Філософія - Губерський Л.В. - Поняття філософської віри

Німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму.

За К. Ясперсом філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". К. Ясперс розглядає філософію, що не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції відіграє поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як окремої людської долі, так і відповідної епохи.

Результатом філософствування, за К. Ясперсом, е філософська віра, яка, на відміну від релігійної, що ґрунтується на істині Одкровення, є результатом розмислу. Як вважає К. Ясперс, існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, стосовно якого розум і віра збігаються.

Філософська віра

Поняття філософської віри

<...>

Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, постає завжди те, що вона існує лише разом зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти саму себе.

<...>

Що ж таке віра?

У ній неподільно присутня віра, в якій вкорінено моє переконання, і зміст віри, який я осягаю, - віра, яку я здійснюю, і віра, яку я в цьому здійсненні засвоюю, - fides qua creditur і fides quae creditur (психологічний стан віри і зміст віри). Суб'єктивна й об'єктивна сторони віри становлять ціле. Якщо я беру тільки суб'єктивну сторону, залишається віра тільки як вірування, віра без предмета, яка ніби вірить лише в саму себе, віра без істотного змісту віри. Якщо ж я беру тільки її об'єктивну сторону, то залишається зміст віри як предмет, як положення, догмат, стан, немовби мертве ніщо.

Тому віра завжди є вірою в щось. Але я не можу сказати ні те, що віра - об'єктивна істина, яка не визначається вірою, а навпаки, визначає її, ні те, що вона - суб'єктивна істина, яка не визначається предметом, а навпаки, визначає його. Віра єдина в тому, що ми розділяємо на суб'єкт і об'єкт, як віра, виходячи з якої ми віримо, і як віра, в яку ми віримо.

Отже, говорячи про віру, ми будемо мати на увазі те, що вона охоплює суб'єкт і об'єкт. У цьому полягає вся складність, з якою ми зіштовхуємося, бажаючи говорити про віру.

Тут доречно згадати про велике вчення Канта, яке мало попередників в історії філософії на Заході й в Азії; основна думка цього вчення повинна була з'явитися там, де взагалі філософствували, але форму методично визначеної думки вона набула - хоча й в історично зумовленому вигляді - у Канта, і в основних рисах навічно стала елементом філософського осяяння. Це - думка про даність нашого буття, яке розщеплене на суб'єкт і об'єкт, пов'язане з простором і часом як формами споглядання, з категоріями - як формами мислення. Те, що є буття, повинно стати для нас у цих формах предметним і тому стає явищем; воно постає для нас таким, яким ми його знаємо, а не таким, яким воно є саме по собі. Буття не є ні об'єктом, що протистоїть нам, чи сприймаємо ми його чи мислимо, ні суб'єктом.

<...>

Буття, яке не є ні лише суб'єктом, ні лише об'єктом, яке в розщепленні на суб'єкт і об'єкт міститься і в тому, і в іншому, ми називаємо всеосяжним. Хоча воно й не може стати адекватним предмету, ми у філософствуванні говоримо, віддаляючись від нього й наближаючись до нього.

Віра, як іноді здається, є щось безпосереднє, на противагу всьому тому, що опосередковане розсудком. Тоді віра була б переживанням переживанням всеосяжного, що мені дано або не дано. Однак за такого розуміння основа й витоки справжнього буття ніби сковзують у те, що може бути психологічно описано, у те, що трапляється. Тому К'єркегор зазначав: "Те, що Шлейєрмахер називає релігією, віра гегелівських догматиків, по суті, не що інше, як перша безпосередня умова всього, - вітальний флюїд - духовна атмосфера, якою ми дихаємо". Це не віра (К'єркегор має на увазі християнську віру), а те, що "вивітрюється, розсіюється, як туман".

К'єркегор вважає основною рисою віри те, що вона має історичну неповторність, сама історична. Вона - не переживання, не щось безпосереднє, що можна описати як дане. Вона - усвідомлення буття з його витоків за допомогою історії й мислення.

Філософська віра це усвідомлює. Для неї всяке філософствування, виражене мовою, - побудова, лише підготовка або спогад, привід або підтвердження. Тому філософія ніколи не може раціонально замкнутися в собі як витвір думки. Створене думкою завжди двояке; щоб стати істинним, воно вимагає доповнення тим, що не тільки мислить його як думку, але робить його історичним у власній екзистенції.

