Філософія - Подольська Є.А. - Проблема сенсу історії. Майбутнє людства та реальний історичний процес

Люди існують на планеті близько 3-3,2 млн. років. За цей час змінилося приблизно 560 тисяч поколінь, і тільки останнє з них знайоме з переважною більшістю матеріальних і духовних надбань, які будь-коли до цього мало людство. Чи має історія сенс? Що дає її пізнання сучасній людині?

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини.

Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього економічного і соціально-політичного розмежування займались О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного процесу - Ф. Шлосер, Е. Маурер, І. Кант, Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, В. Дільтей, А. Тойнбі, О. Шпенглер. Ці мислителі зробили значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела

розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інститутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського духу. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії - у розумінні чільного місця людини в історичному процесі - дає можливість цілісно сприймати життя у просторі й часі.

У той же час такі представники позитивізму і неопозитивізму, як Р. Карнап (1891-1970), О. Нейрат (1882-1945), Б. Рассел (1872-1970) та К. Поппер (1902-1994) скептично оцінюють евристичні можливості історизму. К. Поппер, наприклад, взагалі

доводить принципову неможливість наукового знання в історії й суспільних науках, бо історія суспільства не знає вічних і незмінних законів. Ідеї історичного мислення К.Поппер протиставляє соціальне конструювання, суть якого - у творчо-практичній діяльності за потребами моменту без урахування історичних тенденцій, традицій, звичаїв.

До розуміння історичного характеру соцIVму філософи та історики йшли століттями,

намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат божественного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розуміння, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами).

Концепція матеріалістичного розуміння історії викликала неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбутнього, інші вважали схематизацією історичного процесу і орієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підвалин суспільного життя.

Відомий німецький філософ Юрген Хабермас (народився 1929 р.) висуває альтернативну марксизмові концепцію соціальної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістичний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачуваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності. Марксистський аналіз історії розвитку суспільства як історії становлення відповідних форм праці Ю. Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів. Категорії "продуктивні сили" і "виробничі відносини" мають поступитися місцем більш загальним поняттям: "праця", що Хабермас тлумачить як раціональний вибір, "інструментальна дія" і "інте-ракція" (усі комунікативні дії). Історичний процес німецький вчений розглядає як соціокультурний процес навчання, відповідно до цього робить висновок про існування чотирьох суспільних формацій людської історії (передвисококультурної, традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно-соціалістичної). Еволюціоністська концепція Ю. Хабермаса спрямована проти основ марксизму - вчення про класову боротьбу як головного джерела суспільного розвитку.

Талановитий культуролог, історик і соціальний філософ В. Дільтей (1833-1911) досліджував структуру і функціональну сутність людської свідомості. Специфіка історичного пізнання, на його думку, полягає у відтворенні історії як співпереживання. Свідомість складається з трьох відносно самостійних пластів: предметного (відтворює реальність) , емоційного (відбиває ставлення людини до цієї картини) і волі (імпульси, спрямовані на трансформацію дійсності). Завдання історика полягає не просто в описі сукупності речей і подій, а в розкритті закладеної в них внутрішньої активності людського духу.

Концепцію історії як прояв духовного відтворили представники неогегельянства італійський вчений Бенедіто Кроче (1866-1952) та англійський філософ Р. Колінгвуд (1889-1943). У працях "Історія Італії", "Історія Європи у XIX ст." Кроче наголошує на визначальній ролі ідей у розвитку суспільства. Головними рушійними силами історії постають п'ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Історія є ніщо інше, як вічно живе життя духу. Р. Колі-нгвуд у своїй праці "Ідея історії" теж спирається на пріоритетну роль ідей в історії - абсолютного духу як її головного джерела і рушійної сили. Головним критерієм істинності історичного пізнання він вважає тільки думку історика.

Неотомісти Е. Жильсон (1884-1978), Ж. Марітен (18821973), Ю. Бохеньський (1902) та інші вбачають головну причину історичних процесів у Богові і заперечують осягнення історії будь-яким іншим шляхом, крім пізнання реальних діянь Бога. Саме ним закладено в історію сенс, обумовлено долю людини. Створена Богом (і людиною) історія постає у вигляді безпосереднього життя, сенс якого в дотримуванні біблійного вчення і гуманістично-людяних пріоритетів. За Марітеном, головними цінностями є солідарність підприємців і трудящих у межах корпорацій, ідеї "персоналістської демократії", християнізації всіх галузей духовної культури і екуменічного зближення релігій.

