Філософія - Пазенок В.С. - Українська філософія: генеза і розвиток

Проблематика української філософії, починаючи від її витоків і до сьогодення, розглядається або окремо, після розгляду основних різновидів світової філософії, або вписаною в контекст світової філософії як один із її варіантів. Так, в контексті передфілософського (міфологічного) світогляду розглядаються світоглядні особливості української міфології, а під час висвітлення філософії гуманізму розглядають погляди українських гуманістів і т. д.

Обидва підходи цілком правомірні. Для забезпечення системного розгляду виникнення і розвитку української філософії як рівноправної ланки світового історико-філософського процесу доцільно виокремити основні його етапи:

1) поява світоглядних уявлень "першоукраїнців", язичницько-міфологічної доби (переддень української філософії, V-IX ст.);

2) формування філософських поглядів українських мислителів у період виникнення Київської Русі (філософсько-теологічні вчення кінця IX - початку XVI ст.);

3) початок власне філософської діяльності, пов'язаної з виникненням науково-освітніх центрів (братств, колегій), становлення професійної філософії (XI ст.);

4) формування самобутніх філософських концепцій українських мислителів (класична доба української філософії, XVIII ст.);

5) сучасна академічна, професійно-освітня українська філософія (XIX-XXI ст.).

При з'ясуванні витоків української філософії слід зважати на те, що вона формувалась під впливом світоглядних уподобань етнічно неоднорідних племен, які багато століть населяли українські землі, - скіфів, кіммерійців, аріїв, сарматів, трипільців тощо. Чимало звичаїв цих народів засвоєно українською культурою. Від скіфів, зокрема, бере початок традиція вшанування гостей хлібом-сіллю, вишивати одяг на плечах, рукавах і грудях. Від них походить обряд побратимства. Скіфська людність у дохристиянську добу породила юного мислителя царського роду Анахарсіса Скіфського, про якого давньогрецькі філософи писали як про гідного славетної когорти "семи мудреців". Один із перших істориків античної філософії, грек Діоген Лаертський писав про Анахарсіса як про дотепного "спостерігача народних звичаїв", наводив його сентенції щодо моральних оцінок "належної" і "неналежної" поведінки. Схильність скіфського мудреця до красномовних висловлювань породила приказку "Говорить, як скіф". Анахарсіс, подібно до Геракліта, високо цінував міру ("приборкуй язик, чрево та уду"), звертав увагу на відносність якостей речей (виноградна лоза має три грона - насолоди, сп'яніння та мерзоти; язик людини водночас гарний та поганий). Анахарсісу належать цікаві судження стосовно критерію істини, її відносності. Кожний фахівець, зазначає скіфський мудрець, або "простак", пересічна людина, яка має власну точку зору, відмінну від іншого. У цей період діяли скіфські мислителі Стратонік, Скіф Боспоренін, Аббіріс Гіпербореєць, Дефіл.

Це є свідченням того, що тисячолітня історія української філософії сягає дохристиянської доби, її витоки можна простежити в язичницьких (поганських) ритуалах і обрядах, притаманних магічному світосприйняттю наших пращурів. З часом це світосприйняття набуло міфологічного характеру. Однією з історичних памяток міфологічної минувшини праукраїнців є "Велесова книга". Представлена у ній характеристика праукраїнців відображає типові ознаки язичницького світосприйняття, є східнослов'янським варіантом магічного і міфологічного типів світогляду. Його основними складовими були культ Природи, визнання законів Всесвіту, звичаєве право (Ява, Нава і Права). Однак деякі історики і археологи висловлюють сумніви щодо достовірності "Велесової книги".

Праукраїнці контактували з Давньою Грецією, оскільки елліни (засновники європейської філософії), починаючи з VII ст. до н. е., заснували в Чорномор'ї десятки міст-держав, через які в Україні поширювалися перші філософські знання. Давньогрецькі історики (Таціт, Діоген Лаертський) залишили багато описів і міркувань про світоспоглядання праукраїнців.

Філософські уподобання перших українців розвинулися за часів Київської Русі - держави, яка наприкінці XI ст. об'єднала споріднені племена українців-русичів. їх світоглядні уявлення формувалися під впливом міфологічних традицій, яким були притаманні язичницькі мотиви, а також особливостей географічного положення наших предків - слов'янських племен Придніпров'я, Причорномор'я. Це був світогляд людей "лісостепу" (Л. Гумільов), який сприяв становленню барокової культури (схильність до золотавих, голубих, білих тонів - кольорів Неба, Сонця, квітучої землі, моря та річок). Світоглядно-філософські уподобання українців формувалися і під впливом християнської релігії, яка, починаючи з 983 р., витіснила язичницькі вірування давніх українських слов'ян.

Діалог давньоукраїнської міфології та епосу з візантійським християнством, котре культивувало ідеї грецької філософії, зокрема платонізм, позначився на формуванні києворуської ментальності і світоглядної культури. З XV ст. українські науковці перекладають зарубіжних авторів, зокрема книги філософсько-енциклопедичного характеру, серед яких чимало грецьких (наприклад, "Арістотелеві врата"). Близькість України до держав і народів західноєвропейської культури істотно позначилася на філософсько-теоретичних засадах українських мислителів. Українська філософія має багато спільного із філософією греків і латинян. Чимало відомих українських філософів здобували освіту в європейських навчальних закладах. Витоки української культури сягають також Візантії (грецької колонії у Північній Туреччині), звідки перейнято зразки архітектури, музики, літератури тощо. У формуванні української культури, у т. ч. філософської, є значний внесок "східного елементу" (О. Пріцак) - доіндоєвропейського, індоєвропейського, іранського тощо. Українська філософія в процесі свого становлення і розвитку перебувала у творчих контактах з філософіями багатьох країн (Росія, Польща, Білорусь, Німеччина, Франція, Чехія, Грузія та ін.).

Становлення і розвиток філософської думки києворуської доби відбувалося в межах християнського віровчення,, що позначилося і на формі його викладу. У наукознавчих українських творах цього періоду охоче вживаються терміни "філософ", "філософствувати" ("промова філософа" перед князем Володимиром в "Повісті минулих літ").

Філософським світоглядним значенням сповнені "Слово про Закон і Благодать", "Слово о полку Ігоревім" та інші писемні твори того часу, в яких відображені історичні і культурні якості українства - обожнювання землі, прагнення до свободи, патріотизм тощо. У працях філософів та релігійних діячів Київської Русі започатковані ідеї, що визначили магістральні напрями філософських досліджень українських вчених. Так, у "Посланії" відомого церковного і політичного діяча XII ст. Никифора, адресованому князю Володимиру Мономаху, людину він тлумачив як істоту, якій притаманні тілесна і духовна субстанції, що перебувають у єдності і водночас - постійній боротьбі. Душа, в свою чергу, складається з трьох сил: "словесної" (ум, розум, Логос - вище начало); "лютої" (почуття, пристрасті, емоції - стихійна сила); "бажання" (воля, прагнення - цілеспрямована дія). Ці міркування отримали продовження у вченні Сковороди про "дві натури" і "три світи".

Один із найдавніших українських мислителів (кінець ХП - початок ХШ ст.) Данило Заточник у своєму світському творі "Слово", або "Моління", формулює засадничу для визначення самобутності української філософії ідею "філософії серця", визначаючи серце як істинне Я людини, виразник її самості. Ця ідея зумовлює сутність українського філософського кордоцентризму (Г. Сковорода, П. Юркевич).

Проблема людини, її внутрішнього світу, духовності, яка висвітлювалась насамперед в морально-етичному й естетичному планах, сформувала вісь філософсько-антропологічних досліджень багатьох поколінь українських філософів, діячів культури і мистецтва, стала домінуючою. Завдяки цій особливості українська філософія знайшла своє місце в гуманістичній філософії Відродження. Юрій Дрогобич (прибл. 1450-1494), Павло Русин (1470- 1517), Станіслав Роксолан-Оріховський (1513-1566) та інші філософи-гуманісти в боротьбі з релігійною схоластикою середньовіччя обстоювали гуманістичну позицію, Згідно з якою кожна людина має самодостатню цінність, сенс буття полягає в тому, щоб жити на землі розважно, чесно і побожно.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. в Україні виникли і розвивалися релігійно-освітні установи - братства. Своєю демократичною діяльністю, насамперед в галузі освіти і просвіти, філантропічною роботою (орендували й утримували школи, шпиталі для бідних) братства зробили світський, загальнонародний внесок в духовну культуру України. У братських осередках були напрацьовані і плідні філософські положення. Так, представник Київського братства - Кирило-Транквіліон Ставровецький (? -1646) у праці "Похвала мудрості" створив учення про чотири світи: 1) світ невидимих духовних сутностей; 2) макрокосмос - світ видимих тілесних речей, в якому живе людина; 3) мікрокосмос, тобто людина; 4) світ існування злих людей, їх зв'язку з дияволом. Ця думка була своєрідно розвинута Г. Сковородою у вченні про "три світи". У новітній філософії ідея трьох основ (світу, людини, знання) відобразилася в концепції "трьох світів" К.-Р. Поппера.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла перша українська вища школа - Острозька академія (заснована прибл. 1576-1580 рр.), де вивчали сім "вільних наук" - граматику, риторику, діалектику (логіку), арифметику, геометрію, фізику й астрономію, їх викладання здійснювалося з орієнтацією на філософію як мудрість з пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом.

Діяльність "братчиків" сприяла заснуванню у 1615 р. Києво-Могилянської Академії, де вперше в історії України філософію почали викладати окремо від теології, трактуючи її як систему дисциплін, покликаних віднайти істинну причину всіх речей, даних людині Богом. У лекціях професорів академії (Г. Кониський, Ф. Прокопович, Г. Щербицький) порушувались філософські проблеми істини 'І методів її пізнання, раціоналізму та емпіризму, свідомості і самосвідомості, матерії та її форм (руху, простору і часу). Значна увага приділялася проблемі людини, з'ясуванню сенсу її життя - "життя в істині" (Данило Заточник), етичним (теоретичним і практичним) проблемам - блага, свободи, щастя, гідності.

Подальший розвиток української філософії пов'язаний з діяльністю вихованця Києво-Могилянської академії, філософа Г. Сковороди, який започаткував класичну версію вітчизняного філософського знання. Знавець латинської, грецької, давньоєврейської та інших іноземних мов, глибоко обізнаний з досягненнями античної і світової культур, поет і музикант, філософ-мандрівник (понад 25 років подорожував) Г. Сковорода масштабно уособлював це знання.

У його вченні яскраво виявився людиноцентристський вектор філософських пошуків українських мислителів. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. У своїх роздумах він спирався на такі головні християнсько-світоглядні категорії, як віра, надія, любов: "Крізь любов та віру людина пізнає себе". Характерною ознакою його філософії є діалектичний погляд на світ і світ людини: потойбічний та посейбічний, духовний і тілесний; дві "людські натури" (людина "внутрішня" і "зовнішня"). До надбань світової філософії належить категоричний імператив "українського Сократа", за яким критерієм щастя є "споріднена" з людиною праця ("сродньїй труд"). Навіть визначення філософії Сковорода пропонує, виходячи з "людського духу": "Коли думки спокійні, серце мирне - то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія". Всю багатоманітність світу він поділяв на три світи: макрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (людина), символічний світ (світ Біблії). Життя і творчість Г. Сковороди - блискучий зразок ставлення мудреця до людського світу пристрастей, зваб, ілюзій: "Світ ловив мене, але не спіймав". У його особистості яскраво втілений софійний дух філософської культури ("вчити, як потрібно жити" і "жити, як учив").

Сковорода є одним із представників оригінальної "філософії серця", засадою якої було визнання першості духовного, морального начала в житті людини: "Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечні печери".

Ця ідея була розроблена в філософії російського богослова Памфіла Юркевича (1826-1874). Істина, за Юркевичем, відкривається насамперед глибоким серцем, яке є носієм усіх тілесних сил людини, центром пізнавальних дій душі і морального життя. На думку Юркевича, за такого підходу розкривається людська індивідуальність, адже раціональне мислення не здатне виразити всю повноту духовного життя. Завдання, які розв'язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо розум виявляє загальне в діяльності людей, то серце є основою неповторності й унікальності людської особистості. "У серці людини-знаходиться джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону". Розум (голова), керує, планує, диригує, але серце - породжує. Пафос діяльного моральнісного духу, яким пройняті філософські переконання Юркевича, зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики.

Філософія Юркевича, як і філософія Сковороди, значно випередила свій час. Ідеї про духовне, "сердечне" єство людини були належно поціновані і розвинуті наступними поколіннями філософів-ідеалістів, зокрема В. Соловйовим, С. Булгаковим, М. Бердяєвим, І. Франком. Вчення

Сковороди і Юркевича глибоко закорінені у філософсько-політичну, культурно-мистецьку традицію України. її в романтично-символічному, образно-поетичному стилі втілювали у своїх творах Леся Українка, М. Гоголь. Філософія українського духу з новою силою прозвучала в творчості Т. Шевченка, у поезії якого набули нової сили стрижнева для української культури тема єдності віри, надії і любові, культ свободи і вольності.

Для філософії України характерна також загострена увага до соціальної і політичної проблематики, що виявилася на сучасному етапі еволюції української філософської думки. У творах Михайла Драгоманова (1841-1895), Івана Франка (1856-1916), Лесі Українки (1871-1913) порушуються проблеми суспільно-політичного ідеалу, що ґрунтується на принципі філософського багатоманіття думок, вивільнення людини - "вічного революціонера", носія духу, " що тіло рве до бою ", ліризму української душі і драми її реалізації. І. Франко захоплювався античною філософією (Сократом, Антісфеном, Платоном), добре знав твори Канта, Гегеля, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше.

Помітні місця в історії української філософії, насамперед у соціальній та політичній філософіях, посідають такі мислителі, як М. Драгоманов, В. Липинський, Д. Донцов, Д. Чижевський, у творах яких домінують ідеї національного самовизначення, "духу українства", проблема цінностей, значущості національної ідеї.

Сучасна українська філософія, зокрема її розвиток у роки незалежності України, є логічним продовженням класичної вітчизняної традиції. Цю плеяду українських філософів репрезентують В. Юринець, М. Хвильовий, В. Винниченко, П. Когінін, В. Шинкарук, філософи Київської школи, науковці Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, інших міст України. Особливу роль у філософському житті України відіграла університетська філософія середини XIX - початку XX ст., уособлена О. Козловим, Г. Челпановим, М. Трубецьким, О. Гіляровим, В. Зеньковським.

Професіональна філософія, яка сформувалася у наукових інститутах, зокрема в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди, на філософських факультетах і відповідних кафедрах вузів України, які розробляють актуальні проблеми філософської науки в усіх її основних розділах - історії філософії, насамперед української, філософії природознавства, соціальної філософії, логіки та методології наукового знання, етики та естетики тощо, - органічна частина світової філософської культури.