Філософія - Подольська Є.А. - Пізнаваність світу і його законів

Пізнаваність світу і його законів

Питання про пізнаванність об'єктивного світу і його закономірнос є одним з корінних питань філософії. Це врешті-решт питання про те, як відносяться наші думки до навколишнього світу, чи здатне наше мислення правильно відображати явища об'єктивного світу. Саме це філософське питання як ніяке інше органічно пов'язане з практичною діяльністю людини, з необхідністю пояснювати явища природи і суспільства.

Наука, яка вивчає сутність знання, закономірності його функціонування і розвитку, називається теорією пізнання, або гносеологією. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.

Питання про пізнаванність світу виникло на найранніших ступенях розвитку суспільства. Первісна людина цікавилась тим, що являють собою навколишні її предмети, які сили керують ними, які причини лежать в основі різних природних явищ.

В античності центральною в теорії пізнання була проблема співвідношення думки і знання, істини і помилки. Виходячи з того, що знання - це своєрідна копія предмета, антична філософія насамперед цікавилася процесом, який опосередковував переведення предмета у стан знання. Теза про єдність знання і предмета при цьому специфічно узгоджувалася з нерозумінням активності суб'єкта в процесі пізнання: істина може бути тільки "даною" суб'єкту; усі продукти його пізнавальної діяльності -лише хибна, помилкова думка.

Вперше в історії філософії саме у Демокріта з'являється розгорнута теорія пізнання, заснована на розумінні чуттєвого і розумового. Чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише "темне", неповне, невірогідне знання, яке удосконалюється завдяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демокрітом, Емпедоклом як витікання, які потрапляють на органи чуття і несуть певну інформацію. За Епікуром, критерієм істини є узгодженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями.

Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлював Арістотель, "знати" для нього означає "знати перші причини, або елементи" речі. Вищі принципи (бсче ) науково-філософського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (частково) - шляхом індукції (ербгоге ). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно "вбачаються" на ступенях пізнання: відчуття, пам'ять, досвід, наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв'язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а в класифікації наук - зв'язок теоретичних дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рошд (Авер-роес) у XII ст. стверджував, що істина - одна, і осягається вона філософами, які здатні узгодити з положеннями філософії будь-які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією XVII - XVIII ст., головними для якої були проблеми зв'язку "Я" і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика займала центральне місце у філософії, робилися спроби пошуку абсолютно вірогідного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно граничною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітник

Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він доводив, що не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до понять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної концепції, згідно з якою загальні поняття - лише "імена". Гоббс розрізняв два методи пізнання - логічну дедукцію механіки і індукцію емпіричної фізики.

Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм та ін. Вони стверджували, що істинна наука є відображенням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають у результаті впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первинності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відстоюючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони.

Однак не дивлячись на нерідко висловлювані положення про активність суб'єкта, його діяльну участь у формуванні об'єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було положення про пасивність суб'єкта, про споглядальний характер відображення суб'єктом об'єкта. Кондільяк, наприклад, уявляв пізнаючого суб'єкта у вигляді нерухомої статуї, яка набуває органів чуття і вбирає інформацію, що надходить із зовнішнього світу. Гельвецій теж розумів об'єкт поза активністю суб'єкта. Він говорив: "У нас є дві здібності, або ... дві пасивні сили... Одна - здатність одержувати різні враження, які викликають в нас зовнішні предмети; вона називається фізичною чуттєвістю. Друга - здатність зберігати враження, які викликають у нас зовнішні предмети. Вона називається пам'яттю" [10].

Другою обмеженістю цих філософських систем була їх нездатність справитися з діалектикою пізнавального процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму, ідеалізм підкреслював роль активності суб'єкта у пізнанні об'єкта, у його змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнання пов'язувалися з дослідженнями історичного розвитку форм практичної і пізнавальної діяльності.

Фоєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що в людини якраз стільки органів чуття, скільки необхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні закономірності об'єктивного світу, абстрактне мислення людини. У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудувати таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реальності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класична філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онтологічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протиставлення. За Гегелем, суб'єкт і об'єкт тотожні, бо підґрунтя діяльності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсолютним суб'єктом, який має об'єктом самого себе.

Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обгрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолютною ідеєю. "Прихована сутність Всесвіту, - писав він, - не володіє силою, яка була б спроможна дати опір розумовому пізнанню, вона повинна перед ним відкритися, розгорнути перед його очима багатство і глибини своєї природи і дати йому вдовольнитися ними". Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю природою "тотожні", є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософську систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, абсолютною істиною в останній інстанції. Однак, заперечуючи первинність матерії, об'єктивний ідеаліст наділяє вищою активністю "світову ідею", все ж принижує пізнавальні можливості людини. Але більшість ідеалістів, відділяючи свідомість від матерії, заперечують можливість пізнання сутності речей. Таку позицію, як правило, займає і суб'єктивний ідеалізм.

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-оптимістична і агностична.

