Філософія - Пазенок В.С. - 2.10. Філософська теорія передбачення (прогнозологія)

Первісні мудреці (відуни, друїди, вавилонські халдеї та античні жерці) славилися своїм "вмінням зазирнути" за горизонти буття, "побачити" те, що приховане від звичайної людини, "відати долю". Правда, це вміння часто було нічим іншим, як довільним пророцтвом, міфологічним транслюванням "волі богів". Поступово у світоглядній культурі нагромаджувалися знання не лише про закономірності сталого порядку речей, а й про тенденції розгортання подій природного та суспільного життя, про їх можливі і вірогідні наслідки. Людина почала усвідомлювати минуле, теперішнє і майбутнє як три виміри будь-якого явища, природного та соціального утворення. В індійській містичній філософії верховний бог Шива тримав у руках тризубець (тришул), який означав "триєдність часу". Римське божество дволикий Янус, якого вважали богом богів, уособлював соціокультурну філософську тенденцію звертатись до минулого заради того, щоб передбачити майбутнє. Поступово прагнення осягнути майбутнє зумовило створення прогнозів - передбачень, які ґрунтуються на певних науково доведених фактах.

Прагнення передбачити власну долю, заздалегідь підготуватися до зустрічі з майбутнім, спробувати вплинути на нього - одна із особливостей філософського ставлення до життя. За словами К. Ясперса, "наші думки про майбутнє впливають на те, як ми бачимо минуле і теперішнє". Положення про те, що майбутнє завжди впливає на сучасне, висловив і Арістотель.

Прогнозологія (грец. prognosis - передбачення і logos - вчення) - теорія припущення про можливі напрями розвитку явищ, подій, суспільних відносин.

Особливої актуальності філософська прогнозологія набуває в кризові часи, у періоди радикальних змін у системах господарювання, політичного і державного управління, засадах способу життя, ціннісних орієнтаціях. Наприкінці XX - на початку XXI ст. проблематика майбутнього суспільства значно актуалізувалася. її стимулювали науково-технічні винаходи, перетворення науки з її необмеженими потенціями на безпосередній чинник виробничого і культурного процесу, поступу суспільства. Філософська прогнозологія стимулюється різким загостренням глобальних суперечностей, насамперед в системі "суспільство- природа", появою загрозливого терористичного фактора. Ці та багато інших обставин породжують песимістичні прогнози, живлять апокаліптичні настрої, продукують своєрідну трагічно забарвлену "філософію катастрофи" - трансдисциплінарне вчення про реальні і можливі катастрофічні (грец. - кінець, загибель) події, які здатні припинити існування людства. "Людству загрожує загибель вже у XXI столітті. Криза, що розростається, - закономірний результат еволюції... Загроза переходу еволюції у біфуркаційну стадію з непередбаченими наслідками вимагає об'єднання в єдину спільноту землян, яка розвивається у коеволюцію з природою. Це завдання загальнолюдського розуму" (Є. Яхнін).

В історії філософської думки відомо багато аналогічних суспільних ситуацій, коли в масовій свідомості панували настрої очікування кінця світу. Не є винятком і нинішній час. Утім, сучасна філософська думка пропонує певну систему дій, спрямовану проти кризового становища, в якому опинилося людство і з погляду практики, і з погляду теорії. їх характеристика міститься в інноваційній концепції наукового передбачення еволюції сучасної цивілізації, яка ґрунтуються на новітніх моделях прогнозування. Прогнозування - окремий вид передбачення, мета якого полягає у з'ясуванні генеральних тенденцій поступу суспільства, виявленні позитивних і негативних наслідків дії суспільних закономірностей. Майбутнє можна зрозуміти лише на підставі ретельного аналізу минулого і сучасного, оскільки саме в надрах існуючих суспільних структур визрівають його зерна. Сучасна методологія пізнання та інтерпретації суспільного процесу заперечує однолінійне, послідовно прогресивне розгортання суспільних подій. Важливого значення в соціальних прогнозах набувають методи синергетики, вірогідності, згідно з якими в розвитку суспільства, природи, Всесвіту все відчутнішу роль відіграє фактор випадковості. Філософська прогнозологія враховує також весь арсенал наукових методів, за допомогою яких людство збирає інформацію про можливості сучасної цивілізації, наявні і латентні (приховані) загрози, здійснює експертні оцінки, вдається до пошукових і нормативних прогнозів.

