Філософія - Пазенок В.С. - Сучасна (новітня) філософія

У ДРУГІЙ половині XIX ст. розпочинається, а на рубежі XX ст. відбувається перехід до нової, некласичної парадигми філософії, тобто виникають неокласичні філософські системи: фройдизм, персоналізм, прагматизм, екзистенціалізм тощо. Підставою для характеристики цих філософських вчень як некласичних є зміна стилів філософування, яка відбулася під впливом новітніх даних науки, створення незвичних філософсько-природничих моделей теоретичного пояснення Світу - теорія відносності Ейнштейна, квантова механіка, астрофізика, кібернетика, генетика.

У цей час спостерігається подальший розвиток філософських систем, створених класиками минулого, тобто творцями оригінальних філософських шкіл (Фомою Аквінським, І. Кантом, Г.-В.-Ф. Гегелем, К. Марксом) - неотомізму, неокантіанства, неогегельянства, неомарксизму.

Якщо давні мудреці визнавали вищість метафізики (філософії) щодо фізики (природознавства), то нині філософія (метафізика) орієнтується на осягнення природничих наук, коригує під їх впливом власні висновки і положення. Свідченням цього є поширення ірраціоналізму (лат. - несвідомий, нерозумний) - філософського вчення, яке акцентує на обмеженості раціонального пізнання ("криза самовпевненого розуму", Ф.-А. фон Хайєк), протистоїть вченням, заснованим на почуттях і відчуттях, емоціях, підсвідомому, інтуїції, "осяянні". Неокласичний стиль філософування виявляє себе у дискурсі (лат. - міркування) - формі розуміння змісту свідомості, який визначається не визнанням її об'єктивності, а відповідності певній соціокультурній традиції.

Якщо класична філософія, починаючи з Нового часу, особливо з епохи Просвітництва, у своїх висновках ототожнювала світ з розумністю ("все дійсне - розумне", Г.-В.-Ф. Гегель), то ірраціоналізм оголошує світ нерозумним ("світ як абсурд", А. Камю), який неможливо науково пізнати, його можна лише "переживати", "відчувати". Класичному (раціональному) типу філософування з його вірою у безумовну можливість пізнання істини, культом логіки, прогресу, гармонії, оптимальності в некласичній (посткласичній) філософії нерідко протиставляється вчення про вирішальну роль вольового або інстинктивного начала, підпорядкування йому раціонального, рішуче заперечення об'єктивного знання тощо. Найвиразніше положення некласичної філософії XX-XXI ст. представлені в "філософії життя", персоналізмі, екзистенціалізмі, постмодернізмі.

"Філософія життя" (А. Шопенгауер, Б. фон Гартман, А. Бергсон, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гасет, О. Шпенглер та ін.) розглядає життя як центральний феномен і головне філософське поняття. Його аналізують у різних проекціях - як біологічне явище ("воля до життя як воля до влади"), космологічне ("життєвий порив світової волі), історико-культурне (життя як потік культурно зумовлених переживань). "Філософія життя" акцентує увагу на ірраціоналістичному індивідуалізмі, синонімом життя в ній є творчість як народження нового під впливом потоку підсвідомих чинників. Специфічні ознаки "філософії життя" - біологічний волюнтаризм, скептицизм і нігілізм. "Я вже ні в що не вірю" (Ф. Ніцше). Йому належать оригінальні концепції "вічного повернення", " надлюдини", що перебуває "по той бік добра і зла", особи, яка вільно існує, як вітер, ліс, морська хвиля. Популярності набула ніцшеанська ідея "переоцінки всіх цінностей" і "зруйнування кумирів".

Актуальними є міркування X. Ортеги-і-Гасета щодо суспільного життя як сфери боротьби духовної еліти і "масової людини" ("Повстання мас"), наслідком якої є виникнення масового суспільства.

Типовими ознаками ірраціоналістичного світосприйняття і світоставлення. Його засновник, австрійський психіатр і філософ Зігмунд Фройд (1856-1939) запропонував концепцію людини, яка ґрунтується на положенні про домінування в її життєвій поведінці психічних мотивів. Психіка людини, за Фройдом, складається з трьох шарів: несвідоме ("Воно" - ід), підсвідоме ("Я" - Его) та недовідоме ("Супер-Его" - цензор поведінки). Взаємодія цих структур, в механізмі якої важливу роль відіграють інстинкти Еросу (життя) та Танатосу (смерті), зумовлює всю життєдіяльність людини.

Послідовники Фройда (неофройдисти) намагалися позбавити вчення свого вчителя надто біологізаторського елементу ("енергія несвідомих психосексуальних потягів"). Американський філософ Е. Фромм доповнив концепцію Фройда соціальними мотивами, прагнув з'ясувати роль суспільних конфліктних суперечностей у спрямуванні людської поведінки, ввів як опосередковане між психікою індивіда та суспільством поняття "соціальний характер людини".

Центральною ідеєю персоналізму (лат. persona - особа, особистість) є положення про те, що саме особистість має бути головним предметом філософії. Зрозуміти світ, його виникнення, історію культури й історію взагалі, на думку персоналістів, можливо лише тоді, коли розглядати цю проблематику крізь призму особистості, використовувати особистісний вектор філософування. Персоналісти у своїх вченнях, які поділяють на релігійні і позаконфесійні, наголошують на значущості особистості, її первинності щодо суспільства і держави (антитоталітаризм). Один із засновників персоналізму, німецький філософ-богослов Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768-1834) наголошував на ідеї власної індивідуальності, її свободи як домінуючої філософсько-моральної проблеми. При цьому він зазначав, що моральний розвиток людини можливий лише на основі загальнокультурного життя за умов індивідуального перероблення і засвоєння її здобутків. Завдяки самоусвідомленню особистість здатна зрозуміти процес розвитку історії як "динаміку власного існування", оцінити комунікативні цінності, що об'єднують людей. Французький персоналіст Еммануель Муньо (1905-1950) вважав, що поняття "особистість" як "тотальний обсяг людини" має три виміри:

1) покликання, яке означає усвідомлення людиною власної тварності, приналежності до світу природи, вкоріненості "у земний контекст". У цьому випадку вона розуміє свою слабкість, є лише "мислячою очеретиною" (Б. Паскаль), заручницею власної біологічної організації і свого соціально-культурного часу. Лише засобами самореалізації у зовнішньому світі й одержання суспільного визнання людина може подолати свою природну слабкість;

2) втілення, що означає здатність особистості виявити в собі духовне, трансцендентне начало, божественний Дух, "світ Творця" (релігійна версія персоналізму);

3) співпричетність як усвідомлення особистістю здатності подолати свій індивідуальний рівень, досягти надіндивідуальної висоти і здійснити вищу самореалізацію в акті духовного єднання з Богом. Це найдосконаліший вимір особистості, який поглинає попередні смисли людського існування: "Людина - це вимога смислу, Бог - це смисл світу, світ - це мова Бога" (Ж. Лакруа).

Концентруючи увагу на духовному, смисловому значенні людського життя, персоналізм порушує проблеми сутності існування особистості, розглядаючи його як емоційно-інтимне переживання своєї долі.

Отже, особистісне начало, що придушується цивілізацією, згідно з персоналізмом, осмислюється у триєдності людських начал: самореалізація у зовнішньому світі; сконцентрованість на власному духовному досвіді, нерозривно пов'язаному з культурним досвідом людства; творча трансценденція (вихід у вічне і вище), що встановлює взаємозв'язок людини з вищими цінностями божественного походжання (істина, свобода, благо, краса). Персоналізм порушує актуальні для сьогодення проблеми існування людини в умовах наростаючої деперсоніфікації особистості, домінування тотальності та стандартизації. Виступаючи проти практики "масового суспільства", персоналізм наголошує на гуманістичній цінності свободи особистості, визначаючи її головним критерієм демократичного устрою суспільного життя ("особистість є вища сутність демократії", Р. Флюєллінг).

Проблема існування людини-особистості є центральною в філософії екзистенціалізму (лат. existential - існування) - ірраціональному філософському вченні, що займається дослідженням проблем існування людини, ЇЇ дійсного буття ("повернення до людини").

На думку одного із засновників цього вчення, датського філософа Сьорена К'єркегора (1913-1855), людське існування не може бути раціонально (науково) пізнане і пояснене, воно "уникає понять". Його можна лише описати за допомогою таких слів, як "покинутість", "відчуженість", "абсурдність", "страх", "відчай", "трагічність" тощо.

Екзистенціалізм оперує й більш "оптимістичними" категоріями- "свобода", "відповідальність", "вибір", але всі вони також позначені драматичним відтінком - "людина приречена на свободу" (Ж.-П. Сартр). Кредо екзистенціалізму полягає у твердженні, що "екзистенція" (існування) принципово відрізняється від есенції (лат. essentia - сутність), протиставляється їй, оголошується вищою від неї.

