Філософія - Пазенок В.С. - 2.2. Філософська теорія буття (онтологія)

Філософська культура весь час порушує спільні для різноманітних філософських систем проблеми. Однією із них є проблема буття - сущого, того, що присутнє в світі, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філософії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.

Існуючи в єдності, що утворює цілісний світ явищ, процесів, предметів, речей, буття є диференційованим, структурованим, істотно різноманітним. Серед основних форм буття виділяють:

а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;

б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі речей (несправжнє), функціональне існування;

в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;

г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.

Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.

В історії філософії матерію трактують як речі (першо-матерія), якості і відношення. Одне із найпоширеніших визначень матерії ототожнювало її з певною речовиною (річчю - "реізм"). Поняття "річ" у філософському сенсі набуло широкого значення. Обґрунтовуючи його, Арістотель виходив з того, що річ - це все те, чому притаманне самостійне, незалежне, стихійне існування у просторі й часі. Всі прихильники цієї ідеї зазначали, що світ речей (природний, культурний) є складною сукупністю конкретних речей, взаємодія яких утворює певні системи, зумовлює існування найрізноманітніших форм буття, множину об'єктів, що мають власні якісні і кількісні ознаки ("конкретизм"). У сучасній філософії існують такі підходи до розуміння речей:

а) онтологічний: річ - це будь-який носій якісних ознак;

б) гносеологічний: річ - це будь-який предмет думки;

в) семантичний: річ - це те, що може бути назване або визначене, тобто має інформаційно-смисловий вимір.

Тривалий час в історії філософії поняття "матерія" ототожнювалося з конкретним "матеріалом", з якого утворювались речі, тобто речовиною (деревина, вода, повітря, вогонь тощо). Платон називав матерію "годувальницею" (hyle), "матір'ю всього існуючого", визначав її як стійкий "початок іншого", змінного, непостійного, рухливого. Однак уже в ті часи виникло уявлення про матерію як про щось безмежне ("апейрон", Аиаксагор). В античну добу була висловлена думка, що найменшою часткою, з якої складаються всі тіла і взагалі все, що існує (навіть душа), є атом (грец. atomos - неподільний). Філософ Левкіпп (V ст. до н. е.) вважав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, поділяючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа - Демокріта).

Сучасна наука, насамперед фізична, спростувала переконання, що атом є найпростішою первинною "цеглинкою", з якої у різних комбінаціях складаються всі речі. Фізична модель матерії доводить, що атоми мають складну будову. Наука вже виявила існування до 300 різновидів елементарних (найпростіших) частинок: електрони, нейтрони, протони, нейтрино. Дослідження довели, що нейтрони і протони складаються з дрібніших часток - кварків, а електрони і нейтрино - з лептонів. Взаємодію між кварками забезпечують глюони - нейтральні частки. Доведено також, що субатомні елементи мають корпускулярно-хвильову природу: вони проявляються як окремі частки, промінь, пучок електронів (дискретно) і як безперервна хвиля. Матеріальні системи можуть існувати як речовини, тобто частки, яким притаманні відокремленість (переривчастість), маса спокою (елементарні частки, атоми, молекули) і поля. Поле - вид матерії, яка пов'язує частки і тіла між собою. Частки поля (електромагнітні, гравітаційні) не мають маси спокою, а існують як безперервний потік. Загалом сучасна теорія матерії виходить із факту існування різних рівнів структурно-системної організації матерії: нежива (неорганічна) матерія; жива (органічна) матерія; соціальна матерія. Система неживої природи охоплює елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворення, планети, у т. ч. Землю, Сонце, зіркові системи, зокрема Галактику, систему галактик - метагалактику, яка є лише однією із систем нескінченого Всесвіту.

Система живої органічної матерії є сукупністю організмів, здатних до самовідтворення з передаванням і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутріорганізмова і надорганізмова біосистеми. Внутріорганізмовими є молекули ДНК і РНК - носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи, організм загалом. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції (види), біоценози (сукупність живих організмів, що населяють відносно однорідну ділянку водойми чи суші), біогеоценоз (складна природна система, що об'єднує сукупність живих організмів і неживих компонентів), географічні ареали, ландшафти і вся біосфера.

Соціально організована матерія є сукупністю мислячих, суспільно організованих і таких, що відповідно діють, індивідів, людських спільнот: людина, сім'я, колективи, організації, партії, нації і держави, суспільство.

Соціальна матерія (суспільство) якісно відмінна від природи, але міцно з нею пов'язана системно впорядкованою сукупністю соціальних інститутів, організацій, людських спільнот, груп та індивідів (соціальний реалізм), життєдіяльність яких здійснюється у процесі взаємодії і спілкування. Вона має багаторівневу структуру, всі елементи якої (система управління, держава, її органи, громадянське суспільство тощо) історично еволюціонують, відображаючи у своєму поступі розвиток людських потреб, виникнення все нових інтересів. Життєдіяльність всіх її суб'єктів (колективних, індивідуальних) має загалом осмислений цілеспрямований характер, обумовлюється ціннісними уявленнями, серед яких особлива роль належить ідеалам людського блага - свободи, справедливості, добробуту. Представники сучасної некласичної філософії намагаються осмислювати суспільство, соціальність взагалі за допомогою всеохоплюючої концепції комунікації, в т. ч. смислової, мовної.

Наукове пізнання світу матеріальних речей дає змогу по-філософськи сприйняти найсуттєвіші властивості об'єктивно-реального буття світу: цілісність, невичерпність, мінливість, системну впорядкованість.

Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.

Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється) явища.

Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, процесами). Арістотель у "Категоріях" розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення. З часом теорія руху збагатилася новими його вимірами - становлення, зміна, розвиток. У центрі уваги філософії опинилися дослідження зв'язків між змінами, з'ясування їх чинників, визначення тенденцій поступу в природі, суспільстві і мисленні. Наукового осмислення набули поняття "спокій", "стан", "структура", "порядок", які характеризують універсальні прояви руху. Природною основою цих спостережень і узагальнень е знання, здобуті механікою, фізикою, космологією, біологією, хімією, екологією, теорією соціальної еволюції, які у XX ст. активно розвивалися. Сучасна концепція руху використовує уявлення про лінійний і нелінійний рух, його еволюційні і революційні різновиди, прогресивну і регресивну спрямованість.

Останнім часом філософи звернули особливу увагу на проблему хаосу, хаотичного руху і його чинників, зініційовану працею І. Пригожина та І. Стінгерса "Порядок із хаосу. Новий діалог людини з природою" (1986). Дослідження сутності хаосу, його проявів у космічних, природничих і соціальних процесах сприяли формуванню такої міждисциплінарної галузі знання як "хаосологія". Осмислюючи хаотичну модель світу, вчені використовують поняття "невпорядкованість простору", "незавершенність часу", "не оберненість часу" ("стріла часу"), концепти хаосології логічно співіснують з поняттями нестабільності, біфуркацій, катастроф тощо.

Простір - поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності.

Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики, змінив первісне уявлення про простір як про "порожнє вмістилище" тіл (І. Ньютон), доповнив концепцію тривимірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.

Час - філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування.

Універсальні властивості часу - тривалість, неповторність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація сумарних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час (пов'язаний із його усвідомленням людьми); біологічний час (тривалість існування живих організмів); соціальний час (хронологічні виміри динаміки соціальних процесів, людського буття). Сучасне розуміння простору і часу ґрунтується на знаннях їх взаємозв'язку (багатомірний простір, нелінійні моделі течії часу). Єдність просторово-часових властивостей світу характеризують як просторово-часовий континуум (лат. continuum - безперервне, суцільне), а їх універсальність і цілісність - як континуальність, тобто як форму організації всього розмаїття нескінченного світу. Розрізняють філософський, астрономічний, фізичний, біологічний, історичний, соціальний, психологічний, художній зміст простору і часу. Час соціальний, період життя людини - справжня цінність. Цінувати час, не витрачати його "на всяких безделен род", закликав "український Сократ" Г. Сковорода. "Не наше то уже, что прошло мимо нас. Не наше то, что породит будуща пора. Дневній день только наш...".

З розвитком науки, зокрема астрофізики, збагачувалися знання про простір і час, їх взаємозв'язок. Деякі учені вважають, що термін "час" неможливо по-філософськи визначити. Однією з основних для теорії часу є проблема його початку: що є точкою відліку часу? Одні фахівці стверджують, що час - поняття, яке виникає разом з матерією в той момент, коли народжується Всесвіт. Адже для розуміння часу як певної тривалості потрібно від чогось відштовхнутися. Інші вчені доводять, що це четверта координата виміру, і людина живе в чотиривимірному просторі: "просторі - часі". Існує думка, що час - абстракція, яка фіксує моменти зміни об'єкта; що час, як і простір, - це лише здатність нашого мислення фіксувати явища швидкоплинного світу. У сучасній астрономічній науці є дискусійною проблема "машини часу", "чорних дір" і "кротових нір", в яких, відповідно до теорії відносності, спостерігається уповільнення часу, гальмування всіх процесів, подій, переміщення тіл у всесвітньому тунелі простору-часу. У XX ст. сформувалося стійке уявлення про єдиний час-простір, яке фіксує існування матерії як особливої системи з притаманними їй метричними вимірами.

Філософія - людиноцентристська наука. Кожна її категорія виражає людське ставлення до дійсності, її розуміння й оцінку. Не є в цьому сенсі винятком і категорія "буття". У "людському вимірі" вирізняють два основні типи ставлення людини до буття: 1) сприйняття його як зовнішніх умов свого існування, обставин (природних, суспільних, історичних тощо) свого буття; 2) сприйняття безпосередніх форм власної життєдіяльності. Людина живе не лише у природному (фізичному) світі, але й у світі утвореної нею культури. Людина - це "світ людини" (К. Маркс). Створюючи і опановуючи цей світ, вона реалізує власні сутнісні сили, наповнює поняття "простір", "час", "рух" людським, соціально і культурно значущим сенсом. Світ людини - це простір її соціального, політичного, естетичного, морального, національного, релігійного, рекреаційного (лат. recreation - відновлення), освітнього, побутового існування. Перебуваючи в різних сферах суспільного, духовного, інтимного (такого, що належить виключно її життю), особистість проявляє всі свої здібності і нахили.

Людський вимір зумовлює суб'єктивне розуміння руху, простору, часу, сутності буття. Реалізуючи форми своєї буттєвості, людина фіксує фази власної соціалізації (інтеграції в суспільство, засвоєння соціальних норм і цінностей), етапи кар'єрного зростання, зміни суспільного статусу, тривалість свого фізичного існування, здійснює інші виміри свого соціального часу. Час є насамперед течією життя людей, для кожного індивіда він індивідуальний. Людина наповнює обсяг часу певним змістом - його буває надто мало для реалізації цікавих справ і надто багато, коли його нічим заповнити. Людина може дорожити кожною хвилиною або "вбивати", марнувати час. Місяці і роки життя можуть пролітати стрімко, а дні і години - нескінченно довго тягнутися.

Простір має не лише фізичний, а й глибокий моральний сенс: "мала батьківщина", "батьківська хата", "рідні простори". Ці вислови-метафори відображають характер особистих зв'язків людини з тим рідним і близьким світом, у якому вона народилась, дорослішала, соціалізувалася як громадянин: батьківська оселя, рідне село чи місто, природні ландшафти, згадка про які породжує ностальгічні відчуття. Людина як особистість живе не просто в фізичному, а й особливому культурно-смисловому просторі, створеному нею, який активно впливає на неї.

Своєрідно в людській свідомості відображаються й інші прояви і виміри буття. Поняття "буття", "простір", "час", як і інші філософські категорії, виражаючи різні прояви природної реальності, тобто, будучи об'єктивними за змістом, існують лише завдяки суб'єктивній формі свого усвідомлення і вираження. Філософська теорія свідомості прагне пояснити природу людських думок, узагальнень, розкрити таємницю формування філософських понять. Специфіка філософських категорій полягає в їх здатності фіксувати протилежності, роздвоєність (дуальність), опозиційну взаємозалежність. Поняття "життя" є антиподом поняття "смерть"; поняття "сутність" опонує "явищу"; поняття "матерія", "матеріальне" можливо зрозуміти, співставивши їх із поняттям "ідеальне", уособленням якого є свідомість.

Свідомість як поняття, певне явище (феномен) протистоїть поняттю "буття", так само, як поняття "суб'єкт" перебуває в теоретичній опозиції щодо поняття "об'єкт".

Отже, філософська онтологія є наукою про все, що реально існує - матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості буття, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існування, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, простір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну картину світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.