Філософія - Щерба С.П. - 1. Наукове пізнання: рівні, специфіка, особливості

Як уже підкреслювалось, наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована, пізнавальна діяльність - є складним багатокомпонентним процесом, що включає: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмети пізнання, які детермінуються об'єктом пізнання і виражаються в певних логічних формах. Водночас, наукове пізнання включає не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання та мовні засоби. Тому концепції, теорії, наукові гіпотези і таке ін. є не лише результатами, а й формами наукового пізнання, цілями, що спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни й бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються його цілями і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства та потребами розвитку самої науки.

1. Наукове пізнання: рівні, специфіка, особливості

Наукове пізнання на емпіричному рівні досліджує спостереження об'єктів, фіксує факти, результати експериментів, встановлює співвідношення, зв'язки між окремими явищами. На теоретичному-формуються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Ці рівні наукового пізнання розрізняються й тим, з яких сторін вони досліджують об'єкт, яким чином одержується основний зміст знання, які форми його вираження та значущістю одержаного знання.

На емпіричному рівні практичне застосування знань обмежене, бо вони одержуються з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливим тут є форма знання, яка виражає результати емпіричного дослідження. Визначити ступінь загальності та застосовності одержаного знання на цьому рівні дуже важко. Тому його практичне застосування часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду. В цих умовах абстрактне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

Тут суб'єкт оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які не мають емпіричних корелятів. Кожне поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена та засвоєна новими понятійними засобами вищого рівня абстрагування. Наприклад, елементарні частинки не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуттів. Інша справа, що ці показники недостатньо лише сприймати, а їх треба розуміти. Йдеться про вищий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на широкому й різноманітному фундаменті, ґрунтується на перегляді та переосмисленні попередніх теорій.

Отже, ці рівні відрізняються між собою, по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. Тобто на емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та чуттєво - фіксованих зв'язків між ними. А на теоретичному - головними гносеологічними завданнями є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами. По-друге - пізнавальними функціями. Головною з яких на емпіричному рівні є описова характеристика явищ, на теоретичному - пояснення їх. По-третє - характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є факти, певні знання, взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних характеристик, законів, теорій, теоретичних систем та системних законів. По-четверте -методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня - аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного, історичного, сходження від абстрактного до конкретно г о тощо. По-п'яте - співвідношенням чуттєво - сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На теоретичному рівні домінує раціональний компонент, на емпіричному - чуттєво-сенситивний. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному та теоретичному рівнях різне. Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані й взаємо зумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

Емпіричне дослідження, виявляючи факти, нові дані спостережень та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми й завдання. Теоретичне ж дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення й передбачення фактів. Тим самим, орієнтує і спрямовує емпіричне пізнання. Емпіричне пізнання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження, які параметри об'єкта мають бути виміряні, і в яких умовах має здійснюватись експеримент. Теоретичний рівень виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його можуть бути істинні і в яких його знання може бути застосованим на практиці. Саме в цьому й полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний і емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним на іншому, вищому етапі розвитку стає емпірично доступним. Провідна роль у цій єдності, залежно від предмета, умов та наявних наукових результатів, належить то емпіричному, то теоретичному.

Завдання наукового пізнання полягає в тому, щоб розкрити внутрішню природу, сутність об'єкта (предмета, речі, явища, процесу тощо), дослідити й зрозуміти закони, закономірності та тенденції їх функціонування і розвитку. Вирішення цих проблем можливе в процесі тривалого й складного шляху розвитку науки і практики, котрі випрацювали цілий арсенал різноманітних прийомів, методів та засобів наукового пізнання (дослідження).

Процес наукового пізнання /пізнавальний цикл/ - це певна схема дій суб'єкта стосовно об'єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процедури та етапи (пункти): постановка завдання, вирішені, завдання, перевірка його правильності, постановка нового завдання або ж зміна попереднього.

У випадку, коли регулярно спостерігається відхилення результаті експериментальних даних від рішень у рамках теорії, необхідно: перс формулювати завдання; дослідити коректність математичного апарату, виявити зовнішні (сторонні) фактори втручання в хід експерименту; нарешті, переглянути теорію, на базі якої було одержано нове рішення. Дослідження цих механізмів пізнавального процесу в його істотних моментах і становить конкретне завдання методології, а власне формулювання схеми цього процесу є початком методологічного дослідження.

Специфіка науково-пізнавального процесу не заперечує виявлення загального, закономірного, а навпаки, з необхідністю передбачати їх. Знаряддя спостереження соціолога і генного інженера різні, як різь їх об'єкти дослідження. Однак чіткість, уважність, охайність, уміння узагальнювати, абстрагувати та інші процедури багато в чому є подібними, якщо не однаковими, а відтак, необхідними і тому, і іншому Безперечно, поняття котрі використовує математика, істотно відрізняються від понять політології, соціології тощо, але способи формування понять, є загальними /спільними/, подібними. Проте навіть для топ щоб виявити істотне, загальне в науковому розумінні, його необхідне вміти помітити у неподібному зовнішньому, а це вимагає створенні розвинутої концепції, котра б на теоретичному рівні розкривала закономірності даного класу предметів, явищ, речей, процесів навколишньої дійсності. Відповідно, ця діалектичність виводить на органічну єдність філософські (загальнотеоретичні) і конкретно-наукові (спеціальні, приватні) методи в процесі наукового пізнання, а в кінцевому рахунку на зв'язок науково-дослідницької діяльності (наукового пізнання) з методологічною.

2. Поняття метода й методології
3. Методи наукового пізнання
4. Форми наукового пізнання
Частина третя. Проблеми соціальної філософії
Тема 19. Соціальна філософія: предмет та завдання
1. Основні концепції дослідження суспільства
2. Суспільство як предмет філософського аналізу
3. Проблеми розвитку суспільства. Необхідність і свобода
Розділ V. Суспільство як сукупність основних сфер життєдіяльності
Тема 20. Економічна сфера суспільства
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru