Філософія - Пазенок В.С. - 2.9. Філософська теорія людини (антропологія)

Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія".

Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.

Як зазначав французький філософ Нікола Мальбранш (1638-1715), "серед всіх людських наук наука про людину найбільш гідна уваги". Сучасна антропологія охоплює все людинознавство - сукупність наукових дисциплін (їх зараз нараховують понад 100), що комплексно вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах її розвитку. З огляду на це виокремлюють історичну антропологію, фізичну (біологічну) антропологію, культурну (соціальну) антропологію, психокультурну антропологію, антропологічну лінгвістику тощо. Межі між цими науками про людину поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. У цьому процесі сформувався загальнонауковий принцип антропологізм - концепція, згідно з якою поняття "людина" є наріжною світоглядною категорією, що визначає всю систему уявлень про буття, обов'язок, свободу.

Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як "антропоцентризм", "антропний підхід", "людський вимір", "людський фактор" тощо. Однак, попри досягнення людинознавства, і на сьогодні зберігає свою актуальність міркування російського філософа М. Бердяєва про те, що людина - "загадка в світі і най велич ніша, мабуть, загадка". Одним із складових цієї загадки є питання про походження людини: як і коли виникає людина; як виникає те, що істотно відрізняє людину від інших істот, - свідомість. Понад 2,5 тис. років вчені шукають відповіді на це питання. Деякі з них (наприклад, Е. Раймон-Дюбуа) вважають неможливим здобуття достовірних знань про генезу людства. На думку англійського професора Д. Роуленда, "поява життя із неживого, виникнення свідомості із середовища, якому вона не притаманна, виокремлення з нелюдського світу людських істот і всі інші загадки, подібні цій, є проблемами, з якими наука намагається взагалі не мати справи, тому що вони перебувають поза її межами". Такий погляд, однак, не є основним. У філософському знанні помітне місце займає гіпотеза, за якою властивість "життя" притаманна природі. У людині ця властивість розвинена найпомітніше.

За натуралістичною версією походження людини (крім неї, відомі також еволюційна, релігійна, космологічна та ін.), яка ґрунтується на даних антропології та археології, сучасний тип людини утворився в процесі тривалої еволюції людиноподібних істот - рамепітеків, які з'явилися приблизно 14-15 млн років тому. У процесі природного відбору, дії закону спадковості рамапітек розвивався послідовно у австралопітека, пітекантропа, синантропа, неандертальця, кроманьйонця, а приблизно 40-35 тис. років тому завершив свою еволюцію "людиною розумною" (homo sapiens). Основними ознаками, що виокремили людину з проміжних видів, є насамперед наявність розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості, завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією, а й передавати своїм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим чинником культивування людського роду став соціальний характер життя перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована діяльність, насамперед трудова, - основні якісні характеристики людини. Сучасна антропологія критично ставиться до тези, відповідно до якої саме трудова діяльність стала вирішальною умовою становлення homo - "праця утворила людину". Виявлено, що "людина вміла" (homo habilis), яка ще істотно не відрізнялася від приматів, вже виготовляла примітивні знаряддя праці з допомогою інших предметів, які також слугували їй за знаряддя. Інстинктивна трудова діяльність цих істот ще не супроводжувалася чітко вираженою свідомістю, наявністю мови. Стверджується також, що головною умовою виникнення людського роду був поступовий перехід від первісних (стадних) до спільних (соціальних) форм організації життя.

Одним із основних у філософській антропології є питання про природу і сутність людини, які іноді невиправдано ототожнюють. Людина як біосоціальна істота є складною єдністю тілесного (природного) і духовного (соціального, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина - високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю - соціальне утворення. У цій подвійності все важливе - і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: "Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...". Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності таких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здатність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота. Соціальне стає її глибинною сутністю, воно істотно впливає на зміст природної, психічної структури людини. Існує думка, що усі притаманні їй найвищі психічні функції інтеріоризовані (заглиблені, внутрішні), однак впливають на відносини соціального порядку, основу соціальної структури особи.

Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і соціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій.

