Філософія - Пазенок В.С. - 2.6. Філософська теорія суспільства (соціальна філософія)

У широкому сенсі суспільство, яке вивчається соціальною філософією, визначають як соціальність взагалі, як соціум. У цьому аспекті поняття "суспільство" і "соціальне" тотожні. В іншому, конкретнішому, значенні суспільство не виступає синонімом соціального, а характеризує особливі, чітко визначені форми існування соціальних явищ.

Соціальна (лат. - товариський, громадський) філософія - розділ теорії філософії, предметом дослідження якого є суспільство (складна система форм організації спільної життєдіяльності людей).

Головним у соціальній філософії є поняття "соціальне", що характеризує специфіку життя людей як суспільних істот, визначає особливість законів, які зумовлюють їх співіснування, логіку суспільних процесів, природу соціальних інститутів тощо. Соціальне - сукупність ознак і особливостей суспільних відносин, що виявляється у стосунках індивідів і спільнот, їх ставленні до свого місця в суспільстві, а також до явищ і процесів суспільного. Воно є лише частиною суспільного, властивістю або станом суспільства. "Природа соціального перетворюється на ключову філософську проблему" (Дж. Ханд).

Постаючи як загальнотеоретичне вчення про суспільство, соціальна філософія тісно взаємодіє із соціальними і соціогуманітарними дисциплінами - історією, політологією, політичною економікою, культурологією, суспільною психологією та ін. Соціальна філософія пов'язана із філософією історії (історіософією), яка осмислює історичний досвід людства, аналізує методологічні проблеми історичного пізнання, перспективи історичного поступу тощо.

Особливо тісними є міждисциплінарні зв'язки соціальної філософії із соціологією, адже вони вивчають один і той самий об'єкт - суспільство (соціум), однак під різними кутами зору. Соціологія досліджує найзагальніші ознаки суспільства в його буттєвому (онтологічному) сенсі, з'ясовує його глибинну сутність, уникаючи надто конкретного аналізу суспільства, а соціальна філософія, характеризуючи свій предмет, використовує такі широкі, універсальні за обсягом поняття, як "формація", "цивілізація", "культура". Досліджуючи суспільство, вона використовує методологічно значущі категорії "соціальне", "соціальний світ", "соціальний простір і час", "соціальна система", "соціальні інститути", "закони суспільного розвитку", "соціальна культура", "соціальні ідеали", "соціальна екологія" "соціальний інтелект", "соціальні цінності", "соціальне благо" тощо.

Головне завдання соціальної філософії - виявити в розмаїтті суспільних процесів, фактів, явищ, подій світоглядні, смислоутворювальні ("софійні") чинники і мотиви людської діяльності, з'ясувати, як суспільство ("ансамбль суспільних відносин") породжує людські інтереси, формує соціальні ідеали, утворює різноманітні системи соціальних цінностей і взаємодії.

Водночас соціологія, вивчаючи соціум, концентрує свою увагу на пізнанні конкретної соціальної реальності, досліджує соціологічними емпіричними, а також статистичними методами наявні форми суспільного устрою - соціальні інститути, соціальну структуру, соціальні відносини, соціальні групи тощо.

Предмет соціальної філософії; зміст філософської теорії соціуму уточнювався і збагачувався. її проблематика з часом охоплювала нові сюжети суспільного життя, традиційні питання соціального пізнання в нових історичних умовах отримували нестандартне витлумачення і вирішення або спростовувалися, відкидалися. У XX-XXI ст. зафіксовано комплекс незвичних проблем (глобальні суспільні суперечності, феномен міжнародного тероризму), критиці піддаються основні положення історичного матеріалізму (теорія класової боротьби).

