотеза — це наукове припущення або здогад, істинне значення якого невизначено (наприклад, гіпотеза Д.І. Менделєєва про залежність хімічних властивостей елементів від їх атомної ваги).

Наукові гіпотези завжди висувають для вирішення якоїсь конкретної проблеми з метою з'ясування нових експериментальних даних чи усунення суперечностей теорії з негативними результатами експериментів. У процесі дослідження гіпотези можуть змінюватися. Однак це не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно марною або помилковою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть коли ці результати були негативними. У кінцевому підсумку висування гіпотез є необхідним історичним і логічним етапом становлення інших, нових гіпотез.

Доказ істинності чи логічності гіпотез може бути прямим (шляхом одержання фактичних даних па основі безпосереднього вивчення об'єкта) і непрямим (коли гіпотези включаються в систему достовірного знання та розробляються моделюванням необхідних ситуацій і процесів на підставі цього знання). Доказ (підтвердження) гіпотези приводить до виникнення концепції, а в її розвинутій формі — теорії.

Концепція (лат. розуміння, система) — це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь предмета, явища, процесу; основна думка про предмет чи явище; корінна ідея, провідний замисел, конструктивний принцип у науковій, художній, технічній, політичній та інших видах діяльності.

Теорія (грец. розглядаю, досліджую)— це вища, найрозвинутіша форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв'язки певної сфері дійсності — об'єкта конкретної науки. Такими є, наприклад, класична механіка І. Ньютона, теорія відображення і теорія пізнання у філософії і т. ін.

Будь-яка теорія має задовольняти вимоги несуперечності, спростування і дослідної експериментальної перевірки. Ключовим елементом теорії є закон, тому її розглядають також як систему законів сутності об'єкта у його цілісності та конкретності.

У сучасній методології науки виокремлюють такі компоненти теорії:

1) вихідну емпіричну основу з багатьох фактів, зафіксованих у певній галузі знань, які отримані під час експериментів і потребують теоретичного обґрунтування;

2) вихідну теоретичну основу — безліч первинних припущень, постулатів, аксіом, загальних законів;

3) ідеалізований об'єкт — абстрактну модель істотних властивостей і зв'язків об'єкта, що вивчається;

4) логіку теорії — безліч правил логічного висновку і доведення;

5) сукупність тверджень, доводів, законів.

За допомогою теорії людина здатна створювати те, чого немає у певній природній і спеціальній дійсності, але що може бути з позиції відкритих об'єктивних законів. Теорія, таким чином, виконує у пізнанні і практиці програмувальну функцію. Іншими функціями теорії є: синтетична — об'єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему; пояснювальна — вияв залежності, зв'язків певного об'єкта, істотних характеристик його походження і розвитку; методологічна — формування методів наукового пізнання; прогнозувальна — передбачення на науковій основі; практична — корекція процесу пізнання та практичних дій за умови зміни реальності.

Практика на підставі теорії як програми, плану діяльності є упредметненням теоретичного знання. Воно не є процесом, під час якого замість вже реалізованих теоретичних положень з'являються нові, більш змістовні та розвинуті, які ставлять перед практикою складніші завдання, вимагають нових форм і умов свого упредметнення.

Методологія наукового пізнання — конкретно-історичне явище. Сучасні дослідники виокремлюють у ній такі новації:

1) зміну характеру об'єкта дослідження і посилення міждисциплінарних, комплексних програм у їх вивченні;

2) зміцнення "парадигми цілісності", тобто усвідомлення необхідності глобального погляду на світ, методологічний плюралізм;

3) широке впровадження в науку ідей і методів синергетики,

4) зростання статусу таких понять, як невизначеність, схоластичність, вірогідність, порядок і хаос, інформація та ін., як вираження характеристик нестабільного світу в цілому і кожної з його сфер;

5) історизація і діалектизація науки;

6) поєднання підходів до вивчення об'єктивного світу і світу людини, зближення природничих, технічних і суспільних наук за метою і методами;

7) математизація наукових теорій, зростання ролі кількісних формально-абстрактних методів пізнання;

8) широке впровадження у наукове пізнання "розуміючих методик" (апарата герменевтики), "особистісних методів" (наприклад, біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, статистично-ймовірних прийомів та ін.