Філософія - Подольська Є.А. - Розділ дев'ятий. Методологія наукового пошуку: рівні, етапи, засоби

Поняття методу та методології наукового дослідження

Процес пізнання об'єктивного світу завжди здійснюється за допомогою історично вироблених методів, прийомів. Вірне розуміння об'єкта, що вивчається, може бути отримано лише при правильному підході до його вивчення, тільки за допомогою певних методів дослідження.

Метод - це спосіб побудови і обгрунтування системи філософського і наукового знання, це шлях дослідження і практичного перетворення дійсності. Це система правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворювальної діяльності людини. Зміст методу становлять деякі прийоми дослідження або практичної діяльності, які забезпечують пізнання чи зміни предмета, що визначаються закономірностями самого об'єкта. Таким чином, будь-яка розумна дія обов'язково пов'язана з певними прийомами її рішення, тобто з певним методом.

Лише завдяки використанню різних методів людська діяльність може бути ефективною. Характеризуючи роль правильного методу в науковому пізнанні, англійський філософ-матеріаліст Френсіс Бекон порівнював його з ліхтарем, який освітлює мандрівникові шлях у темряві. Засновник емпіризму підкреслював, що навіть кульгавий, який іде по дорозі, випереджає того, хто біжить по бездоріжжю. Подібної думки дотримувався і П. Лаплас, котрий вважав, що вивчити метод, яким користувався вчений, роблячи геніальне відкриття, не менш важливо для науки, ніж саме це відкриття.

Будь-який науковий метод не є вільним вибором прийомів дослідження: його прийоми і принципи визначаються особливостями і закономірностями самого предмета дослідження. Метод лише тоді є правильним, науковим, коли він вірно відображає об'єктивні закономірності явища або предмета, що вивчається.

Розрізняють експериментальні та теоретичні методи, ев-рістичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, залежно від форм детермінації вони можуть бути однозначно-детерміністські та імовірнісні.

Метод має об'єктивну основу, і чим він повніше відповідає об'єктивним законам дійсності, тим ефективніше його застосування. Але в той же час у метода є й суб'єктивна сторона: він формується людиною і втілює в собі її устремління, прагнення, цілі, використовується нею як знаряддя пізнання і перетворення об'єкта.

Але яким би не був науковий метод, сам по собі він не визначає повністю успіху в дослідженні дійсності. Важливий не тільки правильний метод, але й досвід його застосування. Отже, завдання полягає в тому, щоб навчитись правильно і вміло застосовувати той чи інший науковий метод. У процесі наукового пізнання використовуються чиселенні і різноманітні методи. Всі методи наукового дослідження можна розділити на три основних види, або групи залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються. Це - універсальні філософські методи пізнання, загальнонаукові методи і методи конкретних наук. Універсальними називаються методи, що діють в усіх сферах пізнання і практики і регулюють та спрямовують різну пізнавальну і свідому діяльність. їх об'єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння навколишнього світу, самої людини, її осмислення і процесу пізнання, і процесу перетворення світу людиною. Таким методом пізнання поряд з філософськими методами є і метод матеріалістичної діалектики, бо він має значення для пізнання в будь-якій сфері дійсності, пронизує собою весь пізнавальний процес. Філософські універсальні методи задають загальний напрям, принципи підходу до вивчення об'єктів. Матеріалізм, наприклад, орієнтує на розкриття закономірностей об'єктивних зв'язків, діалектика - на аналіз суперечностей.

Звичайно, філософські методи "працюють" у науці не безпосередньо, а через інші, більш конкретні методи. Наприклад, принцип історизму відбився у біології у вигляді еволюційного вчення, а в астрономії породив сукупність космогонічних гіпотез.

Разом з універсальним філософським методом пізнання існує ряд інших досить загальних методів, які широко застосовуються в науковому пізнанні, їх об'єктивним підґрунтям виступають загальнометодологічні закономірності пізнання, які містять у собі і гносеологічні принципи. До їх числа насамперед відносяться методи пізнання, що застосовуються на різних рівнях пізнання: або лише на емпіричному, або теоретичному.

Методи дозволяють розкрити напрям розвитку об'єкта і його будову, особливості функціонування на даному етапі, зібрати фактичний матеріал і розробити теорію, дослідити предмет безпосередньо або через його модель, одержати якісні і кількісні характеристики. До цих методів належать: експеримент і спостереження, моделювання, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та ін. Залежно від того, на якому рівні проводиться наукове дослідження і які цілі воно переслідує, застосовують і відповідні загальнонаукові методи пізнання. їх розділяють на три групи: методи емпіричного дослідження; методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження; методи теоретичного дослідження.