Філософські напрями, які заперечують можливість пізнання зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агностицизм зародився ще в стародавньогрецькій філософії. Протагор у V ст. до н. е. мав сумніви в існуванні богів. "Про богів, - писав він, - я не можу знати, є вони, чи немає їх, тому що багато всього перешкоджає такому знанню - і питання темне і людське життя коротке" [20]. Різним людям притаманні різні знання, різні оцінки одних і тих самих явищ, а тому "людина є міра всіх речей". Таким чином, філософ робив висновок про неможливість вірогідного, тобто загальнозначущого ("однозначущо-го"), знання про сутність навколишніх явищ.

У школі софістів ставилась мета обгрунтувати будь-які судження, точки зору, удаючись навіть до логічних передержувань і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протиставлене твердження, яке йому суперечить. Саме такий хід думки привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був виражений у поглядах англійського мислителя Юма (1711-1776) і в концепції німецького філософа Канта (1724-1804).

Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, а й мав сумніви щодо об'єктивної реальності світу. Ми, говорив він, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями. Усе наукове пізнання, всі закони природи, на його думку, суть порядок, до якого звикають люди. Силою звички людина складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм одержав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб'єктивну причинність - нашу звичку, наше очікування зв'язку одного явища з іншим і фіксацію цього зв'язку у відчуттях. За межі цих психічних зв'язків ми проникнути не можемо. "Природа, -стверджував Д. Юм, - тримає нас на поважливій відстані від своїх таємниць і надає нам лише знання небагатьох поверхових якостей об'єктів, приховуючи від нас ті сили і принципи, від яких цілком залежать дії цих об'єктів" [43].

Поставивши проблему "Що я можу знати?", Кант розгорнув її в "Критиці чистого розуму" в питання "Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?" Це питання потім розпалося на низку інших: "Як можливе природознавство? Як можлива математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) в ролі науки?" Кант досліджував пізнавальні здібності, або душевні сили людини, які лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безперервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися "речі самі по собі" [14]. Скільки б ми не заглиблювались у явища, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забобону про всесильність наукового знання, проти переоцінки можливостей науки. У цьому контексті він і навів "річ у собі" як непізнаванну.

На відміну від Юма, Кант не заперечував існування зовнішнього світу, який впливає на органи чуття людини, спричинюючи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Канта. Але, визнаючи об'єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх "речами в собі". З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища. "Ми, - говорить Кант, - можемо пізнати об'єкти тільки такими, якими вони нам являються, а не такими, якими вони можуть бути насправді".

Агностицизм досить поширений у сучасній західній філософії і навіть у природознавстві. Такі напрями філософії, як прагматизм, логічний позитивізм, екзистенціалізм та інші течії старанно захищають агностицизм, вони використовують його як засіб, за допомогою якого намагаються підірвати довіру до наукової теорії. Звичайно, сучасні західні філософи не заперечують, що наука має значні досягнення в пізнанні світу. Але ці досягнення вони намагаються розтлумачити у дусі агностицизму.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які супроводжуються невпинною зміною одних теорій іншими, руйнуванням старих понять і виробленням нових наукових ідей, які відповідають усе більш глибшому проникненню людського розуму в сутність мікросвіту і більш широкому обсягу макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову від вірного наукового пізнання і представити всі досягнення науки як вияв абсолютної відносності нашого пізнання. Така абсолютизація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве виявлення в "теорії конвенціоналізму" (від лат. сопуєпгіо - згода), яка була висунута ще на початку XX ст. французьким математиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією теорією, всі основні принципи науки є результатом конвенції (згоди) між вченими і не мають ніякого об'єктивного змісту.

Послідовник Пуанкаре Карнап у 30-ті роки XX ст. сформулював принцип терпимості, згідно з яким у підґрунтя будь-якої природничо-наукової теорії можна покласти систему аксіом і правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору "радикального конвенціоналізму", сутність якого полягає в тому, що зображення світу в науці залежить від вибору понятійного апарату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціоналізму є і у неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі. Неспроможність конвенціоналізму виявляється у запереченні об'єктивної основи конвенцій у науці, в ігноруванні меж, у яких угоди в науці мають силу. Ці межі зумовлені самою дійсністю, а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, геометрій, формалізмів, мов тощо) лежить об'єктивно існуюче різномаїття явищ зовнішнього світу.

Зрозуміло, що обсолютизація відносності наукових знань серед учених є результатом насамперед незнання ними діалектики, яка дає наукове розуміння співвідношення абсолютного і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм - явище не випадкове. Гносеологічні корені агностицизму складаються, по-перше, з того, що агностицизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість достовірності знань. По-друге, агностицизм перебільшує, розширює відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолютизує критичне ставлення до показань органів чуття і в силу цього проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По-третє, гносеологічні корені агностицизму - в складності і суперечливості самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовнішнього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб'єктивні моменти в процесі відбиття об'єктивного світу і його закономірностей. Цим значною мірою пояснюється те, що агностицизм досить поширений не тільки в сучасній західній філософії, соціології, а навіть у природознавстві.