Поставлена екзистенціалізмом проблема існування людини в контексті тривожних умов нашого часу по-різному осмислюється в атеїстичній екзистенційній філософії (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) і релігійному її різновиді (І. Марсель, К. Ясперс). Песимістична теза представників атеїстичної екзистенційної філософії про безглуздість, невизначеність людського існування узагальнюється в положенні про те, що людина власним вибором "проекту свого життя" може надати йому сенс ("існування передує сутності"). На переконання прихильників атеїстичної екзистенційної філософії, усвідомлення абсурдності свого існування долається вірою в Бога, надією на "справжнє існування" в іншому (потойбічному) житті. Екзистенціалістська проблематика життя і смерті, буття і небуття, свободи і приреченості, сенсу і безглуздя набула популярності серед філософів Західної Європи і Сходу (Н. Аббаньяно - Італія, X. Ортега-і-Гасет - Іспанія, М. Бубер - Ізраїль). Екзистенціалізм є однією із форм новітньої філософії, у якій суспільна думка рефлексує драматичну ситуацію сучасної людини, в якій вона прагне пізнати себе, з'ясувати сенс свого існування як свободної істоти, ознаками якої є постійний неспокій, відчуття стурбованості, тягар відповідальності і напруженості. Водночас екзистенціалізм (його світський, атеїстичний варіант) містить чимало конструктивних положень. У "Міфі про Сізіфа" А. Камю пише, що, як і засуджений богами Сізіф, приречений виконувати безкінечну безглузду роботу, людина усвідомлює абсурдність свого буття, але не може змиритися з цим. Тому вона кидає абсурдові виклик, хоч і свідома того, що остаточно подолати його вона неспроможна.

Якісні зміни в некласичній філософії відбуваються і в сцієнтистських (науково орієнтованих) філософських вченнях. У них відображається традиційна конфронтація раціоналізму й ірраціоналізму, представлена позиціями філософів, які відстоюють тезу про вирішальну роль розумового начала в пізнанні. Зміст цієї тези досить радикально відрізняється від її тлумачення класиками філософського раціоналізму, вона набирає характеру і форми неораціоналізму. Один із представників концепції неораціоналізму, англійський філософ постпозитивістського напряму Стівен-Еделстон Тулмін (1922-1998) доводив, що наука не є єдиною "логічною системою" з обов'язковими для всіх науковців нормами і правилами. Він пропонував еволюційне розуміння природи наукових знань, згідно з яким наукові теорії є колективно оформленими системами "раціональних ініціатив". На відміну від позитивістського розуміння наукового мислення і, відповідно, раціональності як послідовного дотримання логічних норм Тулмін запропонував інший тип організації наукового мислення, заснованого на розумінні, спільного для представників цієї наукової групи в конкретний історичний проміжок часу. Тому раціональність, за Тулміном, є атрибутом не логічної (концептуальної) системи, а атрибутом "людських дій та ініціатив", яким підпорядковані окремі "набори понять". Таке трактування "нової раціональності" ґрунтується на відмові від безумовного визнання об'єктивного змісту знань, розумінні позиції науковця як учасника-спостерігача.

Уособлений Тулміном постпозитивізм е новим різновидом позитивістської (лат. positivus - позитивний) філософії, яка є виразником сцієнтистського, тобто наукового напряму в філософії. Формами позитивізму є "перший позитивізм", "емпіріокритицизм", неопозитивізм, постпозитивізм. Засновники "позитивної філософи" - французький філософ Огюст Конт (1798-1857), англійські філософи Джон-Стюард Мілль (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903) - доводили, що справжня, тобто "позитивна філософія", може існувати лише як узагальнені висновки науки (природничої і суспільної), яка опирається на факти ("соціальна фізика", О. Конт). Метою такої філософії, за Контом, є опис і впорядкування фактів - комплексу відчуттів і переконань суб'єкта пізнання. Згідно з позитивізмом пізнати можна лише світ феноменів (явищ), а сутність ноуменів (умоглядних сутностей "речей в собі", І. Кант) вважали метафізичними забобонами, псевдофілософськими питаннями.