Як і інші розділи філософського знання, соціальна філософія прагне з'ясувати сутність суспільства і відобразити її у понятійно-концептуальний (теоретичний) спосіб. Суспільство - системно організована "форма соціальної матерії", яка протистоїть природі, якісно відрізняється від неї. У цьому сенсі соціум є "надорганічним світом". Однак суспільство як спільнота людей виникло в лоні "матері-природи", воно пов'язане з нею тисячами видимих і невидимих зв'язків, перебуває як відкрита система в стані безперервного обміну речовиною, енергією та інформацією з природним середовищем. У такому значенні суспільство постає як "олюднена природа", а історія суспільства сприймається як частина історії природи. Людина як головний діяльний суб'єкт суспільного життя є біосоціальною істотою, в якій органічно поєднані тілесні (природні), соціальні, душевні та духовні якості.

Існують різні погляди та уявлення щодо з'ясування відношення суспільства і природи. Утвердилася думка, що людина - "цар природи", котрий предметно-практичною діяльністю, за допомогою техніки, перетворює природу, підкорює її собі і водночас змінюється сам. Однак ця точка зору поступово змінюється в новітній філософії. Доктрина "панування" людини, суспільства над природою поступається місцем концепції коеволюції - узгодженого розвитку біосфери і людського суспільства. З терміном-концептом "коеволюція" пов'язане близьке за змістом поняття "коекзистенція" - солідарне і відповідальне співіснування людей, їх узгоджені розумні дії, в т. ч. екологічні. Його запровадив італійський філософ Ніколо Аббаньяно (1901-1977).

Констатація надприродної, надорганічної якості соціуму логічно потребує з'ясування причин виникнення суспільства, чинників, що зумовили появу суспільства як спільноти людей, сформували систему їх співжиття. У реалізації цих спроб окреслилися дві домінуючі теорії походження суспільства, витоки яких приховані у глибинах філософської історії. Обидві концепції ґрунтуються на визнанні важливої ролі людини у створенні ареалу людського співжиття. Цю її роль філософи тлумачать по-різному.

Автори природно-органічної (еволюційної) теорії походження суспільства (Платон, Арістотель) доводили, що людина за своєю природою є суспільною істотою. Держава - це "велика людина" (Платон), в ній наявна гармонійна взаємодія людських соціально налаштованих істот. Людина - це "політична тварина" (Арістотель), тобто полісна, державна. Тому співжиття людей є природною потребою, держава є похідним від "колективної людини" утворенням, наслідком еволюції, збагачення і розвитку форм людського спілкування.

Прибічники договірної теорії (Епікур) доводили, що суспільство виникає внаслідок свідомої домовленості щодо норм і правил поведінки між людьми заради забезпечення власної безпеки та благополуччя, спільного протистояння зовнішньому та внутрішньому злу.

Положення про природну еволюційну зумовленість появи суспільства і суспільного договору як її вирішальної причини зумовили дві стрижневі лінії подальшого розроблення цієї фундаментальної ідеї соціальної філософії. У Нові часи ці полярні концепції розвивали Т. Гоббс і Ж.-Ж. Руссо. Перетлумачуючи міркування своїх попередників, Т. Гоббс доводив, що за своїм природним станом люди керуються виключно власними егоїстичними інтересами, що зумовлює " війну всіх проти всіх ". Для уникнення постійного розбрату вони змушені укладати контракт (договір) про співіснування, утворюють державу, яка спонукає їх додержуватися домовленості ("Левіафан", 1651). На відміну від нього Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) вважав, що за своєю природою люди є альтруїстами (фр. altruisme - безкорисливе піклування про благо інших людей), вільними і рівними істотами, а держава утворилася на засадах добровільної згоди про їх співпрацю ("Про суспільний договір", 1762).

