Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.2.2.7. Міфи та архетипи історії: К.Г.Юнг

Започаткований Томасом Манном гуманістичний поворот у розумінні та використанні міфу як засобу бачення людиною своєї історії сприяв у подальшому й переосмисленню та піднесенню інтересу до психоаналітичної теорії міфу, розробленої К.Г. Юнгом та його послідовниками. За цією теорією, найглибиннішу основу історії людства як космічної форми мислячого духу становить міфологічне за своєю суттю "колективне несвідоме". Воно ''ідентичне у всіх людей і утворює тим самим все-загальну підставу духовного життя кожного, будучи за природою надособистісним"'6. Інваріантними (тобто не плинними, а незмінними, чи, принаймні, такими, що змінюються надто повільно) структурами колективного несвідомого є, за К.Г. Юнгом, архетипи — наріжні глибинні смислові зв'язки, що утворюють вихідні, споконвічні засади культури людства в цілому та відносно окремих локальних історичних культур, спільнота яких і становить всесвітню історію. Те ж, що розуміється під архетипом колективного несвідомого, найкраще з'ясовується, на думку К.Г. Юнга, "через його (архетипу. — І.Б.) співвідношення з міфом, таємничим вченням, казкою"27. За даного підходу міфологія постає передусім споконвічним, одним із наріжних і вічним способом виявлення та обробки архетипів, зафіксованих у відповідних невмирущих образах, тобто утворює своєрідний ефір, в якому здійснюється перебіг усіх процесів всесвітньої історії.

1.2.2.8. Становлення постмодерністського підходу до міфологічного осягнення історії

Сам К.Г. Юнг розглядав засновані на архетипах форми духовного освоєння історичного світу (зокрема міфологію) як доповнювальні, комплементарні щодо наукового пізнання: розцінював їх як глибинні щодо наукового пізнання й попередні — щодо філософського. Серед сучасних мислителів (щоправда, вже у контексті традицій не психоаналізу, а соціокультурного, постпозити-вістського напряму філософії та методології науки) подібні погляди обстоюють, наприклад, М.К. Мамардашвілі, Пол Фейєрабенд, В.Л. Храмова28 . Більше того, Фейєрабенд подекуди навіть віддає беззаперечну перевагу міфології перед наукою20, витлумачуючи всі форми людського пізнання як різновиди міфології, а науку — лише як одну з варіацій сучасної міфології30.

Про поступовий вихід з середини XX ст. міфологічного бачення свого, історичного, світу людиною на передній план свідчить досить переконливо й те, що деякі представники марксизму починають навіть матеріалістичне розуміння теорії, розроблене К. Марксом, що виникло як вияв науковості, тлумачити як своєрідну версію міфічного. Це стосується, зокрема, Роже Гароді. "Міф, — вважає він, — це не участь, а творчість. Міф у Маркса, на відміну від Фрейда, не сублімований вираз бажання, а момент праці. Відмінність докорінна, оскільки бажання продовжує природу, а праця долає її" 31. При цьому міф Гароді інтерпретує вкрай широко й нечітко, як будь-яку символічну оповідь, що нагадує людині про її справжнє покликання творця. Останнє, на думку французького теоретика, визначається насамперед тим майбутнім, яке творить людина, а не минулим людського роду, коли людиною керували інстинкт і бажання. Виходячи з цього логічніше, переконував він, пов'язувати міф не з прадавнім, доісторичним минулим, а навпаки, з перспективами утвердження людського як власне історичного в історії суспільства. Міф, як вважає Гароді, є не мистецтвом виходу з історії, а, навпаки, нагадуванням про специфічно історичне в історії, — про ініціативну людську дію"32. Не вступаючи в суперечку з автором з приводу визнання органічного, внутрішнього зв'язку міфу з вираженням і осягненням історії й посиленням ролі саме міфологічного бачення історичних реалій, навряд чи можна погодитися, однак, з подібною міфологізацією теорії Маркса.