Теза про науковий статус позитивної філософії була підхоплена і розвинута австрійським науковцем-філософом Ернстом Махом (1838-1916) і швейцарським філософом Ріхардом Авенаріусом (1843-1896) представниками емпіріокритицизму (грец. empeiria - досвід) як однієї із форм позитивізму. Головний принцип емпіріокритицизму полягає у твердженні, що наука, життєва практика, мораль тощо мають ґрунтуватися лише на відповідному досвіді. Єдиною реальністю в емпіріокритицизмі визнавали суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення, "сенсорні факти", Е. Мах). Уявлення про речі пояснювали наявністю функціональних зв'язків, за допомогою яких мислення встановлює залежність одних елементів світу (речей) від інших.

Емпіріокритицисти виступили проти метафізичних спекуляцій, зокрема таких "концептуальних чудовиськ", як "абсолютний простір і час". Мах, відомий фізик, висловив думку, яка вплинула на наукову концепцію Ейнштейна, про необхідність визначення просторово-часових положень тіла в його залежності до іншого тіла. Він ініціював розроблення проблеми "випадковості", мінливості, заперечував постійність, незмінюваність субстанції, матерії.

Неопозитивізм (грец. neos - новий) як форма позитивної філософії є розгалуженою філософською течією, яка займається розв'язанням актуальних проблем, породжених науковою революцією початку XX ст.: проблемою мови науки, ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, логічної науки, математичної логіки, лінгвістичного аналізу тощо. У працях представників неопозитивізму (М. Шліка, Р. Карнап, А. Тарський, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, К.-Р. Поппер) сформульовано багато ґрунтовних положень стосовно критерію істинності результатів наукового пізнання (принципи "верифікації" та "фальсифікування").

Постпозитивізм (Т.-С. Кун, І. Лакатос, С.-Е. Тулмін, П.-К, Фейєрабенд), продовжуючи аналітичне дослідження наукової мови, істотно доповнив проблематику позитивізму проблемами з'ясування ролі соціокультурних чинників в динаміці науки, розуміння розвитку наукового знання. Концептуальними надбаннями постпозитивізму є концепція "революцій в науці" американського філософа Томаса-Самюеля Куна (1922-1996), виокремлення стадій філософії науки: допарадигмальна наука; нормальна (парадигмальна) наука; екстраординарна (позапарадигмальна) наука. До постпозитивізму також належать концепції: наукової революції; методології дослідницьких програм науки (позитивна! негативна евристика, Лакатос); принцип методологічного анархізму (ідея "несумірності" й альтернативність наукових теорій, П.-К. Фейєрабенд); рівноправності всіх форм знання (науки, міфу, магії, релігії) в суспільному житті, ідея нового "гнучкого раціоналізму" (С.-Е. Тулмін); деструкція попередньої філософії Р. Рорті - ідея "ліберального іроніка ", солідарності як чутливості до страждань і гноблення інших, ідея домінування випадковостей. У працях Р. Рорті ("Значення прагматизму", 1982), представлена нова версія прагматизму (неопрагматизм).

Прагматизм (грец. pragma - справа, дія) - філософське вчення, яке головним завданням філософії вважає дослідження доцільної людської діяльності, практичного життя людини, мірилом якого є досягнення корисності. Засновник прагматизму, американський філософ Чарлз-Сандерс Пірс (1839-1914) вважав, що основною формою людської життєдіяльності є свідома і доцільна дія (діяльність), побудована на постановці життєво значущих завдань і вибору засобів їх розв'язання. Інший теоретик прагматизму, американський філософ Вільям Джеме (1842- 1910) зазначав, що "прагматизм визнає лише те, що найкраще керує нами, що краще за все пристосоване до будь-якої частини життя". Його співвітчизник, філософ і теоретик освіти Д. Дьюї розвинув цю ідею прагматизму, охарактеризував методи пізнання і засоби досягнення людських цілей як "інструменталізм". Основне завдання філософії, на його думку, полягає у збагаченні людського досвіду, тобто всіх проявів людського життя, розумінням того, як людина, діючи в конкретних ситуаціях, може досягти своїх цілей.

Представники прагматизму намагалися застосувати принципи наукового мислення до визначення специфіки людського життя, мотивів діяльності індивіда, критеріїв її ефективності Тому оцінка прагматизму як типово антисціентистського філософського вчення потребує уточнення.