Відповідь на питання про людську природу дає ключ для з'ясування ще одного аспекту: якою є людина від свого народження - доброю чи злою? Відповіді на нього також неоднозначні. Одні вчені вважають, що характер, духовні якості людини визначаються обставинами її життя, особливостями виховання і соціалізації. Інші, насамперед представники релігійної антропології, твердять, що людина, яка створена за образом і подобою Всевишнього, - добра. "Поганих людей не буває", - запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю природою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна "соціальна алхімія" неспроможна "переплавити свинцеві людські інстинкти", як стверджував Г. Спенсер.

Сучасна наука (генетика, психіатрія) виявила деякі природні механізми, що відповідають за певні особливості людської поведінки. Із цим пов'язані прагнення вчених знайти ефективні засоби впливу на небажані прояви "злих нахилів індивіда". Усе це сприяє тому, що пошуки відповідей на питання про природу людини здебільшого виявляються у спробах зрозуміти людину як органічну частину природи, в т. ч. як елемент Космосу. Це завдання - з'ясування статусу людського буття у співвідношенні з іншими формами органічного світу в процесі становлення і розвитку психіки - спробував розв'язати німецький філософ М. Шелер у праці "Місце людини в універсумі" (1928). Розуміння природно-біологічної зумовленості homo sapiens - це лише наближення до розуміння якісної особливості людини, її соціальної сутності.

На думку відомого німецького антрополога Арнольда Гелена (1904-1976), визначальною якістю людської сутності є культура. Завдяки їй людина як "природна тварина" позбавляється жорсткої залежності від природи, долає свою тілесну недосконалість, нерозвинутість, на відміну від інших природних істот. Завдячуючи наявності духу, психічного начала - практичного інтелекту, емоційно-чуттєвому становленню до світу, здатності діяти, а не тільки пристосовуватися до навколишнього середовища, людина являє собою "істоту, яка відкрита світові". Використовуючи культуру, людина вибудовує свою власну "іншу природу", набуває соціальної сутності. її ознаки - свобода, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластичність, тобто здатність безперервного вдосконалення, набуття уявлення про сенс власного існування тощо.

З розвитком філософської антропології збагачувався її понятійний апарат і концептуальний зміст. Філософи античності сприймали людину як "малий космос", середньовічні мислителі трактували її як істоту, що поєднує в собі три частини - тіло, душу, дух. У Новий час найхарактернішими особливостями людини вважали її розум, здатність раціонально мислити, логічно і послідовно діяти. Філософи-фройдисти і їх послідовники-неофройдисти переконували, що природу людини зумовлюють її пристрасті та інстинкти, серед яких особливу роль відіграють статеві, еротичні потяги. Існують також марксистська (діалекти-ко-матеріалістична, природно-еволюційна), феноменологічна (фіксує фактичність, предметність людського буття), екзистенціальна (досліджує проблеми існування людини), герменевтична (займається переважно поясненням, інтерпретацією, тлумаченням поняття людини та її природи), аналітична (комплектно-предметна), постмодерністська (наголошує на необхідності розуміння цієї проблеми як "тексту") інтерпретації природи людини.

Така різноманітність поглядів на людську природу цілком зрозуміла, адже людина - це відкрита до змін природно-соціальна істота, здатна до свідомої саморегуляції, що робить її суб'єктом суспільно-історичної діяльності і культури. Людина - амбівалентна (двояка за своєю сутністю) істота з великою кількістю можливостей, які вона не здатна сповна реалізувати в силу швидкоплинності свого життя.

Тому в сучасній філософії заперечується можливість створення остаточної цілісної картини людини. Замість цього пропонується "принцип відкритого запитання", готовність до "нових неочікуваних відповідей" стосовно людини.

Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як вищого творіння природи, надприродних сил спричинило появу антропоцентризму - сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, володаря природи. У цьому аспекті філософське вчення про людину розглядається як стрижень всієї філософії, як визначальний принцип побудови всіх складових філософського знання. З антропоцентризмом пов'язаний антропний принцип - вчення про органічний взаємозв'язок людини, суспільства й Універсуму. В онтологічному аспекті антропний принцип засвідчує, що людське життя є закономірним продуктом розвитку Всесвіту, явищем космічного масштабу. У гносеологічному ракурсі цей принцип проголошує, що людська практика - універсальний засіб, який робить людський світ рівноцінним Всесвітові.