Останнім часом значного поширення набув підхід, за якого історичні явища виробничої чи соціальної, політичної або ж духовної сфер людського життя розглядаються крізь призму трьох основних етапів — премодерного, модерного та постмодерного — виходячи з досвіду поступу насамперед європейської культури. У сучасній культурології Заходу, як зазначає, зокрема, О.М. Соболь33, прийнято вирізняти три фундаментально важливі стадії європейської культурної свідомості, три духовні ситуації в історії Європи, які позначають словами "премодерн", "модерн", "постмодерн". Методологічна схема "премодерн— модерн—постмодерн" символізує багатовіковий процес становлення європейської духовності з моменту її зародження і до теперішнього рубежу тисячоліть і використовується як своєрідний "фрейм", "концептуальна рама", що дає змогу осягнути постмодерністську ситуацію у глобально історичному контексті. Означена схема виникла як один з варіантів глобальної періодизації після обгрунтованої критики Ф. Ні ціле, М.Я. Данилевським і О. Шпенглером вразливих місць традиційного поділу всесвітньо-історичного процесу за принципом: "стародавня історія—середньовіччя—нова історія". Схема прийнятна не тільки в контексті історії Європи, а й для характеристики основних парадигм історичного світорозуміння розвитку людства загалом34 . В обох випадках виникає потреба порівняти названу схему з міфологічним осягненням історії, але у першому з них це осягнення посідає зовсім інше місце, ніж у другому. В європейському контексті вже премодерн, як доводить О.М. Соболь, несе у собі нове обгрунтування людського буття (екзистенції), відмінне від тих, які склалися у контексті міфології й античної філософії35. Звісно, і в цьому разі не варто забувати про міфологічне тло всіх етапів поступу європейської духовної культури. В рамках же загальноісторич-ного використання схеми "премодерн—модерн—постмодерн" міфологічному осягненню історії при розгляді кожного з трьох етапів надається вже значно більше уваги, можливо тому, що у цьому разі над дослідниками не тяжіє стереотип трактування європейської культури як суто раціоналістичної, розсудливої. Скажімо, у авторів щойно цитованої праці з релігієзнавства не виникає й сумніву в тому, що досучасне, премодерне світорозуміння є типовим "для локальних "первісних культур", у яких індивід обмежений "соціологічною орбітою". Воно колективне за своєю природою, і в ньому фундаментальну роль відіграють міфи — примордіальні оповіді, що структурують соціальну та індивідуальну поведінку"36.

Чимала роль відводиться міфологічному осягненню специфіки історії, за даного підходу й при розгляді модерного, сучасного, світорозуміння, при визнанні критичного ставлення означеного світорозуміння до премодерної колективної міфології. Однак, суб'єктивно розглядаючи міф як вимисел і зосереджуючись на побудові раціональної системи осмислення історичної дійсності, модерне світорозуміння теж не уникає міфологем, хоч уже й зовсім інших за своєю природою. Основні серед цих міфологем такі: а) політичні міфи міф про провіденціальну місію певної нації (націоналізм); міф про природне походження прав людини (лібералізм); міф про конструктивне значення класової боротьби (марксизм) тощо; б) міф як лейт-мотивна ідея метафізичного наукового пошуку Великої та Єдино і Назавжди Вірної Теорії суспільно-історичного розвитку. Сюди ж як третій різновид модерних міфів СІ. Самигін, В.М. Нечипуренко та І.Н. Полонська відносять і міфологему неухильного історичного прогресу, за якою історія виступає не просто як послідовність подій, що відбуваються з людьми, а як неухильний, прогресивний рух до найрозумнішого стану суспільства. Ця схема, зазначають вони, розроблена в ідеалізмі Гегеля і звідти перекочувала в історичний матеріалізм Маркса. Таке розуміння історії телеологічне і, по суті, теж становить собою міфологію: це міф неухильного прогресу87. Не вступаючи в суперечку з приводу того, наскільки обгрунтованим у даному разі є пріоритет Гегеля та трактування теорії Маркса як концепції неухильного прогресизму, можна погодитися із згаданими авторами в тому, що гіпертрофування й гіпостазування як виключно правильної позиції історичного прогресизму справді надає їй рис міфологеми. Втім, те саме можна сказати й про будь-яку іншу точку зору на історію, якщо вона протиставляється іншим і тлумачиться як єдино та назавжди правильна.