Головним критерієм правильності (істинності) людських дій, згідно з прагматизмом, є користь, дієвість, ефективність, результативність зусиль. Ця теза піддавалася гострій критиці тих, хто вбачав в ній виправдання установок індивідуального меркантильного (корисного) здорового глузду. Однак теоретики прагматизму, зокрема Д. Дьюї, зовсім не зводили поняття "корисність" до індивідуального успіху, вони підкреслювали, що міркування щодо діловитості як цінності людської поведінки мають враховувати не лише особисті, але й соціальні інтереси. Тому в етиці прагматизму йшлося про те, що досягти "меліорації" (вдосконалення) суспільства можливо лише завдяки вмінню поєднувати приватні зусилля, спрямовані на забезпечення власного блага, із зусиллями, метою яких є досягнення загального блага ("злиття індивідуального досвіду з усією сукупністю досвіду", В. Джеме).

Прагматистське кредо "істина має працювати" - думка про те, що цінність мислення, знання визначається їх практичними наслідками, популярна і тепер. Однак сучасний варіант прагматизму (неопрагматизм) враховує обмеженість "класичного прагматизму" 20-х років XX ст., зважує на справедливу критику його опонентами. "Всупереч поширеному переконанню, що прагматизм відійшов у минуле, я доводжу, що мислителі-прагматисти далеко обігнали свій час... Саме орієнтація на прагматизм і належний його розвиток здатні вивести нас із багатьох глухих кутів так званого постмодерністського дискурсу" (Р.-Дж. Бернстайн). Започаткований у 70-ті роки XIX ст. американським філософом Ч.-С. Пірсом прагматизм у XX ст. еволюціонував, про що свідчить неопрагматистська концепція, і постав постмодернізованим у сучасних умовах. Його представник Р. Рорті заперечував наявність вічної і незмінної людської сутності, постійного прагнення досягти мети як чогось корисного. На його переконання, призначення людини полягає у безперервній творчості. Саме творча діяльність є по-справжньому "людською". На відміну від класичного прагматизму він не вважав, що світ розумний, а мета діяльності людини може бути визначена об'єктивно і раціонально. Згідно з Рорті істиною можна вважати лише ту теорію, яка допомагає "впоратися з оточенням", сенс життя забезпечується не досягнутою корисністю, а солідарністю і співчуттям, тобто взаєморозумінням людей, їх взаємодією (комунологічна тенденція сучасної філософії). Визнаючи існування морального прогресу, Рорті вбачав його критерій у постійному розширенні здатності людей систематизувати і довіряти, опиратися "значущості жорстокості".

Спробу застосування критеріїв точної науки до феноменів свідомості, розробити відповідний метод аналізу предметно-смислових структур людського світоусвідомлення здійснила також феноменологія ("ідея життєвого світу", "світу безпосереднього життєвого досвіду", Е. Гуссерль). Свою назву цей різновид новітньої філософії одержав від поняття "феномен" (грец. - те, що з'являється) - предметний світ людини, його відображення у свідомості, за яким прихований невидимий світ сутності речей - світ ноуменів (грец. - осягнути розумом). Засновник феноменології німецький філософ Е. Гуссерль спробував обґрунтувати самоочевидні засади наукового знання, з'ясувавши для цього характеристики свідомості, завдяки яким людина сприймає цей світ. Відображені у свідомості явища світу, на його думку, і є реальним світом. Тому увага філософа має бути спрямована не на саму предметну дійсність, а на ті аспекти свідомості, в яких вона відображується, конституюється. Основною властивістю свідомості, її фундаментальною якістю, є інтенціональність - спрямованість на предмет. Адже свідомість е завжди свідомістю про щось. Мета феноменологічних досліджень полягає у радикальному очищенні свідомості і виявленні першоджерел досвіду. Таким є, за Гуссерлем, життєвий світ індивіда як об'єктивована суб'єктивність.

Проблему очищення свідомості досліджують і представники такого філософського напряму сучасної філософії як герменевтика (гр. - мистецтво тлумачення) - вчення про розуміння і наукове (раціональне) осягнення сфери культури, людського духу. Засновниками герменевтики були німецькі філософи Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахер, В. Дільтей, Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Г.-Г. Гада-мер. У своїх працях вони розробляли різні аспекти герменевтики, використовували можливості герменевтичної методології для дослідження історичних пам'яток, наукових і художніх текстів, створення теорії значення тощо.

У герменевтичній філософії основною є проблема розуміння. Згідно з герменевтикою "розуміння" є головною філософською категорією, визначальним методом пізнання життя, його втіленням в актах свідомості і текстах - писемних, усних, символічних свідченнях про явища природи, історії, культури, закодованих у людському дусі. Розуміння, вважає М. Хайдеггер, є головною ознакою існування людини, основною характеристикою "справжнього буття", способом, за допомогою якого людина спілкується з іншими людьми, з попередньою історією, її свідченнями. Багатосмисловий зміст цього спілкування зумовлює різні форми герменевтики: переклад - "розшифрування" досвіду іншого, завдяки чому він "переноситься" у власну культуру, в тому числі мовну; реконструкція - відтворення справжнього смислу, "очищення" його від нашарувань; діалог - формування нового смислу в процесі комунікації. Якщо сприймати весь (попередній, теперішній) досвід культури людського буття як текст, тобто відповідно оформлене повідомлення, то робота герменевта, вважає Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахер, полягає в тому, щоб вжитися у внутрішній світ автора цього повідомлення, зрозуміти його і його текст краще, ніж він розуміє себе і свій твір. Тобто сприйняти текст як авторське розуміння подій цього життя, його умов (В. Дільтей).

Ці герменевтичні положення заперечують наявність у людській культурі об'єктивного, тобто незалежного від суб'єкта, смислу, спричиняють суб'єктивістське (психологічне, побудоване на почуттях - емпатія) витлумачення подій історії, суспільного життя, їх інтерпретацію залежно від авторського задуму та його осягнення. Однак розуміння і пояснення - не тотожні процеси, адже, за герменевтикою, витлумачення (інтерпретація), починається лише тоді, коли безпосереднє розуміння стає неможливим. Учень Хайдеггера, один із засновників філософської герменевтики Г.-Г. Гадамер вважав її універсальним способом освоєння світу людиною, в якому поруч з теоретичним існує практичний "досвід життя"(безпосередні переживання), "досвід історії" (різні форми практики) і "досвід мистецтва "(форми естетичного осягнення світу). Йому належать положення про розуміння як "принципово незавершену діяльність" пізнання; відкритість сучасних інтерпретацій для досвіду наступних поколінь (наявний і можливий плюралізм інтерпретацій). "Повернутий назад", звернутий до своїх витоків процес розуміння, за Гадамером, веде до реабілітації поняття "забобон", зумовлює його характеристику як необхідної умови розуміння, яке є не лише репродуктивним (відтворювальним), а й продуктивним (творчим) типом відношення. Завдяки цьому розуміння набуває в герменевтиці універсального характеру. Вона, на думку прихильників цього вчення, є і новітнім методом філософії, і суттєвою характеристикою всієї людської культури, і визначенням способу існування людини, яка пізнає, оцінює і діє.

Центральною для герменевтичної філософії є проблема людини, її розуміння. їй підпорядкований весь понятійний апарат герменевтики: "розуміння", "інтерпретація" тощо. Життя людини - це насамперед її сприйняття іншими людьми, сприйняття в досвіді, текстах, діалозі, існуванні. Чимало положень герменевтики концептуально засвоєні екзистенціалізмом - філософією існування людини.

Порушена позитивізмом проблематика науки, її мови була продовжена таким новітнім напрямом західної філософії як структуралізм - науки про знаки і їх системи. Ця течія також належить до неораціоналізму. Його творці, зокрема французький філософ, соціолог і антрополог Клод Леві-Строс (нар. 1908), вбачали завдання структуралістської філософії в піднесенні гуманітарних наук до рівня "справжньої теорії", у включенні чуттєвого у раціональне. Структуралізм виступив проти всіх форм психологізму у філософії, зокрема проти екзистенціалізму. У центрі уваги структуралістів перебувають поняття "структура", "система", "модель", а основним пошуковим засобом є структурно-системний підхід. Фундаментальна категорія структуралізму - "несвідоме" використовується у значенні "об'єктивна реальність". На відміну від екзистенціалізму структуралізм наголошує на єдності людської природи, прагне розгадати її таємницю, відшукати закономірності у найфундаментальніших і найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського буття (архаїчна культура; архетипи як глибинна "надраціональність", в якій відсутній поділ на раціональне (розумове) і почуттєве).

Герменевтичні положення використовують у своїх працях П. Ріккер, К.-О. Апель, Ж. Дерріда та інші сучасні філософи.

Історія філософії охоплює всю множину ідей, положень, концепцій світової філософської думки. Новітня західна філософія (М. Хайдеггер, Ж. Дерріда) заперечує наявність в історії філософії загальних тем, наполягає на тому, що всі філософські вчення не підвладні історичному поступу.

Однією з характерних тенденцій новітньої філософії є намагання подолати роз'єднаність різних типів філософського знання, зокрема їх диференціацію на раціональне та ірраціональне, поєднати, синтезувати їх. Цим інтегративним наміром оперує неофройдизм, неопрагматизм, найпоказовіше - неотомізм. Свою назву неотомізм одержав від "нового прочитання" і відповідної модернізації вчення католицького теолога і філософа середньовіччя (XIII ст.), графа, монаха-домініканця Фоми Аквінського (1225-1274). Прихильник Арістотеля, якого він називав "філософом з великої літери", Фома Аквінський поєднав арістотелівські Ідеї з церковними догмами, застосував арістотелівське розуміння науки, пізнання, логіки до основної проблематики середньовічної схоластики - співвідношення віри і знання. Це сприяло тому, що в 1323 р. католицька церква зарахувала його до сонму святих, він одержав титул "ангельського доктора" (doctor angelicus), визнаний "загальним вчителем Церкви". Томізм був проголошений Ватиканом офіційною філософією католицизму, релігійним вченням мільярдів людей.

Папа Римський Лев XIII у своїй енцикліці (посланні до всіх католиків) "Отцю вічному" (1879) висунув вимогу оновити філософську доктрину "ангельського доктора", адаптувати її до нових соціальних і культурних реалій, створити неотомізм.

Неотомізм ("новий томізм") - панівний напрям у філософській доктрині сучасного католицизму, в якому основні ідеї томізму (наявність у світі зла не спростовує уявлення про Бога як втілення абсолютного добра, вірність арістотелівському раціоналізму тощо) поєднуються з окремими положеннями сучасної філософії. Зокрема, з феноменологією, філософською антропологією, фройдизмом.

Центральним завданням неотомізму є поглиблення на підставі використання новітніх досягнень науки положення про гармонію релігії і науки, підтвердження можливості раціонального доведення релігійних постулатів. При цьому основні положення католицизму - ідея створення світу Богом (креаціонізм - акт божественного творіння), декларування вищості релігійної віри над раціональним знанням залишаються незмінними. Традиційний томізм виходив із визнання існування двох видів істини:

1) "істина розуму", яка забезпечується людським розумом, має природний характер;

2) "істина Одкровення", яка дається надрозумовим знанням, Одкровенням. До таких (вищих) істин належить, зокрема, положення про троїстість єдиного Бога (Отець, Син і Дух Святий), про створення Богом світу "з нічого", про народження земною незайманою дівчиною (непорочне зачаття) Ісуса - Сина Божого тощо. При цьому Фома Аквінський наголошував, що надрозумові істини не є проти-розумовими, їх також можливо довести у логічний спосіб. Спираючись на силогістичну систему доведень Аристотеля, він запропонував такі шляхи логічного обґрунтування ідеї буття Бога: а) потреба першопоштовху; б) існування першопричини всього; в) необхідність як чинник випадковості; г) існування абсолютної досконалості як передумови будь-якої досконалості; ґ) наявність вищої цілі в ланцюгу ієрархії всіх цілей. Теза про логічну, тобто раціональну, доведеність "божественних істин" в неотомізмі підтверджується новітніми даними астрономії, фізики, хімії, біології про існування Бога, його діяння. Неотомісти звертаються до теорії "фізичного початку Світу", концепції еволюційного походження життя тощо. Якщо середньовічна церква суворо переслідувала вчених-єретиків (Р. Бекона, Дж. Бруно, які були монахами, Г. Гал і лея), то сучасний Ватикан визнав помилковими подібні дії, засудив інквізицію. Католицькі теологи заснували десятки наукових центрів в різних країнах: Вищий інститут філософії при Лубенському університеті (Бельгія), Академія Св. Хоми (Ватикан), Паризький католицький інститут тощо. Церква активно залучає до своєї діяльності відомих вчених, у т. ч. лауреатів Нобелівської премії в галузі природничих і гуманітарних наук.

Особливою популярністю в неотомізмі і в сучасній релігійній філософії користується концепція "космічної еволюції" відомого французького теолога, природознавця та філософа П'єра Тейяр де Шардена (1881-1955). Послідовник Вольтера, професор кафедри геології, член ордена ієзуїтів у своїх працях (зокрема, "Феномен людини", 1955), запропонував нову версію "єдності науки і релігії". Спираючись на дані геології, палеонтології, антропології, він прагнув переосмислити теологічну догму про незмінність утвореного Всевишнім світу, запропонував своє бачення планетарного буття в дусі положень еволюційної теорії. За його твердженням, становлення Всесвіту відбувалося поступово, у три етапи:

1)переджиття (виникнення фізико-хімічного середовища - сфера матерії);

2) життя (виникнення органічного середовища - біосфера);

3) феномен людини (поява середовища людської думки - ноосфера).

Цей еволюційний процес Тейяр де Шарден визначив як рух від точки Альфа (первинного стану світу) до точки Омега (вищого, духовного, надособистісного центру, Бога). Точка Омега виникає з ноосфери: "Новий світ народжується наяву. Абстрагування, логіка, логічний відбір і винахідництво, математика, мистецтво, виміри часу і простору, любовні турботи і мрії - всі ці види внутрішнього життя насправді є ніщо інше, як бурління знов утвореного центру в ту мить, коли він розпуститься сам у себе".

Людина, її доля і призначення - центральні проблеми неотомізму. Антропологізація релігійної філософії, у т. ч. неотомізму, - головна особливість її існування і модернізації в сучасних умовах. Католицькі і протестантські теологи охоче звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологія. Усе це посилило в сучасній релігійній філософії гуманістичний зміст (християнський гуманізм), активно використовується для обґрунтування миротворчої місії релігії.

Постмодернізм. Проблематика новітньої філософії представлена у філософії постмодернізму. Найчастіше його використовують для характеристики інноваційних процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві західного зразка. Постмодернізм є одним із багатьох пострухів, характерних для цивілізації на межі XX-XXI ст. Виник він у 70-ті роки XX ст. в літературознавстві, архітектурі, музикознавстві, поступово став модним паролем багатьох західних інтелектуалів, які переймалися бажанням відобразити "дух епохи", здійснити філософські, культурологічні, художньо-естетичні, соціально-політичні, правові рефлексії сьогодення, визначити найтиповіші ознаки сучасного складного, динамічного, непередбачуваного соціуму. Постмодернізм не історико-літературне або теоретико-архітектурне поняття, а всесвітньо-історичне, як зауважує швейцарський філософ Г. Кюнг.

Постмодернізм (лат. post - після і франц. modernise) - представлена авангардистськими підходами, поглядами, думками радикальна критика класичного філософського раціоналізму щодо дійсності, можливості її пізнання і підкорення. Термін "постмодернізм" запропонував французький філософ Ж.-Ф. Ліотар ("Постмодерні умови", 1979).

Постмодернізм постає із загальної культури історичної епохи модерну (XVII-XX ст.), для якої характерне ставлення до розуму (раціоналізму) і науки як до головних засобів розуміння і пояснення світу. Ціннісні уявлення філософії модерну, вважають Його критики, визначили концепції прогресу в економіці, політиці, соціальному реформуванні, забезпеченні людського добробуту. Однак події XIX-XX ст. продемонстрували неспроможність науки і розуму розв'язати найгостріші проблеми суспільства, тому вони зазнали подвійної (теоретичної і практичної) поразки. Дослідники постмодерністської філософії доводять, що постіндустріальне суспільство ґрунтується на таких цінностях модерну, як свобода, демократія, індивідуалізм, домінування інновацій над традицією тощо. Модернізм залишається прототипом постмодернізму, традиції якого він своєрідно продовжує. Водночас постмодернізм прагне очистити ці традиції від нашарувань і деформацій, адже вони виявилися не лише неспроможними забезпечити процвітання суспільства, а й спричинили його кризу, ситуацію не нормального життя, а виживання людства.

Своє завдання провідні ідеологи постмодернізму (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Рорті) вбачали у визволенні модерності від "хибної свідомості" (З. Бауман), демістифікації понять та ідеалів, які не одне століття надихали людство, але виявилися хибними. Такими, на їх думку,є поняття "прогрес", "раціональність", "гуманізм" тощо. Постмодерністська критика похибок "самовпевненого розуму" (Ф.-А. фон Хайєк), керуючись яким, сучасне суспільство потерпає від кризи, набула радикальності, категоричності. Один із провідних методологів постмодерністської хвилі американо-австрійський філософ Пол-Карл Фейєрабенд (1924-1996}зазначав, що поняття "прогрес", "розум", "ідеал" з часом перетворилися на "химерні потвори", від влади яких належить рішуче звільнитися.

На противагу їм Фейєрабенд запропонував концепцію методологічного анархізму ("Проти методу. Нарис анархістської теорії пізнання", 1975). Згідно з цією концепцією джерелом культури може слугувати будь-яке знання, в т. ч. ненаукове (магія, релігія, здоровий глузд), "може бути успі