Філософія - Подольська Є.А. - Розділ п'ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки в контексті світової філософії

Розвинута філософська думка завжди передбачає багатоваріантність філософських течій, вчень і напрямів. Однак кожна національна культура виробляє синтез одних течій і з байдужістю ставиться до інших. Як правило, завжди знаходяться філософські вчення, які на основі розвитку конкретної національної культури вбирають у себе й окремі загальнозначущі елементи. Це можуть бути елементи наукового розуміння світу, елементи релігії, моралі, естетичного опанування світом. Тоді філософія підносить ці елементи до загальнолюдського знання, виділяючи і підкреслюючи у них загальне і необхідне, і таким чином відбувається розвиток філософії як цілого. Отже, філософія, як і культура, - явище як загальнолюдське, так і національне.

Історія філософії України - органічна частина всесвітньої філософії, тому проблеми, які вона розглядає, тісно пов'язані з постановкою і теоретичним розв'язанням цих проблем світовою філософією. Разом з тим історія філософії України відтворює і самобутні підходи, і шляхи розв'язання цих проблем, які спираються на національні культурні традиції.

Національна специфіка філософії полягає в тому, що вона черпає свій зміст із джерел народної мудрості, яка знаходить яскравий вираз у міфології, легендах, піснях, казках, віруваннях тощо. Характерні риси українського світогляду знаходять своє виявлення у філософських вченнях, які виявляють специфіку української духовності (і цим відрізняються від усіх останніх філософських течій), і тому мають загальну назву "українська національна філософія".

На національну специфіку філософії вказує історик філософії Дмитро Чижевський, вбачаючи національні особливості у формі вияву філософських думок, у методах філософського дослідження та в побудові системи філософії. Як вважають Д. Чижевський, І. Мирчук та інші дослідники, характерною для цієї філософії є "філософія серця". Вона визнає домінуючими у психічному житті людини не факти свідомості, не логічне мислення, а психічні переживання, які базуються на явищах сфери несвідомого, "серця", "безодні" і визначають собою "поверхню" нашої психіки, тобто розсудок, здоровий глузд (Сковорода, Гоголь, Юркевич, Куліш). З цієї тези і випливає призначення людини як "малого світу", "мікрокосмосу", оскільки в серці, як у джерелі психічного життя або у "безодні", сховано все, що знаходиться у світі, оскільки "мікрокосмос" - аналог великого світу, "макрокосмосу" (Ставровецький, Сковорода, Гоголь, Юркевич).

При характеристиці української філософської культури особливі труднощі виникають тому, що українське культурне життя не завжди було чітко і ясно визначеним (тобто те, що це саме українське культурне життя). Змінювалися і ступінь політичної залежності, і рівень національної свідомості, а саме - національної свідомості інтелігенції, тобто важливіші з передумов культурного розвитку. Українська історія зводиться на певний час до рівня "регіональної історії" (російської, частково польської). Наслідком цього було те, що значна частина відомих представників української думки працювала за межами України, і, навпаки, в Україні живу участь у культурному житті брали представники інших країн.

Навіть мова, яка нерідко може бути критерієм віднесення особи до тієї або іншої культури, в даному разі не може виступати ним хоча б через те, що українською мовою майже ніхто з українських мислителів не писав. Однак національні особливості виявлялись у їх мисленні спонтанно, "само собою".

Звичайно, все це робить межі дослідження історії філософської думки України досить "розмитими", нечіткими. З одного боку, не можна виключати з цієї історії тих, хто писав іншими мовами або працював на чужині, тільки через те, що особливості національного характеру виявляються в думці без свідомого бажання мислителя. З іншого боку, досить звичним явищем було, коли в Україні жили і працювали німецькі, польські, російські професори. Звісно, без дослідження творчості цих представників інших країн і народів, що мали на Україну безпосередній особистий вплив, картина культурного життя в Україні була б неповною. Проте не варто лише, виходячи з їх праць, робити висновки про національний характер української думки. Тому дослідники української філософської культури вивчають той матеріал, який з певним правом використовують дослідники культури інших країн (росіяни - Велланського, німці - Шада, угорці - Довговича).