Філософсько-методологічною основою дослідницьких прогностичних програм є футурологічні праці В. Вернадського, О. Тоффлера, А. Печчеї, Н. Мойсєєва. Сучасний австрійський футуролог Е. Янч нарахував понад 200 наукових методів пізнання майбутнього. Всі вони умовно можуть бути поділені на п'ять груп: 1) екстраполяція (поширення висновків щодо однієї частини на інші); 2) експертні оцінки (висновки фахівців); 3) моделювання (з'ясування властивостей об'єктів на їх зразках, тобто моделях); 4) історична аналогія (виявлення схожості об'єктів); 5) сценарії майбутнього (складання плану бажаного, очікуваного). Методи та методики прогнозування майбутнього розробляють спеціалізовані організації і наукові центри. Серед них -- Інститут майбутнього (США), "Міжнародний комітет майбутнього", "Всесвітнє товариство майбутнього" (Франція), "Римський клуб". В Україні проблемою прогнозування майбутнього займаються Інститут стратегічних досліджень, Інститут світової економіки і міжнародних досліджень та інші науково-дослідні установи й організації.

Багато міжнародних і регіональних організацій здійснюють творчу мобілізацію науково-суспільної думки для пошуків виходу із кризи, прогнозування, планування і соціального конструктивного проектування бажаного майбутнього. Ця теоретична робота соціальних філософів, соціологів, економістів, політологів ґрунтується на визнанні закономірностей історичного процесу, що зумовлює можливість його пізнання і впливу на суспільні події. В основу філософської прогнозології покладено теорію розвитку, яка також визначала концепції модернізації, оновлення, вдосконалення "якості життя", суспільства загального благоденства, теорію "соціальної держави" тощо.

У новітній теорії прогнозування під впливом постмодерністської критики Ідей "прогресу" сформувалася сильна опозиція теорії розвитку, соціальному конструюванню "кращого суспільства". У зв'язку з цим актуалізувалася ідея "іншого суспільства", відбувається розроблення альтернативних проектів майбутнього. Ідею "іншого суспільства" запропонував Платон. Порівнюючи плюси та мінуси відомих йому державних устроїв (аристократичного типу правління, демократії, олігархії, тиранії), Платон висловив думку про можливість виникнення суспільства, яке не просто посилить позитивні якості вже відомих типів суспільства або подолає притаманні їм недоліки, а й змінить саму сутність суспільного ладу, зробить його іншим, неподібним до всіх існуючих. Ця ідея іншого суспільного ладу, яка вплинула в минулому на соціальних утопістів, на сучасному етапі набула теоретичного оформлення в роботах представників соціофілософської альтернативістики - прихильників пошуку "третього" шляху поступу цивілізації.

Численна література щодо проблем майбутнього людства умовно може бути поділена на кілька великих розділів: прогнози стосовно людської цивілізації загалом (глобальний масштаб); прогнози щодо регіональних складових сучасного суспільства (Захід - Схід, Південь - Північ), перспектива окремих континентів (Європа, Америка, Африка, Азія тощо); передбачення можливих подій у конкретних країнах - Росія, СІЛА, Канада, Китай, Україна, Бельгія та ін.

Американський соціолог, історик І. Валлерстайн зазначає, що сучасна цивілізація умовно поділяється на ядро (багаті країни), напівпериферію (країни з середнім доходом) і периферію (бідні країни). Осмислюючи процеси розвитку сучасної цивілізації, вчені акцентують на посиленні ролі високих технологій, перетворенні науки та інформації на безпосередню продуктивну силу. Сучасний світ, представлений насамперед його розвинутими регіонами, є складним технологізованим суспільним простором. З появою нових технічних засобів, зокрема комп'ютерних технологій, у соціальній філософії сформувався новий - постіндустріальний - підхід до розуміння суспільного поступу, найхарактерніші ознаки якого - перегляд ставлення до природи як до винятково ресурсного джерела виробництва; бурхливий розвиток індустрії знань; перетворення системи освіти на провідну галузь людської діяльності. У сферах навчання, телекомунікацій, збору і перероблення інформації, книгодрукування сучасні високорозвинуті країни виробляють більшу половину національного продукту.

Інформація як вид знання посідає домінуюче місце в сучасному мисленні - не лише науковому, а й політичному, соціальному (хто володіє інформацією, той володіє світом). На цій підставі стверджують, що модель інформаційного суспільства найтиповіша для сучасності, завдяки "інформаційній революції" відбувається перехід від індустріального до постіндустріального суспільства, в якому шкала суспільного багатства поступово переміщується в бік культурних надбань. Інформація як специфічний вид знання потрібна сучасній людині не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й для саморозвитку особистості. На основі отриманої, переробленої і засвоєної інформації істотно змінюються потреби і пріоритети людини. Однак не слід перебільшувати роль і значення інформації, адже створення будь-яких ідолів, попереджував Ф. Бекон, гальмує процес пізнання сутності речей, "затьмарює" інтелектуальний зір людства, сприяє міфотворчості. Одним із новоявлених міфів є віра у всесильність і всевладність комп'ютерного світу, представленого Інтернатом.