Третя група методів - це методи конкретних наук. Кожна скільки-небудь розвинута наука, маючи свій власний предмет вивчення, використовує свої особливі методи, які випливають з того чи іншого поняття, сутності його об'єкта. Звідси в особливу категорію виділяються конкретно-наукові або спеціальні методи: методи фізики, хімії, біології та ін. До таких методів належать, наприклад, різні методи якісного аналізу в хімії, спектроскопія і спектрографія в фізиці; метод мічених атомів у біології, лінійне і динамічне програмування в математиці, анкетування в конкретних соціологічних дослідженнях тощо. Розвиток і диференціація методів мислення в ході розгортання пізнання привели до формування вчення про методи, до методології.

Методологія - система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Це своєрідна система соціально апробованих правил і нормативів пізнання і дії, які співвідносяться з властивостями і законами дійсності.

Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вимагали систематизації принципів, операцій, прийомів, що містяться у самій діяльності. Перші методологічні знання виявляються вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у Стародавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що визначали послідовність вимірювання геометричних площ. З розвитком виробництва, техніки, мистецтва методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої виступає насамперед філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури і змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Особливе місце в розробці проблем методології належить Сократу, Платону, Арістотелю. Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення як спільного добування істини в процесі зіставлений різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення. Платон вбачає сенс своєї діалектики понять і категорій у пошуку принципу кожної речі. Арісто-тель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доказів, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції в досягненні істини. Категорії він тлумачив як організуючі форми пізнання, яким притаманна діалектика потенційного і актуального, форми і матерії т. ін. Створену ним логічну систему Арістотель сприймав як "органон" - універсальне знаряддя істинного пізнання.

Радикальна перебудова духовної культури в період буржуазних революцій XVI-XVIII ст., бурхливий розвиток природознавства потребували докорінних змін у методології. Ф. Бекон виступав проти схоластики, розробив індуктивний емпіричний підхід до явищ природи. За зразок наукової методології в ті часи визнавали принципи геометрії і механіки. За Галілеєм, наукове пізнання повинно базуватися на планомірному і точному експерименті - як уявному, так і реальному. Декарт розробив правила раціоналістичного методу, серед яких першим є вимога припускати за вірогідні тільки такі положення, які усвідомлюються очевидно і виразно. Із інтуїтивно сприйнятих положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Англійський емпіризм теж став значним внеском у методологію пізнання. Наприклад, Локк намагався розробити такі способи мислення, які сприяли б побудові суворої емпіричної науки, що грунтується на чуттєвому досвіді.

Обмеженість як раціоналістичного, так і емпіричного напрямів у методології була виявлена німецькою класичною філософією, яка надала критичному аналізу умови пізнання, його форми та організуючі причини. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель розвинули, хоча і в ідеалістичній формі, діалектичну методологію. Кант критично проаналізував структуру та типи пізнавальних здібностей людини, розмежував конститутивні та регулятивні принципи пізнання, співвідношення між його формою і змістом. Основні елементи вчення Канта про метод - дисципліна, канон, архітектоніка та історія чистого розуму. Він обгрунтував необхідність "критичного" методу, що дозволяє відмежувати наукове пізнання від догматизму та спекулятивного використання розуму. Діалектика Гегеля має характер загального методу пізнання і духовної діяльності. Гегель зробив спробу розкрити суперечності розвитку буття і мислення.

Раціональні принципи методології попередніх епох були узагальнені і перероблені на послідовно матеріалістичному підґрунті в марксистській філософії. З методу аналізу форм знання самих по собі діалектичний метод перетворився на метод найбільш повного і змістовного дослідження розвитку дійсності.

Діалектична методологія дозволяє адекватно зрозуміти характер відношень між теорією і методом, а також роль практики у пізнанні. Якщо теорія є результатом процесу пізнання, то методологія є способом досягнення і побудови цього знання. Наприклад, методологічний принцип детерміністського пояснення світу є організуючим першопочатком відповідних фізичних, біологічних, соціальних теорій. У свою чергу, ці теорії можуть виконувати методологічну функцію, тобто бути спрямовуючим першопочатком у дослідницькій діяльності.

Новий підхід до методології дозволив суттєво розширити сферу методології і дати філософське обгрунтування прийомів і способів організації усієї різноманітності видів людської діяльності. Серед множини методів необхідно обирати найбільш адекватний з точки зору вирішення конкретних теоретичних і практичних завдань. Це надає методології аксіологічний, ціннісний аспект, спонукаючи оцінювати методи як з точки зору їх істинності, так і їх ефективності.