Антропний принцип як сукупність підходів до проблеми людини в контексті різних філософських систем осмислення світу і шляхів його еволюції тісно пов'язаний із становленням нової наукової парадигми, згідно з якою домінуючим у науковому пізнанні є "суб'єктивний полюс". Завдяки цьому принципу природа як предмет вивчення природознавства і як наукове знання стає людиновимірною (вимірюється особистістю) і вже не розглядається як цілком незалежна від людини. Відповідно, зміст наукового знання визначається не лише і не стільки природою, скільки соціальним, культурним контекстом одержання цього знання. Це породжує значні труднощі у розумінні понять "об'єктивність" (незалежність від людської свідомості), "істинність пізнання", "суб'єкт пізнавального процесу".

Сучасна критика антропоцентризму ґрунтується на тезі про недопустимість непомірного звеличення ролі людини, її раціоналістсько-проектної діяльності, оскільки наслідком цього виявилися різноманітні кризові явища глобального масштабу. Заперечення антропного принципу нерідко набуває категоричного характеру. Так, сучасний російський філософ С Мелюхін стверджує, що "ніякого антропного принципу в природі не існує. Взагалі в природі немає жодних принципів, всі принципи - це елементи концептуальних систем, нормативні твердження, котрі орієнтують на те, як треба інтерпретувати емпіричні факти". Природі ж, за Мелюхіним, притаманні "закони системної самоорганізації неорганічних систем, біохімічних, біологічних систем, і людина є продуктом цієї системної еволюції". Критика абсолютизованого антропоцентризму, попри слушність багатьох міркувань, не здатна знецінити роль людини як головного суб'єкта наукового пошуку, виробничої, технологічної і моральної практики, духовної діяльності, культурної творчості. Твердження про наявність антропологічної кризи - ситуації, у якій проявилася нездатність людини адекватно пристосовуватися до створеного нею середовища, супроводжується закликом до здійснення "антропологічного повороту". Ідеться про переорієнтацію суспільствознавчої думки на проблеми людини, з'ясування її можливостей вплинути на несприятливий перебіг подій в суспільстві, "узгодити" взаємини з природою (концепція коеволюції).

Філософська концепція людини випрацьовує понятійний апарат, що визначає різні характеристики людської істоти: "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість", "суб'єкт" тощо. У цьому плані сучасна філософія особливу увагу приділяє поняттю "особистість".

Це поняття характеризує духовний, насамперед моральний розвиток індивіда, коли він мислить і діє відповідно до почуття власної гідності та відповідальності за свої вчинки. Як зазначає німецький філософ Юрген Хабермас (нар. 1929), свобода і гідність окремої особистості стають своєрідними індикаторами людської сутності. Кожна людина є індивідом, суб'єктом. Однак саме почуття гідності, самодостатності, "внутрішня автономія", тобто відчуття незалежності, перетворюють індивіда на особистість. Морально відповідальна людина, тобто особистість, має бути тим вимірювачем подій і процесів, які відбуваються завдяки людській діяльності ("людський вимір"). Стати особистістю - непроста справа. Не випадково говорять, що людиною народжуються, а особистістю - стають.

Важливим елементом філософської теорії людини виступає вчення про її інтереси і потреби, систему мотивації, у т. ч. несвідомої. Тобто про всі чинники, які у своїй сукупності утворюють "світ людини", простір її життєдіяльності. Філософська антропологія містить розділи, у яких осмислюється творча природа людської свідомості, система її ціннісних ідеалів. Аксеологічний аспект філософської антропології виразно представлений у художній творчості, філософії моралі, етиці. "Антропоцентризм в етиці подолати вкрай важко, мабуть, взагалі неможливо", - зауважує німецький філософ В. Кульман.

Багатогранна природа людини, її творча сутність проявляється у тій реальності, яку вона створює, у світі культури, можливостях передбачити наслідки власної діяльності, з'ясувати перспективи свого існування. Ця проблема є основою одного з розділів філософського знання - теорії передбачення.