Тому той, хто філософствує, вільно протистоїть своїм думкам. Філософську віру потрібно характеризувати негативно. Вона не може стати сповіддю; її думка не стає догматом. Філософська віра не має міцної опори у вигляді об'єктивного кінцевого у світі, тому що вона тільки користується своїми основоположеннями, поняттями й методами, не підкоряючись їм. її субстанція цілком історична, не може бути зафіксована у всезагальному - вона може лише висловлювати себе в ньому.

Тому філософська віра повинна в історичній ситуації постійно звертатися до витоків. Вона не оволодіває спокоєм у перебуванні. Вона залишається рішучістю радикальної відкритості. Вона не може посилатися на саму себе як на віру в остаточній інстанції. Вона повинна виявити себе в мисленні й обґрунтуванні. Уже в пафосі беззастережного твердження, яке звучить як сповіщення, нам загрожує втрата філософічності.

Всезагальність істинної віри не можна представити як загальнозначущий зміст, прийняти як безпосереднє, об'єктивно фіксувати як історичну даність; впевнитися в ній можна тільки історично, за допомогою руху в часі. А це відбувається у сфері всеосяжного, яке не є ні лише об'єктом, ні лише суб'єктом. Присутність, яка історично виявляється, приховується у витоках віри.

Для того щоб оволодіти поняттям віри, потрібно висвітлити всеосяжне. Така, що постійно опосередковує, завжди нова безпосередність всеосяжного, ця остання присутність має багато способів вираження. Всеосяжне так, як ми його висвітлюємо, виявляється як множинність модусів всеосяжного. Я скористаюся як даниною нашій філософській традиції схемою, яку я можу тут дати лише скорочено (прошу вас на мить спробувати зробити разом зі мною начебто неможливе, трансцендентувати в єдино можливому для нас предметному мисленні само це мислення, вийти засобами предметного мислення за межі предметності, зробити те, без чого взагалі немає філософії, що я, однак, демонструю тут лише в схемі).

Всеосяжне є або буттям самим по собі, яке нас охоплює, або воно буття, яке є ми. Буття, що охоплює нас, називається світом і трансценденцією.

Буття, яке є ми, називається існуванням, свідомістю взагалі, духом або екзистенцією.

А. Буття, яке нас охоплює. ...Це буття двояке: воно є світом, тобто буттям, найменша частина якого становить сторону і нашого існування, тоді як світ у цілому охоплює нас як не-ми-буття; воно є трансценденцією, тобто буттям, яке для нас щось зовсім інше, в яке ми не входимо, але на якому ми засновані й до якого належимо.

А. а) Світ: світ у цілому не предмет, а ідея. Те, що ми пізнаємо, є у світі, але ніколи не постає як світ.

A. б) Трансценденція: трансценденція - це буття, яке ніколи не стане світом, але яке немовби говорить через буття у світі. Трансценденція постає лише тоді, коли світ складається не із себе, не ґрунтується на самому собі, а вказує за свої межі. Якщо світ усе, то трансценденції немає. Якщо трансценденція є, то в бутті світу міститься можлива вказівка на неї.

Б. Буття, яке є ми. Способи, за допомогою яких ми усвідомлюємо наше буття, такі:

B. а) Ми - наявне буття: Ми живемо в деякому середовищі, як і все живе. Всеосяжне цього буття стає предметом дослідження у своїх виявах, у виникненні життя, в образі тілесності, у фізіологічних функціях, у спадково обґрунтованому створенні форм і їхнього взаємозв'язку, у психологічних переживаннях, у манері поведінки, у структурах середовища. Для цього людина, і тільки вона, створює мову, знаряддя, структури, діяння, предметно створює саму себе. Кожне життя, крім життя людини, є лише наявним буттям у своєму середовищі. Навпаки, наявне буття людини володіє повнотою свого існування завдяки тому, що в нього проникають наступні способи всеосяжного - вона або стає їх носієм, або примушує їх служити собі.