Дуже складну, і також чималу роль відіграє міфологічне бачення історичної дійсності і на стадії постмодерну, яка розпочинається у межах тієї чи іншої локальної історичної культури з крахом ілюзій про можливість Великої та Єдино Вірної Теорії — у духовній сфері Ідеального, Справедливого, Гармонійного Суспільства Рівних і Щасливих людей — в реальній історії. Якщо епоха модерну — моністична, то постмодерну — плюралістична, тобто характеризується взає-мотерпимістю й співіснуванням багатьох позицій, а не домінуванням однієї, як за модерну. Тому для етапу постмодерну властиве чітко виражене ігрове, іронічне начало. Культура постмодерну, з одного боку, розглядає всі та кожну з можливих версій осягнення історії, з одного боку, як не тільки прийнятну, а й "навантажену" унікальним смислом, незамінну, цінну. З іншого ж боку, вона не віддає переваги жодній із цих версій, однаково дистанціюючись від будь-якої, постаючи, у певному розумінні, як безстороння й самодостатня комбінаторика історичних сенсів, тлумачених як рівнозначні. Саме цю ознаку постмодерну, по суті, й зафіксував Герман Гессе в образі "Гри скляних намистинок", "Гри в бісер". Ставлення до міфологічного осягнення історії у культурі постмодерну таке саме, як і до будь-яких інших форм осмислення історичної реальності — дистанційоване, іронічне, але водночас не негативне і не зневажливе. Міф розглядається як повноцінний, але лише як один з багатьох можливих способів сприйняття історичної реальності. Сама ж історія постає тут не в якомусь одному з своїх вимірів чи центрів, а як нелінійний і багатоцентрич-ний процес самоосмислення та самоздійснення її суб'єктів — від людського роду в цілому до осібної людської істоти. Та навіть такий, здавалося б, найавтентичніший спосіб осягнення історичного світу теж не убезпечений від того, щоб не набути значення своєрідної міфоло-геми. Можна, як доречно зауважують СІ. Самигін, В.М. Нечипуренко та І.Н. Полонська, поставити собі питання, чи не набуде цей принцип постмодернізму, в свою чергу, статусу міфу, оскільки він теж становить собою смислообраз, що має здатність мобілізувати людей на ставлення до контакту культур як до досвіду, який збагачує обидві сторони38. Показово, що мистецькими засобами цю ж латентну інтен-цію постмодерністської за своєю суттю духовної культури, поданої через образ "Гри в бісер", тонко виявляє й переконливо демонструє Герман Гессе у своєму відомому однойменному романі. "Вона (ця духовна культура, "Гра в бісер". —— зазначає Гессе, — означала витончену, символічну форму пошуків досконалості, високу алхімію, наближення до єдиного в собі, над усією безліччю образів сущого Духу, отже, до бога. Десь так, як побожні мислителі давніших епох уявляли життя всіх істот на землі спрямованим до бога і бачили багатоманітність явищ довершеною і до кінця продуманою тільки у божис-тій єдності, так і фігура й формули Гри в бісер розросталися, звучали музикою й філософствували світовою мовою, виплеканою всіма науками та мистецтвами, простували, граючи й бавлячись, до високої досконалості, до чистого буття, до цілковитої дійсності"39.

Уявляється, що паралель (хай і не така вже очевидна) між подібним перебігом Гри у бісер і антропо-, соціо- та історіоморфним світом міфологічної свідомості може бути небезпідставною. Адже у міфологічному світі відбувається така сама неперервна, невимушена, нескінченна й самодостатня гра повсюдного перетворення всього на все, яка у духовній сфері Гри в бісер відбувається з її фігурами та формулами. Подібна ж, переважно потенційна, а подекуди й реальна, міфологічність помітна й у зрілих історичних культурах, які вже сягнули епохи постмодерну. І було б помилкою розглядати цю міфологічність як якусь ваду; однак не менш помилковою була б її ідеалізація чи тлумачення як свідчення довершеності відповідної культури або цивілізації, як показник їх вичерпаності.

Таким чином, першою найзагальнішою світоглядною формою осягнення історії постає міфологія. Однак вона є не тільки формою початковою, що історично передує філософському осмисленню історичного процесу, а й такою, що зберігає своє існування протягом усього розвитку людського роду, утворюючи своєрідне елементарне, здавалося б, підґрунтя й середовище для усіх інших етапів, рівнів і форм розмаїтого духовного життя окремих людей, груп, етнічних і соціальних спільнот, історичних культур, суспільств, цивілізацій тощо. Більше того. Починаючи з періоду зрілості цих індивідів історії, спостерігається навіть певна тенденція до зростання ролі міфічного начала в осягненні ними свого, історичного за своєю суттю, буття та й історичних реалій загалом.