З ідеєю щодо природи і причин утворення суспільства пов'язане вчення про соціальні зв'язки і відносини, які інтегрують людей у спільноту (людство, етнос). Кожне суспільство є певною єдністю, яка виявляє себе в упорядкованості, узгодженості життя всіх індивідів і функціонує як цілісність. Це не виключає наявності суперечностей, в т. ч. протилежних інтересів окремих індивідів і соціальних груп, що породжує різні форми їх протиборства. Взаємодія цих суперечностей і конфліктів, а також визначення спільних цілей зумовлює внутрішню динаміку суспільного життя, його розвиток, безперервний поступ. Це означає, що суспільство є системою міжлюдських індивідуальних та колективних зв'язків, їх взаємодії із суспільними організаціями, державними інститутами та установами. Характер, зміст цих зв'язків визначається тими суспільними сферами, в яких відбувається життєдіяльність людей, їх соціальне формування (соціалізація). Поділ суспільства на сфери є досить умовним, адже цілісність людського життя - похідна від цілісності суспільства. Однак теоретично така диференціація соціуму виправдана. Соціальна філософія розрізняє такі сфери:

1) матеріальну (економічну) як галузь виробництва, розподілу, обміну і споживання речей, предметів і продуктів виробництва;

2) соціальну, де відбувається відтворення безпосереднього людського життя, а також забезпечується існування соціальних груп та їх інституцій (етносів, класів, прошарків, страт, об'єднань тощо);

3) духовну (культурну), у якій розгортається спеціалізоване духовне виробництво, в т. ч. теоретична й ідеологічна діяльність, інформація;

4) організаційну, яка передбачає управління суспільними процесами, в т. ч. політичними, спеціалізоване продукування суспільних відносин.

Ці сфери діалектично взаємопов'язані і взаємозумовлені. Згідно з діалектико-матеріалістичною концепцією суспільства визначальною в його життєдіяльності є матеріальна сфера. Поділяючи традиційні європейські погляди на суспільство, К. Маркс доводив, що "спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі". Це положення знаменує появу матеріалістичного розуміння історії, визначає наявність у сукупності суспільних процесів специфічного соціального процесу, підкреслюючи нетотожність понять соціального і суспільного. Це принципово важливо в методологічному плані для розроблення концепції соціальної політики і соціальної держави.

На сучасному етапі тезу про провідну роль економічних (матеріальних, виробничих) чинників, використовуючи новий соціо-емпіричний матеріал, розвивають американські соціологи Деніел Белл (нар. 1919) та Олвін Тоффлер (нар. 1928). За твердженням Д. Белла, саме індустрія як спосіб виробництва є визначальним критерієм типології соціального устрою, його градації на доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільства. О. Тоффлер також розглядає панівний виробничий спосіб господарювання як вирішальний чинник розвитку суспільства. Усі три стадії ("хвилі") його розвитку - землеробна (аграрна цивілізація), індустріальна (промислова цивілізація) і постіндустріальна (технотронна, інформаційна цивілізація) - відрізняються типом суспільного виробництва.

Соціальній філософії відомо чимало філософських концепцій, згідно з якими характер суспільства визначається насамперед суб'єктивними (релігійними, культурними, ідеологічними, духовними) чинниками.

Популярними є ідеї системного та структурно-функціонального розуміння суспільства, його аналіз в контексті теорій формації і цивілізації, витлумачення конкретних соціальних устроїв як фрагментів світового, планетарного суспільного ладу. У зв'язку з цим соціальна філософія з'ясовує сутність таких категорій, як "суспільна формація" і "цивілізація".

Теорія суспільно-економічної формації (К. Маркс,Ф.Енгельс, В. Ленін) є одним із основних вчень марксистської матеріалістичної соціальної філософії, що використовується для визначення суспільства як певної історичної сходинки його функціонування. Ґрунтується вона на положеннях про невпинний прогресивно-висхідний поступ суспільства, який внаслідок дії загальних соціальних законів

(прогресу) поетапно і послідовно рухається від первіснообщинного до рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного та комуністичного ладу. Попри обмеженість і явну спрощеність цієї однолінійної "прогресистської" схеми, вона відображає такі характерні ознаки суспільного розвитку, як наступність, діалектичне заперечення вищою формою суспільної організації її попереднього стану з одночасним успадкуванням усього позитивного, притаманного йому.

