Філософія - Сидоренко О.П. - 6.2. Діалектичний шлях пізнання

Людині властива діалектична єдність двох механізмів пізнання: чуттєвого і логічного. їх формування, функціонування і ефективність взаємодії завжди є підсумком розвитку пізнавальних здібностей індивідів і ступенем їх включеності в процес практичного використання та перетворення матеріальних об'єктів або соціальних інститутів. Чуттєве пізнання історично передує логічному (виокремлення розумової праці в особливий тип діяльності — порівняно пізній етап історії пізнання) і е початковим етапом будь-якого пізнавального процесу. Водночас логічне пізнання справляє на чуттєве пізнання істотний зворотний вплив у напрямі його удосконалення.

Кожний конкретний акт пізнання починається з живого споглядання" тобто взаємодії об'єктів і суб'єктів пізнавального процесу: об'єкти діють на органи чуття суб'єктів (зір, слух, смак, нюх, дотик) і викликають у їх свідомості свої ідеальні образи. Вони суб'єктивні, оскільки поза людською свідомістю і без неї не існують, але також об'єктивні за своїм джерелом і змістом. Вони завжди е суб'єктивними образами об'єктивного світу. Пізнання за допомогою органів чуття відбувається у формах відчуттів, сприймань і уявлень, можливих лише за безпосереднього контакту суб'єктів з об'єктами пізнання.

Відчуття — це ідеальні образи окремих властивостей, рис, ознак об'єктів (зорових, звукових, смакових тощо). Вони — найперша, елементарна форма образного відображення об'єктів, початок фіксування об'єктивної системи відносин, в яку реально вступає і реально включена конкретна людина. Без відчуття немає знань. Формування відчуттів — функція органів чуття людини. Крім органів чуття у людей немає інших засобів контакту з об'єктами зовнішнього для свідомості світу, без якого пізнання неможливе. Органи чуття людини — результат її тривалого історичного розвитку в процесі трудової діяльності. Людина здатна суттєво вдосконалювати можливості своїх відчуттів, у тому числі за допомогою різних технічних обладнань, приладів і технологій.

Разом з тим можливості органів чуття людини біологічно обмежені. Обмежені вони і гносеологічно. Відчуття однобічні. Будь-яке з них надає відомості лише про одну суттєву властивість об'єкта: або про колір (червоний, синій, голубий і т. ін.), або про вагу (важкий, легкий), або про смак (солоний, солодкий, гіркий іт. ін.) тощо. Водночас відчуття про об'єкт невідокремлювані одне від одного: зорові від слухових, ті й інші — від смакових, нюхових та ін. Однобічність відчуттів долається сприйняттями.

Сприйняття — цілісне відображення у свідомості людини предметів, явищ і подій у результаті безпосереднього впливу об'єктів реального світу на її органи чуття. Сприйняття виникають на базі відчуттів як результат спільної роботи кількох органів чуття. Це цілісні синтетичні образи зовнішніх предметів у сукупності їх властивостей, якостей, боків. Разом з відчуттями сприйняття забезпечують безпосередньо чуттєве орієнтування людини у навколишньому світі. Вони є не пасивним копіюванням миттєвої дії, а живою, творчою формою процесу пізнання.

Сприйняття формується у свідомості багаторазовою роботою її механізмів. Це дає можливість людині утримувати в пам'яті цілісний образ предмета, навіть якщо з ним немає безпосереднього контакту. Тоді виникає ще одна складніша форма чуттєвого пізнання — уявлення.

Уявлення — це чуттєвий образ об'єкта, який сприймався раніше або був створений продуктивною уявою; ніби чуттєве пригадування предмета чи явища, які в цей момент не діють на органи чуття людини, але діяли на них колись. Функціонально слід розрізняти уявлення пам'яті та уяву. Під пам'яттю слід розуміти здатність психіки людини тривалий час зберігати інформацію про події зовнішнього світу і реакції па неї організму та багаторазово вводити її у сферу свідомості і поведінки індивідів. Уява — фантазія, здатність людської психіки створювати уявлення і мисленні ситуації, які індивід ніколи не сприймав раніше.

Образ об'єкта, що зберігся в уявленнях пам'яті, актуалізується за сприйняття. Прикладами е уявлення про місця минулих туристичних походів, про першу любов та ін. В уявленні уяви можливі довільні образи (русалка, кентавр, мінотавр) і фантастично-реальні (ідеальні політики, менеджери, підприємці або ідеальний спосіб життя, ідеальна держава, ідеальна економіка та ін.).

Уявлення, як і відчуття, є формою індивідуального чуттєвого відображення. Водночас вопи опосередковані мовою, наповнені загально-значущим змістом, осмислені та усвідомлені. В уявленнях насамперед синтезуються властивості об'єктів пізнання, що мають для людини практичний інтерес. їхня синтезуюча функція забезпечує можливість продуктивної діяльності людей. Перед тим, як зайнятися якоюсь діяльністю, людина створює у своїй свідомості образи, уявлення про її результати. В уявленнях відчуття і сприйняття проходять початковий етап узагальнення. Тому уявлення в процесі пізнання є перехідною формою від чуттєвого пізнання до логічного.

Логічне пізнання це процес активного відображення у свідомості людей об'єктивної реальності, що полягає у цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні її істотних зв'язків і відносин, у творенні нових ідей, у прогнозуванні подій та діянь.

Логічне пізнання завжди абстрактне (звідси його синонім — "абстрактне мислення"). Під абстракцією (лат. відвернення) розуміється спосіб пізнання, за якого суб'єкт подумки відволікається (абстрагується) від несуттєвого, другорядного в об'єктах, і виокремлює в них суттєве в інтересах одержання нового знання. В абстракціях ідеальні образи об'єктів мають форму думок про них. Основними такими формами є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це узагальнений логічний образ об'єкта пізнання. Воно виражається словом, але таким, в якому міститься знання про суттєві властивості, ознаки об'єкта, його різноманітні зв'язки і відношення, наприклад, філософія, наука, причина, агропромисловий комплекс, менеджмент, маркетинг, вартість, енергія та ін. Поняття не можна відчути. Воно завжди — елементарна частинка всіх логічних розмірковувань. У науковому пізнанні поняття є сутнісним образом об'єкта, у якому необхідне відокремлене від випадкового, сутність від явища, дійсність від можливості, причина від наслідку, а зміст від форми.

У поняттях акумулюється багатовіковий практичний досвід людства. Без понять пізнання було б неможливим. Без формування, закріплення і використання понять у тривалому історичному процесі пізнання людина у кожному поколінні змушена була б знову і знову описувати, порівнювати і виражати окремими словами кожну конкретну річ, кожний факт, кожне явище. З цієї причини вивчення і створення нових понять стало в процесі поглиблення суспільного поділу праці особливим видом діяльності людей, духовним продукуванням, виробництвом теоретичного знання, а також діяльністю, спрямованою па його зберігання, накопичення, переданії я і поширення.

Поняття рухливі, мінливі та взаємопов'язані. Логічний зв'язок їх називається судженням. Цс друга форма логічного пізнання. Будь-яка думка про утвердження або заборону будь-чого виражається судженням. Мислити означає усно, письмово або подумки конструювати судження, судити про речі, предмети, явища. Як приклад можна навести такі судження: золото — хімічний елемент; "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава"1; сучасний менеджмент — це тисячі можливих варіантів управлінських рішень і т. іп.

Отже, судження нерозривно пов'язані з поняттями: поняття входять до кожного судження, жодне поняття без судження не формується, зміст будь-якого поняття обов'язково виражається судженнями. Водночас судження надають логічному пізнанню особливу гнучкість. Якщо поняття відображає лише загальне в речах, то судження — і загальне, й одиничне, й особливе. Судження завжди мають оцінний характер, виражають ставлення суб'єкта до змісту думки (сумнів, віра, переконання тощо), формулюються реченнями.

Якщо судження утворює зв'язок понять, то зв'язок суджень — умовивід; розумовий акт, у якому з одних суджень виводяться нові судження про предмети та явища об'єктивного світу. Наприклад, з двох суджень (посилань): "Усі метали проводять електричний струм" і "Мідь -метал" випливає умовивід (висновок), що мідь проводить електричний струм. Або із серії таких суджень: "Я справляюсь із повою роботою", "Мені приємно приходити па роботу", "Мій начальник щиро бажає допомогти мені добитися успіху", "Я впевнена, що мій успіх з перших кроків свідчить про тривалу успішну кар'єру в цій організації", випливає висновок (умовивід) про те, що я прийняла правильне рішення щодо вибору саме цієї роботи; інша робота, яку мені пропонували (можливо, ще запропонують), мене вже не цікавить.

Завдяки умовиводам мисляча людина може не використовувати дані досвіду кожного разу для доведення своїх тверджень. Умовиводи стають відносно незалежними від досвіду за формулювання все нових і нових висловлювань. На умовиводах звелено всю будову науки.

Чуттєве і логічне у пізнанні нерозривно пов'язані. Чуття людина осмислює, а логічні роздуми завжди звіряє з досвідом. Основою їх єдності є суспільна практика. У практиці виникає безпосередній контакт органів чуття з предметами і явищами природи та суспільства. У практиці людина формує мету і програму своїх дій, тобто чинить осмислено. У кожному пізнавальному акті вона співвідносить логічну ідею з чимось, що чуттєво сприймається.

Разом з тим чуттєве і логічне в пізнанні субординовані функціонально. Без чуттєвого у пізнанні немає знання взагалі, а без логічного — немає знання сутності. За допомогою органів чуття людина пізнає явища об'єктів, тобто їх зовнішні сторони і зв'язки, знання сутності, законів і закономірностей розвитку предметів, речей, явищ досягається логічним пізнанням. Така діалектика двох рівнів пізнання е очевидним досягненням філософії. В її історії вони нерідко метафізично протиставлялись одне одному. Так, прибічники раціоналізму в теорії пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза, К. Лейбніц та ін.) вбачали джерело знань у розумовій діяльності людей. Реальним і надійним вони визнавали лише розум, а значення чуттєвого пізнання недооцінювали і навіть ігнорували. Прибічники емпіризму (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.), навпаки, недооцінювали роль логічного пізнання, а чуттєве абсолютизували. Близьким до емпіризму був сенсуалізм (лат. сприйняття, чуття, відчуття). Сенсуалісти оголошували чуттєвість головною формою достовірного знання. Отже, обмеженість і емпіризму, і сенсуалізму, і раціоналізму полягає в однобічності, в абсолютизації одного з рівнів процесу пізнання. Насправді, абстрактне мислення неможливе без чуттєвого досвіду, а чуттєвий досвід неможливий без певного логічного обґрунтування. Отже, проблема чуттєвості і мислення полягає в специфіці та суперечливій взаємодії двох рівнів пізнавальної діяльності людей.

Безпосередньою метою пізнання у будь-якій формі (науковій, філософській, образно-художній і т. ін.) є досягнення істини. Шлях до неї завжди проблематичний, складний, багатогранний і внутрішньо діалектичний, супроводжується зіставленням і змаганням ідей, науковими дискусіями, критикою і подоланням соціальних ілюзій, аналізом співвідношення ідеологічних і науково-теоретичних форм відображення дійсності, з'ясуванням соціально-практичних та світоглядних передумов теоретичних побудов. Немає такої системи знання, яка б не вирішувала проблему істини, у тому числі у своїй історії. У гносеології вона належить до вічних і провідних у її теоретичній, методологічній і світоглядній функціях. Істина — соціальна і особистісна загальнолюдська цінність, мета науки і мистецтва, ідеал усіх моральних мотивів людей.

Діалектико — матеріалістична філософія визначає істину як таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним, а її основною властивістю є об'єктивність. Істина завжди об'єктивна. Це означає, що зміст істини не залежить від смаків і бажань особистості, від корпоративних інтересів окремих партій або громадських рухів, від людської свідомості взагалі. Істина — не властивість матеріальних об'єктів, а характеристика знання про них. Який об'єкт пізнання, таке й істинне знання про нього. Його формування зумовлене відображенням властивостей об'єкта, тобто відновленням їх в істинному знанні так, як ці об'єктивні властивості існують у самій дійсності.

Істини без людини і поза людиною, тобто без суб'єкта пізнання, не буває. Істиною володіють тільки люди, виражаючи її в поняттях, судженнях, висновках, законах, теоріях, інших формах. Отже, істина не лише об'єктивна, а й суб'єктивна за внутрішнім ідеальним змістом і формами. В істині з необхідністю відображається єдність об'єктивної та суб'єктивної сторін пізнавального процесу: без об'єкта знания втрачає свій зміст, а без суб'єкта немає самого знання. Кожний акт пізнання істини є водночас і об'єктивною (суб'єктивне знання "зливається" а предметом, матеріалізується), і суб'єктивною формами об'єкта (об'єктивна істина стає ідеєю суб'єкта, даною як об'єкт; вираженням можливості, здібності, творчості, сили, могутності, дієвості думки).

Суб'єктивність в істині функціонально суперечлива. З одного боку, суб'єктивізація об'єкта є наближенням мислення до об'єкта, всебічним і глибоким відображенням його властивостей і можливостей, процесом їх відкриття; навіть ті властивості речей, які їм надані людиною для практики, а отже, для пізнання, переходять у цьому процесі до розряду об'єктивних, натуральних властивостей. З іншого боку, суб'ективізація не виключає такі феномени свідомості, як помилковість, об'єктивізм, суб'єктивізм і навіть неправду.

Помилковість — це знання, яке не відповідає своєму предмету, не співпадає з ним. Прикладом помилковості є так звана теоретична астрологія з її твердженням про вирішальний вплив небесних світил на життя І ДОЛІ окремих людей і народів або надія на позбавлення від хвороби шляхом заклинання мага (чарівника, чаклуна, шамана). У гносеології певними помилковостями є емпіризм і релятивізм.

За суттю помилковість — викривлене відображення дійсності у свідомості людей. Розрізняють такі її форми: наукова і ненаукова, емпірична і теоретична, релігійна, політична, економічна, моральна та ін. Однак у формах помилковість завжди ненавмисна, що відрізняє її від неправди та дезінформації та становить специфічну пізнавальну функцію.

У принципі, помилковість заважає пізнанню, відволікає його від істини, тому жоден справжній вчений ніколи свідомо не йде па її конструювання. Однак у будь-якому процесі пізнання, у тому числі в наукових дослідах, помилки можливі.

Історія науки переконує, що істина досягається тільки через виявлення і подолання помилковості як її діалектичної протилежності. Суб'єктивістське заперечення помилковості, відмова від неї означає розрив з історичними пізнавальними і соціальними традиціями. Рано чи пізно помилки долаються: або відкидаються (наприклад, ідея "вічного двигуна"), або перетворюються на справжнє знання. Так, помилкова за суттю алхімія сприяла відкриттю властивостей багатьох хімічних елементів і, зрештою, заклала передумови для виникнення справжньої науки — хімії.

Перехід у пізнанні від помилок до істини неможливий без усунення їх різноманітних причин. Сам пошук цих причин включає припущення, здогади, гіпотези; нерідко фрагментарне, спочатку однобічне знання видається за знання цілого; знання одного елемента — за знання всієї системи. Причинами помилок можуть бути обмеженість соціальної практики, і групові інтереси людей, і історично зумовлені забобони, і форми мислення, мови та ін.

Отже, проблема істини — це і проблема відмежування її від помилковості. Труднощі такого завдання не означають, що істини немає або що обсяг істини не змінюється. Наука невпинно збільшує обсяг істинного знання. Помилковості породжуються суб'єктивністю, суб'єктивністю вони і долаються, тобто ефективною активністю суб'єкта.

У процесі суб'єктивізації об'єкта можливі не тільки помилковості, а й об'єктивізм і суб'єктивізм мислення і дії. Під об'єктивізмом розуміється світоглядна орієнтація особистості на соціально-політичну "нейтральність", на утримання від соціально-критичних оцінок, суджень про цінності і мету, тобто нігілізм стосовно дійсності, світу людини, відмова від сприйняття реальності, усунення від особистої відповідальності за вирішення проблем. Об'єктивісти абсолютизують об'єктивний компонент істини. У них істина існує поза людиною і людством, незалежно від суб'єкта пізнання. Своє завдання вони вбачають тільки в тому, щоб зафіксувати факти дійсності або науки. Об'єктивістів не цікавлять ні причини таких фактів, ні шляхи і засоби їх усунення або використання. Об'єктивісти не розрізняють дійсності та істини, хоча ця відмінність у гносеології зараховується до істотних. Дійсність існує незалежно від суб'єкта пізнання, у ній немає жодних істин, а є лише предмети зі своїми властивостями. Істина постає в результаті пізнання людьми об'єктивної реальності і є знанням про цю реальність. Істина — це єдність об'єктивного і суб'єктивного, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

На відміну об'єктивізму, суб'єктивізм виражається світоглядною позицією абсолютизації ролі суб'єкта у пізнанні. У філософії суб'єктивізм є основним принципом таких її напрямів і течій, як неокантіанство, емпіріокритицизм, "філософія життя", прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм. Суб'єктивісти заперечують об'єктивну істину, вважають істину тільки суб'єктивною, оскільки вона існує в поняттях і судженнях людей. Не визнають вони і об'єктивних законів розвитку природи і суспільства. У результаті суб'єктивізм є джерелом різних спотворених форм теоретичної свідомості і практики, авторитарного мислення, претензій на монополію істини, прийняття довільних, ненаукових рішень, адміністрування і бюрократизму в управлінні. Без подолання суб'єктивізму, без рішучої свідомої відмови від нього неможлива ні цивілізована особистість, ні цивілізована держава, ні цивілізоване людство взагалі.

Суб'єктивізація об'єкта може супроводжуватися неправдою. Неправда — це умисне викривлення істини в корисливих інтересах, зведення явно неправильних думок до істини.

Причини неправди, як правило, універсальні. Основна з них — корисливість. Люди вдаються до неправди, щоб мати виграш — моральний, матеріальний або психологічний. Часто неправда є засобом захисту, хоча може бути і засобом втечі від реальності. Єдиний вид обману, що має право на існування і може бути виправданий людиною, — неправда в ім'я порятунку. Такий її різновид зумовлений не егоїзмом, а турботою про ближнього, бажанням відгородити його від неприємної інформації. Принцип "Чесність за будь-якої ціни!" — формально правильний, але не завжди гуманний.

Неправда є всюди, де взаємодіють люди. Вона — функція будь-яких людських комунікацій, коли стикаються інтереси індивідів і соціальних груп. Формується неправда у процесі індивідуального розвитку людини. Вона зростає на пихатості, марнославстві, слабкодухості, на пристрасті до прибутку, влади.

Своєрідний механізм формування неправди у сфері політичної партійності описав ще у 1928 р. відомий філософ-неогегельянець І.А. Ільїн (1882—1954). Поділ на партії, підкреслював він, неминучий, але дух політичної партійності завжди отруйний. Люди з честолюбства зазіхають на владу, ставлять частину вище цілого, створюють атмосферу нетерпимості, стають демагогами, перетворюють партійну програму на критерій добра і зла. Це властиво однаково як лівим, так і правим партіям. Люди починають думати, що "мета виправдовує засоби", поширюються деморалізація та авантюризм, фігура політичного лідера набуває рис професіонального лжесвідка і хабарника.

Протиотрутою щодо такого роду перекручень є істина. Істина — це не проста копія того, що є, не механічний реєстратор подій, а творче й активне відображення, яке в існуючому відкриває напрями і тенденції його розвитку. Вона не дається відразу і цілком, процес її осягнення є рухом від відносних істин до абсолютних.

Під абсолютною істиною розуміють таке повне і всебічне об'єктивне знання сутності предметів і явищ, яке ніколи не може бути спростованим, наприклад, знання про те, що "люди смертні", "матерія — об'єктивна реальність", "Одеса — місто на північному узбережжі Чорного моря" та ін. Відносна істина — це неповне, приблизне, незавершене об'єктивне знання, вираження його мінливості, поглиблення, уточнення у процесі розвитку практики і пізнання. Відносними істинами слід вважати, наприклад, положення класичної механіки, еволюційної теорії походження видів рослин, попит і пропозицію товарів на ринку іт. ін.

Абсолютна і відносна істини — це дві необхідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізняються лише за ступенем точності та повноти знання. Кожна відносна істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Оволодіння кожною новою відносною істиною є черговим кроком у пізнанні істини абсолютної. Наприклад, становлення теорії будови речовини розпочалося з відкриття першої відносної істини про те, що "атоми — це найменші неподільні частинки речовини". Згодом у фізиці постали інші відносні істини про будову атома. Цей процес пізнання триває і нині, а кожне нове знання є відпоєною істиною, тому що атом у своїй будові, властивостях, русі, взаємодіях невичерпний, як невичерпна реальність у цілому. Процес пізнання істини нескінченний. Отже, абсолютна істина є межею, ідеалом знання. Проте такої межі не існує. Людство постійно наближається до абсолютної істини, ніколи не вичерпуючи її до кіпця. На будь-якому ступені розвитку думка людей не може знати всю різноманітність дійсності, яка розвивається вічно, а здатна охопити світ лише частково, відносно, у межах досягнень науки і суспільної практики.

Оскільки в кожний конкретно-історичний момент часу суб'єкт, який пізнає, осягає тільки відносну істину, представники скептицизму і агностицизму у філософії роблять висновки про відсутність абсолютної істини в принципі. Такі висновки є ще одним прикладом помилковості. Якби абсолютної істини не існувало, то, наприклад, лікар намагався б лікувати хворого пацієнта без наявності точного діагнозу, а суддя виносив би вирок звинувачуваному без доведеного складу злочину. Абсолютним може бути і знання окремих сторін властивостей об'єктів, і багатьох фактів дійсності, і той зміст відносної істини, що зберігається у процесі подальшого пізнання. Абсолютна і відносна істини лише зовні паче виключають одна одну, а в реальному процесі пізнання взаємопов'язані, що виражається процесуальним, динамічним характером досягнення істини в науці.

Діалектиці відносної та абсолютної істини в гносеології протистоять дві крайні світоглядні позиції: догматизм і релятивізм. їх практична реалізація завжди супроводжується великими негативними результатами.

Догматизм (грец. думка, рішення, вчення, положення, доктрина, що береться за істину бездоказово, на віру) — антиісторичний схематичний тин мислення, за якого теоретичні і практичні проблеми та висновки аналізуються і оцінюються без урахування конкретної реальності, умов, місця і часу. Його гносеологічною основою є однобічне ставлений до істини, визнання в ній тільки абсолютного моменту, за одночасного ігнорування відносного. Для догматика будь-яке знання мас бути абсолютним. Догматичний стиль мислення є метафізичним. Для нього істина є зібранням завершених і незмінних положень, які треба тільки завчити і застосовувати в усіх випадках. Відмова від догматизму, подолання його на користь діалектичного стилю мислення — завдання, без вирішення якого світогляд не може бути ні філософським, ні науковим.

Релятивізм (лат. відносний) будь-яке знання вважає відносним, не визнає в істині її абсолютного компонента. Гносеологічні корені релятивізму полягають у відмові від визнання наступності, спадкоємності у розвитку знання, перебільшенні залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану, наявності логічних форм і теоретичних засобів тощо), у суб'єктивізмі та агностицизмі. У різних історичних умовах релятивізм виконує неоднозначні соціальні функції. Він може сприяти запереченню старого суспільного порядку, догматичного мислення, рутини і відсталості, але найчастіше відображає кризу суспільства, виправдовує втрату історичної перспективи в його розвитку.

Наукова гносеологія визнає відносність знання, але не як заперечення об'єктивної істини, а як визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань, меж його наближення до абсолютної істини. Вона утверджує зумовленість спадковості пізнання наявністю в кожній відносній істині елементів абсолютної істини.

Догматизм і релятивізм прагнуть знайти істину в абстракціях, але абстрактних істин не буває. Істина завжди конкретна, тобто будь-яке істинне знання в науці, філософії, мистецтві тощо завжди визначається у своєму складі та застосуванні умовами місця, часу і ще багатьма іншими специфічними обставинами. Будь-яке ігнорування конкретності істинного знання негайно перетворить істину на її антипод — помилковість, неправду, об'єктивізм, догматизм, релятивізм.

Об'єктивним критерієм істини є суспільно-історична практика. Якщо при застосуванні знання досягається практичний результат, то це знання істинне. Однак критерій практики є водночас визначеним і невизначеним. Він одночасно і абсолютний, і відносний: абсолютний оскільки тільки практика може довести істинність знання; відпоєний, тому що сама практика постійно змінюється, розвивається, удосконалюється. Тому практика не завжди може повністю підтвердити або спростувати істинність певного знання. Крім того, можливості практики як критерію істини обмежені складнощами об'єктів і предметів пізнання, нерозвиненістю технічних засобів, нездатністю управляти природними явищами. Фізики, наприклад, переконані у тому, що протон є нестабільною частинкою, але практикою цей висновок підтвердити чи спростувати майже неможливо, тому що час "життя" протона можна прирівняти до віку нашої Метагалактики.

Отже, людське пізнання за природою здатне наближати, і справді наближає, нас до істини, але розвиток об'єктивної дійсності ніби віддаляє нас від цієї істини, звужує межі істинності знань, робить їх менш повними і точними, навіть перетворює їх на помилковість. Ця суперечність не вирішується догматичним мисленням. Проте згідно з діалектичним мисленням вона постійно виникає і постійно вирішується у процесі пізнання. Суб'єкти здатні пізнавати сутність, закон, всезагальне — те, на підставі чого можна пояснити всю різноманітність виявів дійсності.

Істина є цілим, системою і, як будь-яка система, складається з елементів. Для підтвердження істинності знань філософія виробила багато інших, крім практики, критеріїв: загальну значущість (те, що визнається багатьма людьми); корисність (те, що приводить до успіху); прагматизм (практична цінність); зрозумілість і чіткість мислення; конвенціоналізм; думку авторитетів; позаемпіричні та внутрішньонаукові критерії (простота, досконалість, краса); логічні критерії (формально-логічні, логіко — діалектичні) і т. ін.

Певна невизначеність практики як критерію істини не с трагедією для пізнання, навпаки — ситуація проблематичності створює передумови для критики і розвитку теорії. У пізнанні завжди є місце для перегляду сталого знання і руху вперед.

Отже, питання про істину — питання про властивості не тільки мислення і теорій, а й практики, проблеми справжнього людського життя, можливості зміни свідомості, розвитку пізнання; питання не лише про кількість абсолютних істин, якими оволоділо людство, а й про те, до якої межі умови суспільного життя піддаються контролю всезагального інтелекту і залежать від нього. Істина — нескінченна послідовність результатів діалектично суперечливого процесу поглиблення пізнання.