Найдокладнішою серед просвітницьких прогресистських концепцій філософії історії була концепція Ж.А. Кондорсе, викладена у його праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1794). Всесвітня історія розглядається французьким мислителем як лінійний і неухильний прогрес, причому не щодо окремих людських індивідів, а стосовно їх маси. Основою й рушієм цього історичного прогресу просвітник вважав (як це і належить просвітникові) людський розум як найвищу серед здібностей людини. "Якщо обмежитися спостереженням, пізнанням загальних фактів і незмінних законів розвитку цих здібностей" — зазначав Кондорсе, — того спільного, що є у різних представників людського роду, то матимемо науку, звану метафізикою. Але якщо розглядати той самий розвиток з точки зору результатів щодо маси індивідів, що співіснують одночасно на даному просторі, і якщо простежити його з покоління у покоління, то тоді він постане перед нами як картина прогресу людського розуму"17.
З таким трактуванням історичного прогресу Кондорсе наближався до Вольтера і Тюрго. Але, на відміну від них, він дещо прямолінійніше проводив тезу про те, що історичний поступ у своєму всесвітньо-історичному масштабі є незворотним. Максимум відхилень — це всього лише уповільнення поступального руху суспільства на певних відтинках його існування. "Без сумніву, — стверджував мислитель, — прогрес може бути більш чи менш швидким, але ніколи розвиток не піде назад; принаймні до тих пір, доки земля посідатиме те саме місце у світовій системі й поки загальні закони цієї системи не викличуть на земній кулі загального потрясіння чи змін, які не дали б змоги більше людському родові на ній зберігатися, розгорнути свої здібності й знаходити такі ж джерела існування"18.
Загалом же історія людства постає у праці Кондорсе як динамічна картина прогресу людського розуму, що поділяється на десять епох — від поєднання людей у племена — у першій, до майбутнього прогресу людського розуму — у десятій.
Кондорсе дає й значно узагальненішу періодизацію історичного процесу — виділяє три великі епохи. Протягом першої відбувається об'єднання людей у сім'ї, а сімей — у племена; виникає скотарство, а пізніше землеробство, триває подальший поділ праці, з'являються жерці, зароджуються науки і мистецтво. Тут визначальну роль відіграють, як вважав Кондорсе, матеріальні чинники.
Друга велика епоха виникає, за Кондорсе, з появою писемності і триває до XVII ст. її своєрідність визначається розвитком вже не матеріальним, а насамперед духовним: науки і освіти — від відокремлення наукового знання у стародавній Греції до його поділу в епоху еллінізму; прогрес наук — від їх поділу до занепаду, від занепаду наук і освіти до їх відродження в часи хрестових походів; від цього часу до винайдення книгодрукування; від книгодрукування до звільнення розуму від пут авторитету; від Декарта до Французької революції.
Нарешті, третя велика епоха — це майбутній прогрес людського розуму, пов'язаний, на його думку, з вирішенням трьох найважливіших проблем, до яких Кондорсе відносить: "знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різними класами того самого народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини"10.
При цьому він обстоює думку про те, що меж для вдосконалення людини, прогресу й' розуму і моралі немає, окрім терміну існування планети, на якій існує людство. Оптимістичною концепція Кондорсе є й у тому плані, що паралельний і неухильний розвиток розуму та моралі тлумачаться ним як дійовий засіб досягнення часів, коли сонце освітлюватиме землю, населену лише вільними людьми, що не визнають іншого володаря, крім розуму. Не випадково мету своєї праці філософ вбачав "у тому, щоб показати шляхом міркування та на фактах, що не закладалося ніякої межі у розвитку людських здібностей, що здатність людини до вдосконалення справді безмежна, що успіхи в цьому вдосконаленні віднині незалежні від якої б то не було сили, що прагне його зупинити, і мають своєю межею тільки тривалість існування нашої планети, в котру ми включені природою"20. З жалем доводиться констатувати, що реальний історичний процес не зовсім відповідає, м'яко кажучи, тій нестримно оптимістичній перспективі, яку окреслив свого часу Кондорсе.
3.2.3. Прогресистське тлумачення історії представниками класичної німецької філософії
3.2.3.1. Кант: всезагальна історія у всесвітньо-громадянському плані
3.2.3.2. Фіхте: історія як здійснення принципу свободи
3.2.3.3. Шеллінг: історія як єдність свободи та необхідності
3.2.3.4. Філософія історії Гегеля
3.2.3.5. Подальша доля філософсько-історичного прогресизму
3.3. РЕГРЕСИСТСЬКИЙ НАПРЯМ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
3.3.1. Регресистське тлумачення історії: класична парадигма
3.3.2. Зміна ролі регресистських концепцій у кризові періоди