Теорія цивілізації, започаткована французьким мислителем Мірабо (1749-1791) і розвинута у працях Л. Моргана і М. Данилевського, також застосовується на позначення якісного стану суспільства, наголошує на ступені розвитку культури як сукупності духовних і матеріальних досягнень. її засновники вживали термін "цивілізація" як протиставлення цивільного (громадянського) суспільства варварському, дикунському. Якщо теорія формацій "вимірює" суспільний рух за принципом "пластів", кожний з яких займає своє ієрархічне місце, розташоване по вертикалі (нижче, вище один одного), то теорія цивілізації порівнює суспільства за принципом оригінальності, самобутності, неповторності їх культури. Тому історичний процес у цивілізаційному вимірі розглядається як розмаїття суспільств, держав, що існують одночасно й влаштовані відповідно до власних культурних програм (традиції, мова, релігія, особливості побуту тощо). У другій половині XX ст. категорія "цивілізація" широко використовується в історичних, соціологічних і філософських дослідженнях. Процес становлення теорії цивілізації супроводжувався складними змінами значення поняття "цивілізація". Існують різні типи цивілізації: глобальні, регіональні, локальні. їх розрізняють за соціально-економічним устроєм, релігією, расою, системою цінностей, ідеологією. Цивілізація може географічно-просторово збігатися з національними кордонами або істотно виходити за їх межі. Вона може охоплювати всю Землю (ідеться про світову цивілізацію).

Один із теоретиків цивілізації, британський філософ, історик і державний діяч Арнольд-Джозеф Тойнбі (1889- 1975) нарахував в історії людства 21 цивілізаційну спільноту, з яких, на його думку, дотепер збереглося лише 13. Кожна з них має власну історію, оригінальний "культурний код". Розташовані вони у суспільному просторі і часі "по горизонталі". Одним із провідних у сучасній теорії цивілізації є запропоноване К. Ясперсом положення про "осьовий час", яке виражає єдність людської історії, наголошує, що, попри локальний характер утворення, різні цивілізації у своїй історії уособлюють єдиний духовний рух (одухотворення), значущий для всього людства. Чимало сучасних суспільствознавців визнає перевагу цивілізаційного підходу до з'ясування сутності суспільства порівняно з формаційним.

Серед численних ідей соціальної філософії багато прихильників має ідея про закономірний характер поступу прогресивного розвитку суспільства. Гегель доводив, що люди творять свою суспільну історію не за власними примхами, її розгортання забезпечується дією об'єктивних законів діалектики, відбувається відповідно до вимог закону єдності і боротьби суперечностей, який утворює механізм еволюції суспільного життя, зумовлює його динаміку. Ідея суспільних суперечностей (соціальна боротьба, ворожнеча, антагонізми, війни, конфлікти) як рушія суспільних змін та форм їх розв'язання (перемога, агона - мирне змагання, злагода, договір, угода, консенсуси) є істотною складовою соціальної філософії.

З визнанням об'єктивної природи суспільних законів пов'язано вчення про характер і форми їх вияву, зокрема, питання про соціальні еволюції, тобто поступові, переважно кількісні зміни (соціальні реформи) та соціальні революції (радикальний переворот), тобто стрибкоподібні перетворення, які сприяють появі нової соціальної якості. Еволюція і революція є двома сторонами єдиного суспільного процесу; поступові, переважно кількісні, зміни є передумовою революції, різкі "раптові" перевороти, радикальні зрушення, перехід від одного якісного стану суспільства (форми власності, типи державного правління) до іншого - еволюції. Це зумовлює подальше еволюційне вдосконалення вже народженого нового, ритміку функціонування різних суспільних механізмів, дія яких у своїй сукупності визначає сутність і зміст суспільного життя.