Наука й суспільна практика на кожному кроці виявляють недосконалість агностицизму. Вони все глибше і повніше розкривають закономірності об'єктивного світу. Те, що було невідомим для нас ще вчора і являло так звану "річ у собі", стає відомим і перетворюється на "річ для нас".

Аналіз проблем теорії пізнання в західній філософії XX ст. характеризується такими особливостями. Вперше в історії теорії пізнання ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм) поєднується з онтологізмом, тобто з певними припущеннями про реальність і її властивості ("нейтральні" елементи світу Маха, "чуттєві дані" неореалістів, "сенсибілії" Рассела і т. п.). Друга особливість сучасної західної філософії полягає в появі напрямів (логічний позитивізм, неопозитивізм, аналітична філософія), які заперечують осмисленість теорії пізнання (як і всієї філософії). З точки зору логічного позитивізму ідеалом осмис-леності є наукове знання: всі речення науки можна розділити на синтетичні (висловлювання емпіричних наук) і аналітичні (істини логіки, математики); класичні ж філософські проблеми (відношення суб'єкта і об'єкта, природа реальності та інші) не мають смислу, мають характер псевдопроблем.

Екзистенціалізм, на противагу неопозитивізму, надає критиці теорію пізнання (і всю класичну філософську "метафізику") за близкість до правил, які прийняті для формулювання питань у науці або буденній мові. У II половині XX ст. більше, ніж будь-коли раніше, стала очевидною неспроможність претензій різних напрямків ідеалістичної гносеології на вирішення основних проблем теорії пізнання.

Які ж основні положення і принципи філософської теорії пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони зводяться до такого: теорія пізнання - це теорія про закономірності правильного відображення у свідомості людини зовнішнього світу і його законів, це вища форма відображення дійсності. Сам процес відображення, який здійснюється у практичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти і точності існуючі поза ним об'єкти, їх властивості, якості зв'язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є поняття, судження і умовиводи, які виражаються в матеріальній оболонці - в словах, мові, тобто в мозку людини формуються суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. Наприклад, дерево і думки про дерево відносяться одне до одного як матеріальне та ідеальне. Думка про будь-яке дерево відображає дерево, є копією, знімком, його зображенням, але сам пізнавальний образ не має тих об'єктивних властивостей, що притаманні відображеному в ньому предметі: думка про дерево не має коренів, листків, стовбура, воно не цвіте, з нього не можна як із справжнього дерева приготувати дрова і розтопити піч. Точне відображення властивостей об'єкта, пізнавальний образ, тобто ідея дерева не має властивостей дерева. Тому пізнання є не матеріальним, а духовним виробництвом, створенням не самих речей і їх властивостей, а їх ідеальних образів - ідей, понять, уявлень, тобто в мозку людини формуються тільки суб'єктивні образи зовнішнього світу. Ці образи називаються суб'єктивними, тому що вони існують тільки в свідомості суб'єкта. У формі цих суб'єктивних образів проходить усе наше пізнання.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів об'єктивного світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які думки не виникали б у голові людини, вони є ні чим іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх властивостей, зв'язків і відносин, тобто мають об'єктивний зміст. Тому процес пізнання повинен бути органічно зв'язаним з предметами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Матеріалістична теорія пізнання не роз'єднує, подібно агностицизму, людину і природу, а навпаки, об'єднує, зближує їх. Мозок людини і зовнішній об'єктивний світ - це два якісно різних види матерії, один з яких відображає інший. Визнання природи, об'єктивного світу, його предметів і явищ в якості єдиного джерела наших знань складає підґрунтя теорії пізнання.

Отже, пізнання - це складний, діалектично суперечливий процес постійного відтворення у свідомості, в системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя суспільства,, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворення понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною навколишнього світу, який у міру заглиблення і розвитку знань усе повніше й багатобічніше перетворюється людьми.

У цьому полягає сутність пізнання, і втіленням її є системи знань, які утворюються в ході складної діяльності людей і відбиваються в мові і спеціальних знакових моделях різних наук, а також у продуктах матеріальної практики людства.

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впливу на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином завдяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практичної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна, сімейно-побутова та інша практична діяльність людей. Тільки в процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя в людини формується певне ставлення до явищ об'єктивного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркальне мертве відображення матеріального світу і його законів у свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і суперечливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ, як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання зумовлюється складністю і суперечливістю самого об'єкта пізнання, складністю і суперечливістю навколишнього світу. Тому пізнання не може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу пізнання є тільки відображенням діалектики об'єктивного світу. Світ знаходиться в процесі неперервної якісної зміни, розвитку, постійного відновлення, тому й наші знання про світ не можуть бути постійними, незмінними, придатними для всіх часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням реального світу, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в ідеальних образах дійсності і можливості того, що може статися у майбутньому.

Зрозуміло, що людське пізнання - це неперервний процес уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухомими, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється вірно, повинен відтворювати об'єктивну логіку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у головному і основному повинен співпадати з історичним ходом розвитку процесу, речі.