Особливості філософського стилю мислення полягають і в тому, що він формує у людини здатність іронічно ставитися навіть до надмодних витворів розуму, бачити в них не лише яскраві, привабливі, ай негативні, загрозливі сторони. Як зауважив Р. Рорті, сучасний типовий інтелектуал має бути ліберальним іроніком, історицистом, тобто розуміти, що все з часом обов'язково зміниться. Ніщо не старіє так швидко, як новизна. Ще наприкінці 70-х років XX ст. Б. Фромм попереджував про можливість виникнення "інформаційного імперіалізму". Необмежена інформація і комп'ютеризація змінює людську свідомість, позбавляє індивіда емоційного світу. Про це, зокрема, йдеться в книзі О. Тоффлера "Метаморфоза влади" (2002), в якій він характеризує епоху інформаційної революції як еру "Третьої хвилі". У ній автор прагне представити майбутнє суспільство як повернення до доіндустріальній цивілізації на новітній технологічній базі. Це нове надіндустріальне суспільство - суспільство, що орієнтується на забезпечення "постматеріалістичної системи цінностей", яку утворюють знання, освіта, наука, індивідуальність, людяність, гуманізм і толерантність. Таке суспільство, вважають деякі західні філософи, здатна утворити насамперед західна цивілізація, суспільство "золотого мільярда", тобто найрозвинутіші країни світу. Стосовно цих країн (західноєвропейських, СПІА, Австралія, Японія) використовують оцінні поняття "технологічне суспільство" (Ж. Бллюль), "постіндустріальне суспільство" (Д. Белл), "постекономічне суспільство" (О. Тоффлер).

Моделі майбутнього мають такі характерні особливості:

- розбудова на принципі оптимізму, обґрунтовані сподівання на можливості подолання кризової ситуації;

- активне використання ідеї загального блага ("вель-фаризм") як мети політики й економіки (матеріальний, соціальний, екологічний, культурний аспекти);

- сповненість гуманістичного сенсу, наголошення на пріоритетності "справді людського", потреб духовного, насамперед морального, оновлення. Не багате, матеріально розвинуте суспільство, а гуманістичне стає орієнтиром нового соціального проектування.

У 70-ті роки XX ст. формуються концепція "гуманістичного суспільства" (постцивілізаційного, постекономічного, "справді людського"). Ці концепції принципово відрізняються від песимістично забарвленої прогностики, сповненої детальним описом кризових тенденцій, загрозливих очікувань суспільних катастроф. Філософи-прогнозологи не обходять своєю увагою слаборозвинуті країни Сходу, Азії, Африки, Латинської Америки, які утворюють "третій світ". У ньому панують злиденність, настрої тероризму і релігійного фанатизму. З огляду на це американський дослідник Самюель-Філліпс Хантінгтон (нар. 1927) бачить сценарій майбутнього як "зіткнення цивілізацій ", тобто повстання "бідноти Півдня" проти "багатої Півночі". На його думку, всі конфлікти останніх століть були породжені здебільшого західною цивілізацією, її надмірними амбіціями й інтересами. Із закінченням "холодної війни" західна цивілізація перестає домінувати, в міжнародний процес творення сучасної історії активно втручаються незахідні країни, насамперед азійські. Вони прагнуть реваншу, енергійно виборюють своє місце під сонцем, активно використовують у цій боротьбі з конкурентами "мусульманський фактор".

Загроза "війни цивілізації" змушує шукати альтернативи такому можливому розвиткові події. Однією із них є концепція цивілізму (В. Нерсесянц), суть якої полягає в пошуках узгодженої світової політики щодо людства, розв'язанні глобальних суперечностей і проблем, що створюють джерело напруги, насильства й екстремізму. Основою цивілізму є індивідуалізована громадянська (цивільна, цивілітарна) власність, яка забезпечує автономію людини як суб'єкта суспільного життя.

Ще одним альтернативним проектом нового світового порядку є концепція ноопрактичного суспільства (В. Петросян). На думку її авторів, домінуючим чинником нового типу соціальної макробудови має бути сукупний еволюційно-інноваційний політичний розум людської спільноти (колективний розум людства).

