Філософія - Щерба С.П. - 2. Гносеологія

Великого значення для філософії Нового часу набувають теоретико-пізнавальні проблеми. Вирішення їх здійснювалось у контексті філософських концепцій емпіризму і раціоналізму, автори яких виходили із абсолютизації (культу) чуттєвого чи раціонального. Емпіризм (від грец. empina - досвід) - напрям у гносеології, згідно з яким весь зміст знання є чуттєвого походження, досягається із досвіду і зводиться до досвіду. Раціоналізм (лат. rationalis - розумний) - напрям в теорії пізнання, згідно з яким весь зміст знання може бути отриманий тільки із розумово-розсудкової діяльності. Найбільш яскраво ці тенденції виявилися у філософії Ф. Бекона і Р. Декарта.

Ф.Бекон розрізняє "плодоносне" та "світоносне" знання. Плодоносне - це таке, яке приносить користь, а світоносне - те, що збільшує можливість пізнання. До цього часу, на думку Ф. Бекона, знання були переважно просвітницькими, хоча й мали працювати на людину.

Шлях до істини - процес суперечливий, вважав Ф.Бекон. Крім того, формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли"(примари). "Ідоли роду" - загальні помилки, які людина допускає в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю й недосконалістю людських органів чуття. "Ідоли печери" - помилки, які ми робимо, виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення. "Ідоли ринку" - це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. "Ідоли театру" - це орієнтація на авторитет, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману.

Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини має органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Методологічні пошуки привели Ф. Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

Раціоналісти, до яких належав і Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, а тому надії слід покладати на розум. Він стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Процес пізнання, на думку Декарта, залежить від наявності в розумі трьох видів ідей: вроджених - ідей Бога, буття, числа, протилежності й структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять. Сюди входять аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протилежність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення", та ті ідеї, що виникають з чуттєвого досвіду і ті, що формує сама людина.

За Р. Декартом, слід крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними. Під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Мислитель стверджує: я можу сумніватися у всьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає теза філософа - "мислю, отже існую". Логічно, проголосивши тезу "Cogito", Декарт наголошував, що наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а вищим розумом.

Декарт поділяв думки Г. Галілея, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б внаслідок того, що вони є простими й очевидними конструкціями розуму. Речі, які сприймаються розумом, ми називаємо простими, їх пізнання є ясним і виразним. Такими є фігура, протяжність, рух та будь-які речі, що складаються з них. Лише на основі них можуть бути сформовані ідеї всіх речей. Цими міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на "первинні" й "вторинні".

Ф. Бекон і Р. Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний та дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснив англійський філософ Томас Гоббс (1588 - 1679 рр.), який вбачав у знанні силу. На його думку, теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді. Будь-яке знання починається з відчуттів і ніколи не виходить за межі доступних чуттям реалій. Проте існують знання всезагальні й необхідні. Такі знання пов'язані з чуттям тим, що вони постають завдяки особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.

Т. Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні властивості речей: протяжність, місце, рух, якість. Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують лише конкретні речі. Вроджених ідей не існує ."Знаки" (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей.

Англійський філософ Джон Локк (1632 - 1704 рр.) у теорії пізнання значну увагу надавав запереченню існування "вроджених" ідей, посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над "примітивними" народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "чисту дошку", "tabula rasa" - тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї та рефлексія - діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей і утворення на їх основі "складних ідей".

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізнення та ототожнення. Найвищою, найскладнішою ідеєю для Локка, постає ідея субстанції, як найширше поняття, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Він вважав, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції".

Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирався на здоровий глузд людини, апелював до чуттєвого досвіду й доходив висновку, що суб'єкт-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій та "вторинні" - пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкта пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка Джорж Берклі (1685 - 1753 pp.) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути значить бути сприйнятим" - "Esse est регсірі". Він визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "Я", коли його сприймає "Хтось", і коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття людини. Проведена послідовно позиція радикального сенсуалізму призводить не тільки до соліпсизму, як у випадку з Берклі, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П'єр Бейль (1647- І706рр.)та англійський філософ Давід Юм (1711 - 1776 pp.). Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також і розуму.

П. Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і відсутність порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. Мислитель, зокрема, вважав, що істина має бути вільною від протиріч. А наявність двох протилежних суджень у визначенні одного й того ж дискредитує людське пізнання, засвідчує слабкість людського розуму, - звідси він має характер не руйнівної, а творчої сили.

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у формі чіткого і виразного знання та у формі непевного і туманного знання. Він стверджував, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує", - зазначав філософ. Д. Юм вважав, що виразні знання ми отримуємо при прямому спостереженні дійсності, а непевні знання - отримуємо у... міркуваннях з приводу сприйнятого. Між даним у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку. Певне відчуття може породжувати у різних людей не лише відмінні, а й протилежні ідеї.

Доведення розуму постають завжди вірогідними, стверджував він. Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду. Практична користь стає як критерієм істинності вражень, так і мірилом моральності. Раціоналістичний підхід до вирішення теоретико-пізнавальних проблем, зокрема геометричний метод, дозволив Б. Спінозі констатувати, що субстанція може бути тільки єдина. Оскільки, за його визначенням, субстанція - це причина самої себе (вона не може мати ще якоїсь причини, бо перестане бути основою для всього). Тому й він вважав, що вона єдина і всеохоплююча, включає у свій зміст всі можливі явища дійсності. Мислення і протяжність - це не окремі субстанції, а атрибути єдиної субстанції.

У світобудові Бог і природа це те ж саме, тобто субстанція, водночас, є і абсолютним мисленням, і всією реальністю. Тому порядок ідей і порядок речей у світі принципово збігаються, де речі та явища є лише різні міри поєднання модусів - мислення й протяжності.

Німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1716 рр.) зазначав, що осмислена таким чином спінозівська субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Він стверджував, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії - принцип "всезагальних відмінностей" вказує на те, що у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій. Порушує необхідність тотожності уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша - другою. Отже, речі не тотожні і займають лише притаманне їм місце в світі. Дослідження цих проблем та пошук відповідей на них привели Лейбніца до виявлення достатніх підстав, а в кінці-кінців до відкриття закону достатньої підстави.

У філософії Г. Лейбніца будь-яке судження є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріч. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", згідно Лейбніцу, дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.