Б. б) Ми - свідомість взагалі в розмежуванні на суб'єкт і об'єкт. Тільки те, що входить до цієї свідомості, постає для нас буттям. Ми - всеосяжна свідомість, згідно з якою все те, що є, може бути припущене, пізнане, вказане у формах предметності. Ми прориваємося через наше середовище до ідеї світу, до якого належать усі навколишні світи, більше того, думки; ми виходимо за межі світу й можемо подумки уявити собі його зникнення, начебто він є ніщо.

Б. в) Ми - дух: Духовне життя - це життя ідей. Ідеї - наприклад, практичні ідеї щодо професії й завдань нашого самоздійснення, теоретичні ідеї щодо світу, душі, життя тощо - ведуть нас як імпульс, усередині нас, як риси присутньої в речі тотальності смислу, як систематичний метод проникнення, присвоєння й здійснення. Вони - не предмети, але виявляються в схемах і образах. Вони впливають у сьогоденні та є одночасно нескінченним завданням. Ці три способи всеосяжного - наявне буття, свідомість взагалі, дух - суть способів, за допомогою яких ми постаємо як світ, тобто в об'єктивації цього всеосяжного в предметне ми проявляємося адекватно як емпіричне, як предмет біологічного й психологічного, соціологічного дослідження й дослідження в галузі науки про дух. Однак цим наше буття не вичерпується.

Б. г) Ми - можлива екзистенція: Ми живемо з джерел, які перебувають за межами наявного буття як такого, що постає емпірично об'єктивним, за межами свідомості й духу взагалі. Ця наша сутність проявляється: 1) у незадоволеності, яку відчуває людина, тому що в ній постійно присутнє відчуття деякої невідповідності своєму наявному буттю, своєму знанню, своєму духовному світу; 2) у безумовному, котрому як своєму справжньому самобуттю чи як такому, що їй зрозуміло й значимо сказано, підкоряється її наявне буття; 3) у невпинному прагненні до єдиного, бо людина не задовольняється жодним зі способів впливу всеосяжного на себе, ні всіма разом, а прагне до єдності в основі, яка постає як буття й вічність; 4) в усвідомленні незбагненного спогаду, начебто вона також відає про творення (Шеллінг) або начебто може згадати те, що вона споглядала до буття світу (Платон); 5) в усвідомленні безсмертя, не як продовження життя в іншому образі, а як нищення часу прихованості у вічності, що уявляється їй як шлях безперервної дії у часі.

Охоплююче, яке є я, постає в кожному образі як полярність суб'єкта й об'єкта:

- я як наявне буття є: внутрішнім світом і навколишнім світом;

- як свідомість узагалі: свідомістю і предметом;

- як дух: ідея в мені й та, що прямує мені назустріч із речей, об'єктивна ідея;

- як екзистенція: екзистенція й трансценденція.

Всеосяжне, що є я, немовби охоплює всеосяжне, яким є саме буття, й одночасно охоплене ним. Це буття називається "світом" у перших трьох полярностях і виступає тут як навколишній світ, як предметність доступного знанню, як ідея. У четвертій полярності воно називається "трансценденцією".

Віра в найбільш широкому розумінні означає присутність у цих полярностях. Тому що ця присутність жодним чином не може бути примушена розсудком, але завжди має власні джерела, яких я не можу прагнути, але в яких я прагну, існую й знаю.

<...>

Як свідомість взагалі я пізнаю значущість правильного. Ця очевидність є такою, що примушує. У кожний окремий момент я відчуваю неможливість чинити інакше, ніж визнавати що-небудь правильним чи неправильним. Але ця очевидність є взагалі щось безпосереднє, непорушне.

Як дух я сповнений ідеями, за допомогою яких я ловлю ідею, що йде мені назустріч. Розщеплене в розсудку з'єднується, утворюючи духовний рух. Там, де зникають ідеї, світ розпадається на нескінченність розпорошених предметів.

Як екзистенція я існую, знаючи, що подарований собі трансценденцією. Я не існую за допомогою самого себе в моєму рішенні, але буття-за-допомогою-мене постає подарованим мені в моїй свободі. Я можу бути відсутнім для себе, і жодна воля не подарує мене собі самому.