Серед множини ідей щодо майбутнього суспільства особливе місце належить обґрунтованій П. Теярд де Шарденом та В. Вернадським концепції ноосфери. Вони вважають, що ноосфера утворюється завдяки сукупній, насамперед науково-технічній, діяльності людей. За словами В. Вернадського, вона є вищою стадією "розвитку біосфери землі, коли людська наукова думка істотно змінює природу, перетворюється на дієву геологічну планетарну силу". При цьому "ноос" як чинник впливу на природу наділяє її високим гуманітарним, етичним сенсом. Якщо ноосфера Землі є втіленням сили наукового розуму і могутньою техносферою, то послідовники ідеї створення гуманістичної цивілізації роблять акцент на культурній діяльності людини, яка впливає на природу Землі в етичний спосіб. "Етика благоговіння перед життям", - так сформулював суть принципу культури цивілізації німецький гуманіст Альберт Швейцер (1875-1965).

Сучасні послідовники Вернадського та Швейцера (зокрема, Мойсєєв) прагнуть поєднати проблеми становлення й еволюції ноосфери епохи постіндустріального суспільства з засадничими концепціями культури та етики як програмами гуманного людського ставлення до природи. Одна з таких спроб втілена в концепції етосфери. На їх погляд, етосфера - вища за ноосферу стадія розвитку біосфери Землі, на якій етичні принципи (найважливіший з них - принцип благоговіння перед життям) стають основними регуляторами всіх сутнісно важливих стосунків людей, шанобливого ставлення людства до живої природи.

Проблема ноосферного світогляду загальнонаукова. Вона утворює епіцентр новітньої глобалістики - науки про загальні закономірності розвитку людства, моделі керованого, наукового і духовно організованого світу в єдності і взаємодії трьох основних глобальних сфер людської діяльності (екологічної, соціальної та економічної) в реальних умовах Землі. Основою сучасної глобалістики є ноосферний світогляд - якісно новий вияв філософського світогляду, система узагальнених поглядів на світ і уявлень про нього і місце в ньому людини в епоху земної ноосферної цивілізації. Ноосферний світогляд адекватний новій епосі загрозливого протистояння людства і біосфери Землі. Ця концепція стала ідеологічною основою проголошеної ООН стратегії "виживання людства". її конкретизацією є обґрунтована наприкінці XX ст. концепція сталого розвитку сучасного суспільства. Одним із чинників, що зумовили її, стала криза теорій "безмежного прогресу". Учасники конференції ООН з проблем природного середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1952), висловлюючи глибоке занепокоєння рівнем антропогенного перевантаження Землі, вперше в історії людства закликали всі країни розробляти національні стратегії сталого розвитку - забезпечення існування суспільства, спроможного задовольняти "потреби теперішнього покоління, не позбавляючи майбутні покоління можливості задовольняти їх власні потреби". Кредо цієї стратегії - "жити по справедливості" в межах екологічних можливостей. Важливими її імперативами є: екологічна рівновага (необхідність зменшення кількості споживання природних ресурсів) і соціально-економічна збалансованість (послаблення руйнівних конфліктів у суспільстві, життя відповідно до економічних можливостей).

Поняття "сталий розвиток" є сучасною конкретизацією вчення В. Вернадського про ноосферу. Із входженням у науковий обіг цього терміна (1987) проблема ноосфери в багатьох випадках трансформувалася в проблему "усталений розвиток - ноосфера".

Філософська прогнозологія має й імовірнісний вектор осмислення проблеми майбутнього суспільства. Філософія, зазначає М. Ейнштейн, зовсім не зобов'язана пов'язувати себе із сущим, реально існуючим, тим що має неминуче наступити. Завдання філософії, яке постає перед нею в посткритичну епоху, - це світ можливого: "Філософія до цього часу прагнула пояснювати або змінювати світ, тоді як її власна справа - примножувати можливі світи".

Серед прогностичних проблем розглядають проблему майбутнього України. її особливість полягає в її геополітичному виборі. У книзі "Українське суспільство на порозі третього тисячоліття" зазначається, що "перспективи подальшого формування української держави значною мірою визначатимуться сучасними планетарними процесами і змінами, проблемами і викликами". Людство перебуває на етапі переходу на якісно новий щабель свого історичного сходження, на планеті окреслюється нова соціальна реальність, формується нова глобальна система координат. І саме за таких умов Україна має самовизначитися.

Розроблення прогнозів глобального розвитку стало практичною потребою. Прогнозологія спирається на досягнення всіх наук про природу і суспільство, за своєю суттю є інтегральною і тому наділена глибоким філософським змістом, формує загальну платформу з'ясування сутності глобальних проблем і способів їх розв'язання.