У XX ст. відбувається швидке зростання методологічних досліджень, перетворення методології в спеціалізовану галузь філософського знання. Перед суспільством виникають глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу, які можливо вирішувати завдяки заглибленню методологічної самосвідомості різних наукових дисциплін. Ці завдання зумовили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери В. І. Вернадського та ін.).

Великий внесок у розвиток методології науки зробили неопозитивісти Б. Рассел, М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ф. Франк. Важливе методологічне значення мають і концепція розвитку наукового знання К.Поппера, і теорія наукових революцій Т. Куна, і концепція П. Фоєрабенда, і еволюційна модель Ст. Тулміна. Філософію науки значно розвинули і Г. Башляр, і А. Уайтхед. Осмислювались проблеми

співвідношення наукової думки і наукового духу, концепція "нового раціоналізму", "новий образ" науки, проблема зв'язку філософії (метафізики) і науки. Методологічні ідеї є центральними у філософії структуралізму, феноменології та герменевтики. Деяким узагальненим конкретно-науковим концепціям (ряд інтерпретацій системного підходу, структуралізм) притаманна невиправдана тенденція до універсалізації, бажання набути статусу філософських концепцій. Витоки такої універсалізації - безпідставне ототожнення філософських і конкретно-наукових рівнів методології.

Існує кілька класифікацій методологічного знання. Однією з поширених є поділ методології на змістовну і формальну. Перша містить у собі такі проблеми: структура наукового знання і наукової теорії; закони породження, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки, умови і критерії науковості тощо. Формальні аспекти методології пов'язані з аналізом мови науки, формальної структури наукового пояснення з описуванням методів та ін.

Взагалі ж методологія як самостійна галузь знання охоплює усю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового знання. До загальнонаукових принципів дослідження, що випливають з філософських засад методології та логіки науки, слід віднести:

♦ системність (розкриття цілісності об'єкта як системи та створення єдиної цілісної картини);

♦ єдність теорії та практики (пояснювальний принцип наукового пізнання та завдання науки на службі практиці);

♦ детермінізм (визнання об'єктивності закономірного взаємозв'язку та взаємообумовленості явищ);

♦ єдність теоретичного та емпіричного (цілісність структури дослідження, практична перевірка пізнавальних проблем).

Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Насамперед у структурі наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні, а сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні в науковому дослідженні відрізняються за певними засадами. По-перше, вони відрізняються за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні - на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами). Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретичного - їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні відрізняються за характером наукових результатів. Основною формою знання, одержаного на емпіричному рівні, є факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій.

Відповідно відрізняються і методи, що використовуються при одержанні цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовують спостереження, експеримент, індукцію, а на теоретичному - аналіз і синтез, ідеалізацію, індукцію і дедукцію, аналогію, гіпотезу тощо.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різному співвідношенні чуттєвого і раціонального моментів у методах, формах пізнання, що використовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження хоча й зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У методології науки введення категорій "емпіричне" і "теоретичне" має велике значення для уточнення структури наукового знання. Але внутрішня логіка методологічних досліджень потребує введення нової методологічної одиниці, що має характер метатеоретичної.

Не заперечуючи різниці між теоретичною і емпіричною діяльністю в науці, американський історик фізики Т. Кун використовує базисне методологічне поняття "парадигма". Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності. Поняття "парадигма" у філософії науки було введене позитивістом Г. Бергманом для характеристики нормативності методології, а Т. Кун для побудови теорії наукових революцій запропонував систему понять, серед яких важливе місце належить поняттю "парадигма", що "визнане всіма науковими досягненнями, які протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв'язання науковому товариству" [18]. Парадигма, таким чином, тлумачилась і як теорія, визнана науковим товариством, і як правила, і стандарти наукової практики, і як стандартна система методів.

Парадигма використовується в теорії та історії науки для характеристики формування наукової дисципліни, описування різних етапів наукового знання (допарадигмального, тобто періоду, коли не існує теорія, визнана науковим товариством, і парадигмального), для аналізу наукових революцій. Це поняття застосовується також у методологічному аналізі різних наукових дисциплін (психології, соціології, хімії, мовознавстві тощо).

Аналогічний зміст має й поняття "дослідницька програма", введене у методологію науки англійським істориком науки І. Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної школи у методології і філософії науки розуміє певного виду метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і методологічних установок, які зумовлюють побудову, розвиток і обгрунтування певної теорії [19].

Останніми роками у вітчизняній літературі виник цілий комплекс методологічних понять метатеоретичного навантаження: "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу", "власні і філософські засади науки", "теоретичний базис", "умови пізнання" тощо. Це свідчить про потребу в новій методологічній одиниці, що разом з поняттями емпіричного і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення про структуру дослідницької діяльності у науковому пізнанні.