Упевненість у реальності, очевидність, ідею ми називаємо вірою в широкому розумінні. Як наявне буття діє дещо, подібне до інстинкту, як свідомість узагалі - упевненість, як дух - переконаність. Але справжня віра є актом екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності.

Віра є життям із всеосяжного, є керівництво і наповнення за допомогою всеосяжного.

Віра з всеосяжного вільна, тому що вона не фіксована в абсолютизованому кінцевому. Вона має характер чогось нестійкого (а саме стосовно того, що може бути виражено, - я не знаю, чи вірую й у що я вірую) і разом з тим безумовного (активності й спокою, що виростають на практиці з рішення).

Для того щоб говорити про віру, потрібне проведення основної філософської операції - упевнитися у всеосяжному за допомогою виходу за межі всього предметного в завжди предметному мисленні...

У нас є дещо, що опирається цій основній операції, а тим самим і філософському мисленню. Ми завжди хочемо мати дещо відчутне. Тому ми помилково сприймаємо філософську думку як предметне пізнання. Ми все знову й знову падаємо, як кішка на чотири лапи, у предметну осяжність. Ми опираємося стану запаморочення, що охоплює нас у філософствуванні, опираємося вимозі стояти на голові. Тримаючись за наші об'єкти, ми хочемо, так би мовити, залишитися "здоровими" і прагнемо ухилитися від відродження нашої сутності в трансцендентуванні.

Але нам нічого не допоможе. Незадоволені, ми можемо повернутися до нашого так званого здорового глузду, але, прагнучи додати всьому його форму, ми віддаємося забобонам, сутнісна риса яких полягає в тому, що вони фіксуються у вигляді об'єкта і тим самим роблять відчутним те, що виходить за всяке розщеплення на суб'єкт і об'єкт і є самим буттям. Тому філософська віра, володіючи совістю щодо забобонів, які є вірою в об'єкт, нездатна виразити себе в основоположеннях. Об'єктивне повинне залишатися в русі й немовби випаровуватися, щоб у предметності, що зникає, саме завдяки зникненню ставало ясним наповнене усвідомлення буття. Тому філософська віра завжди перебуває в діалектиці, що знімає себе.

Діалектика дуже різниться за своїм смислом. Загальним для неї залишається тільки те, що протилежності мають у ній істотне значення. Діалектикою називається логічний процес, що йде через антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою називається те, що реально відбувається під дією протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й створюють дещо нове. Але діалектикою називається й доведення протилежностей до антиномій, які не мають вирішення, занурення в невирішеність, у суперечливе; називається й приведення до меж, де буття виявляє себе абсолютно розірваним, де моє власне буття стає вірою, а віра - осягненням в абсурді.

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

<".>

Філософська віра, щоправда, проходить через ніщо, але вона не виростає з безодні. Не починається заново, якщо вона споконвічна. Чому ти віруєш?

- Так сказав мені батько. Цю відповідь К'єркегора можна застосувати, видозмінивши, і до філософствування. Філософська віра - у сказанні. Хоча ця віра існує лите в мисленні окремої людини й позбавлена об'єктивної захищеності, що надається інститутом, вона є тим, що залишається, коли все руйнується, і все-таки постає як ніщо, якщо в ній шукають допомогу в світі, її присутність дана щоразу, коли ми звертаємося до самих себе, у підштовхуванні до того сказання. Тому філософія визначена її історією, й історія філософії стає щоразу цілісністю, яка виникає з філософствування, так як воно в сьогоденні відбувається.

У часі ніде ще не знайдена вічна філософія, і все-таки вона завжди присутня в ідеї філософствування й у загальному образі істини філософії як її історії за три тисячоліття, які стають власне сьогоденням.

<...>

Подяка за можливість звертатися до цього сказання символічно персоніфікувала "філософію". Для нас стало звичним говорити про неї як про істоту. Цицерон і особливо виразно Боецій здійснили цю персоніфікацію.

Однак філософська віра ставиться до традиційної філософії не з послухом, хоча й з повагою. Історія стає для неї не авторитетом, а присутністю духовної боротьби.

<...>

Лише виходячи з філософської віри, завжди спочатку, будучи здатним пізнавати себе в іншому, можна через накопичення відхилень знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.