Сучасні представники "вічної філософії" (К. Вагнер, Й. Піпер, М. Мюллер, К. Ранер) твердять, що входження в історію засобом "прислуховування до слова божого" є єдиною стежинкою, що нарешті приведе до Храму, відродить одвічні гуманістичні пріоритети, подарує людському розуму втрачений раніше сенс.

Представники франкфуртської школи соціальної філософії М. Хоркхаймер (1895-1973) і Т. Адорно (1903-1969) у спільній роботі "Діалектика просвіти" подають історію в дусі ніцшеансь-кої волі до влади як процес утвердження панування. Вони виділяють у всесвітній історії три етапи. Перший характеризується пануванням сліпих природних сил над людиною, другий - відокремленістю і протистоянням суб'єкта і об'єкта, людини і природи. Третій період всесвітньої історії - це маніпулятивне суспільство, тобто система, всі життєві процеси і взаємозв'язки якої підпорядковані єдиній волі і спільній меті соціальної еволюції.

М. Хоркхаймер, Т. Адорно та Г. Маркузе (1898-1979) відкидають історичний матеріалізм як загальну теорію історичного процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як зневажання і нищення гуманного характеру великих ідей людства -істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.

Французький філософ і соціолог Раймон Арон (1905-1983) вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням, "шукати у минулому себе і іншого". Історію він тлумачить як ірраціональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історичних законів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сходження людства ступенями розвитку.

Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер (1889-1976) у працях "Буття і час", "Про сутність людської свободи", "Буття й істина" та інших пропонує аналіз історичного процесу як "інстинтування людини" в царині свободи, як безпосереднього існування людства, його істинного буття і факторів забезпечення. Центральним поняттям історії є поняття світу - своєрідна система символів, цінностей, принципів, у якій розгортається людська життєдіяльність. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розуміння і витлумачення речей. Смисли зафіксовані в мові, передаються від покоління до покоління через традиційні фундаментальні уявлення і звичаї. Світ, за Хайдеггером, - це міфологічно обгрунтований спосіб життя народу, що розгортається в систему повсякденно-практичного ставлення до землі, неба, батьків і богів. Сенс світової історії полягає у збереженні заданих первинним світоглядним полем свідомості фундаментальної єдності цих чотирьох начал (землі, неба, смертних й богів). Якщо якийсь із першоелементів першосвідомості випадає з орбіти мислення наступних поколінь, відбувається руйнація цілісності буття в світі.

Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса (1883-1969), має єдину основу - духовну, яка грунтується на вірі. Історія починається із своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їй духовну самостійність і самість. У своїх працях "Психологія світоглядів", "Джерела історії та її мета", "Розум і антирозум у нашу епоху" та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістичних утопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи.

Британський-історик і філософ А. Дж. Тойнбі (1889-1975) розуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація існує в просторі і часі. Джерело історичного руху - у розумінні виклику Логосу.

Осягнення історії - це розуміння суті божественного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Історію рухає вперед творча меншість. Засобами застереження цивілізації від руйнування і падіння А. Тойнбі вважає духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу.

Професор філософії США Френсіс Фукуяма в 1989 р. опублікував статтю "Кінець історії", де доводить, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раціональну форму суспільства. Головною ідеєю лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона

викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально-політичних течій - фашизму та комунізму. Фашизм наголошував на можливості подолання відчуження засобами сильної держави і виховання нової людини на ідеях національної виключності. Комунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетаріату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то другий - до краху політики перебудови. Сьогоденну загрозу лібералізму Ф. Фукуяма вбачає в релігії і націоналізмі.

Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного життя триває. У XXI ст. проблема виживання людства зумовлює новий виток теоретичних досліджень.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих один одного системно-структурних утворень, які виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспільства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і основні залежності його елементів, і основні механізми, що пов'язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як характеристика історичних етапів розвитку соціального організму. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільного розвитку, які базуються на пануванні певного способу виробництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм історичного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як етапи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінніх один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діа-лектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу:

♦ п'ятичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична);

♦ шестичленна, коли додається ще азіатський спосіб виробництва, що грунтується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу;

♦ чотиричленна, в якій рабовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну суспільно-економічну формацію;

♦ тричленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);

♦ двочленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства)

♦ одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На межі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій.

Цивілізація - це певна реальність, цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цивілізації:

♦ пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення;

♦ цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;

♦ вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;

♦ це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети.