Загальне землезнавство - Олійник Я.Б. - 9.3. Особливості океанічних географічних поясів

Систему географічних поясів в океані та їх основні риси можна представити в такому вигляді.

Арктичний пояс через суворість умов має своєрідний, бідний за видовим складом і численністю тваринний світ. Океан вкритий багаторічним льодом. Позитивна температура під льодом підтримується, головним чином, Гольфстрімом.

Антарктичний пояс перебуває під впливом ще суворіших умов Антарктиди. Характерні дуже сильні південно-східні вітри. Води багаті планктоном та іхтіофауною.

Для субполярних поясів характерне інтенсивне конвекційне перемішування вод до глибини кількох сотень метрів. У літній час тут достатньо тепла для пишного розвитку фіто- і зоопланктону, який приваблює сюди косяки риб, зграї птахів і навіть китів.

Для океанів помірних широт дуже характерними е часті шторми, сильні тумани і рясні опади. Це пояс інтенсивної циклонічної діяльності. Вода збагачена киснем і поживними речовинами. Наявність великої кількості фітопланктону надає воді зеленуватого кольору. Завдяки своїм кормовим угіддям північний помірний пояс найбагатший на рибу. Він забезпечує близько половини світового видобутку риби. Вирує життя в цьому поясі й у Південній півкулі. Там також є сприятливі умови для розвитку планктону, яким живляться риби, птахи й кити.

У субтропічних океанічних поясах висока солоність, вода майже скрізь дуже чиста, прозора. Бездощове тепле літо зумовлює високе випаровування і підвищену солоність. Тепла і солона вода легка, тому навіть узимку вона майже не перемішується. Через це кисню в ній міститься мало, а з глибини піднімається небагато поживних солей. Ці обставини не сприяють розвитку фіто- і зоопланктону.

У воді тропічних поясів через незначне вертикальне перемішування теж мало кисню і поживних речовин, отже, й планктону. Внаслідок цього вода прозора, синя. Морські організми, при невеликій чисельності більш різноманітні за кількістю видів, ніж субтропічні. Для них характерні різні яскраво забарвлені риби та інші тварини. У Південній півкулі в цьому поясі поширені дрібні організми — мільярди коралових поліпів. Вони відіграють важливу роль в утворенні коралових островів, яких особливо багато в теплих водах Тихого океану.

У субекваторіальному поясі має місце сезонна зміна тропічного й екваторіального повітря. Під їх впливом влітку пасатні течії Північної півкулі перетікають далі на північ, ніж узимку. Слабке вертикальне перемішування води обумовлює нестачу в ній кисню і низький вміст планктону. В напрямі до екватора хмарність і кількість опадів сильно зростають.

Екваторіальний океанічний пояс — найтепліший пояс Землі. У зоні пасатної конвергенції при висхідному перенесенні повітря формується компенсаційна західна протитечія. В екваторіальному поясі має місце значна турбулентність вод, що сприяє їх перемішуванню і збагаченню киснем. Це створює добрі передумови для розвитку численних і різноманітних живих організмів. За кількістю планктону пояс поступається лише перед помірними широтами. Як і на суші, в ньому спостерігається максимальна на Землі різноманітність життя.

Таким чином, всі географічні пояси в океані і на суші мають свої характерні особливості. Природні відмінності океанічних поясів проявляються через температуру і солоність вод, течій, хвилювання, льодовитість, колір води, своєрідність органічного світу.

9.4. Вертикальна зональність

Прояв вертикальної зональності в горах та її схожість із зональними типами ландшафтів на рівнинах суші земної кулі мимоволі наводить на думку про однаковість їх природи. Насправді це не так. З підняттям угори зменшується тиск повітря, вміст у ньому пилу, діоксиду вуглецю і навіть водяних парів, а інтенсивність сонячної радіації зростає на 10 % за 1 км висоти. Ще більше зростає ефективне випромінювання, особливо довгохвильове (теплове). Це викликає зниження температури повітря з висотою і різкі її амплітуди при переході зі світла в тінь і з дня в ніч. Кількість ультрафіолетових променів з висотою зростає, тому активізується фотосинтез, а в повітрі зменшується кількість бактерій.

Обсяг атмосферних опадів збільшується в горах лише до певної висоти: в помірних широтах і у вологих тропіках — до 2000—3000 мм, в сухих тропіках — до 4000 мм і вище, в приполярних широтах — до 1000 мм. З висотою зростає в кілька разів поверхневий стік, покращується дренаж. Одночасно посилюється ерозія. Болота на верхніх частинах гір практично відсутні, гірські тундри змінюються криволіссям і луками.

Розвиток біокомпонентів гірських ландшафтів йшов паралельно з підняттям самих гір, тому вони мають багато спільних з рівнинами видів рослин і тварин. Але в цілому гірська флора більш різноманітна у порівнянні з рівнинною, в її складі часто трапляються ендемічні види. Все це зумовлює відмінність вертикальної зональності від рівнинної. Будь-яка зона в горах, як правило, дуже мало нагадує відповідні аналоги на рівнинах.

Висотна поясність кожної гірської системи має індивідуальні особливості. Структура вертикальної зональності в горах залежить від положення гір в тому чи іншому географічному поясі або секторі і, звичайно, від їх висоти, експозиції схилів і давності флори. Та найбільше на природу гір, формування структури їх висотної зональності впливають особливості в розподілі тепла і вологи.

Кількість вертикальних поясів у горах буває різна, бо залежить від висоти гір: на високих горах їх більше, ніж на низьких. Ця кількість зменшується від екватора до полюсів. Найповніша і найскладніша система вертикальних поясів у низьких широтах, а найменше їх у високих широтах. Якщо гори розташовані в тундрі, то їх висотним поясом може бути лише пояс вічного холоду. У напрямі від екватора до полюсів збільшується й подібність вертикальних поясів з відповідними ландшафтними зонами.

У різних горах сформувалися свої спектри висотних природних зон. Особливості їх клімату, рослинності, ґрунтів, багатьох геохімічних процесів і явищ пов'язані з тими ж факторами, що і на рівнинах, тільки вони мають більш складний характер.