Новітня соціальна філософія, насамперед "посткласична", заперечує тезу щодо об'єктивної ролі закономірностей суспільного розвитку, визнання прогресивного характеру соціальних змін. Називаючи історицизмом віру в неминучість і послідовність позитивних змін у суспільстві, яка ґрунтується на можливості пізнання об'єктивних історичних законів розвитку суспільства, К.-Р. Поппер зазначав: "З нашої точки зору не може бути жодних законів історії... Якщо ми вважаємо, що історія прогресує, або що ми змушені прогресувати, то ми припускаємося такої ж помилки, як і ті, хто вірить, що історія має сенс, який може бути в ній відкритий, а не наданий їй". На його думку, сподівання, що суспільні закони самі по собі розв'яжуть всі суперечності і проблеми, породжує або фаталістичні настрої, що підривають людську відповідальність за власне суспільне життя, або сприяє створенню ілюзій передбачення щодо майбутнього, яке нібито "само себе вдосконалить". Тому люди самі мають стати творцями власної долі. Ця думка заслуговує на увагу, оскільки вона ініціює "нове прочитання" традиційної для соціальної філософії проблеми об'єктивного і суб'єктивного, свідомого і стихійного в суспільстві, ролі народних мас і особистостей в історії.

У той же час, розмірковуючи про шляхи розбудови суспільства, чинники його поступу, теоретики визнають наявність залежності наступних суспільних форм (інститутів, організацій) від тієї основи, яка закладається попередніми суспільними устроями. Це стимулює з'ясування закономірностей в історичному процесі, визнання їх існування. На можливості "теперішнього" впливати на майбутнє наголошував К.-Р. Поппер: "Ми здатні впливати на майбутнє і не лише за допомогою наших етичних переконань і вірувань, а й за допомогою нашої готовності взяти на себе відповідальність, за допомогою критичного до себе ставлення, завдяки здатності вчитися і розучуватися, завдяки нашому скептицизму в оцінці ідеологій, особливо ідеологій історичного характеру".

Сучасна соціальна філософія осмислює і проблему відносин народної маси та особистості. Починаючи з програмної роботи іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета "Повстання мас" (1929), у західній філософській літературі розгортається критика тези про вирішальну роль мас в історичному процесі, актуалізується тема ролі особистості, насамперед видатної (героя, лідера, провідника), тобто людини, якій, крім великого знання і культури, притаманне розвинене почуття громадянської відповідальності та обов'язку.

У сучасній філософській і політологічній літературі особливо поціновуються положення ортегівської концепції, в яких він простежує можливість і умови трансформації маси у натовп (охлос), виникнення "масової свідомості", якій властиве нав'язування псевдоцінностей усім іншим соціальним рухам. Поняття " масова людина" стосується будь-якого індивіда, не здатного бути особистістю, тобто соціально відповідальним.

У новітніх концепціях суспільства положенню про закономірно-прогресивний соціальний поступ протиставляється ідея багатолінійного суспільного руху - трактування історії суспільства як синергетичного, самоорганізованого процесу, в якому вирішальну роль відіграють не необхідність, не віра в об'єктивний невідворотний, бажаний перебіг суспільних перетворень, а випадковість, що перетворює історію людства на подієвий процес, в якому панує спонтанність, непередбачуваність, варіативність, альтернативність, багатофакторність, вірогідність. Поняттю "закон" з "його невблаганністю" протиставляється поняття "тенденція", що проявляється як можливість, вірогідність, зумовлена суб'єктивними, ситуативними обставинами.

Важливого значення набуває у сучасному філософському мисленні і проблема суспільного лідера, якому мають бути притаманні риси справжньої особистості - знання, моральність, відповідальність, рішучість, принциповість.

Досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєю сутністю суспільство є системою відносин (зв'язків) і соціальних інститутів, які породжені практикою спільного існування людських спільнот, їх взаємопов'язаною діяльністю. Соціальний світ - складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.