Філософія історії - Бойченко І.В. - 5.2.2.7. Монадо логічна незавершеність концепцій Даниленського, Шпенглера і Тойнбі

Якраз некоректне тлумачення означеної глибинної "гомеомеричності" живих макроіндивідів історії не дало змоги трьом китам цивілізаційного підходу — Данилевському, Шпенглеру й Тойнбі — зрозуміти і, тим більше, розробити цей підхід як нелінійний, а самі цивілізації осягнути як монади історії. Адже і Данилевський, і Шпенглер, і, зрештою, Тойнбі, попри всі його намагання "відхреститися" від біологізму у тлумаченні цивілізацій, на який, з його погляду, хибували перші два мислителі 60" розглядали історію як сукупність замкнених великих живих індивідів-культур, що або ж безпосередньо ототожнюються з цивілізаціями (Тойнбі), або ж тлумачаться як макроорганізми, останньою стадією існування яких є відповідні цивілізації (Данилевський, Шпенглер).

Такий підхід (незалежно від того, чи усвідомлювали це його прихильники) об'єктивно споріднював розуміння Данилевським, Шпенглером і Тойнбі світу історії як світу живого з розумінням світу органічного життя у Гете. Особливо чітко і послідовно ця спорідненість простежується у Шпенглера, який свідомо задіяв розроблену Гете методологію осягнення світу органіки для з'ясування своєрідності світу людей. Та навіть у Шпенглера з його претензією на свідоме застосування монадологічного, гетевського підходу, не кажучи вже про Данилевського чи Тойнбі, які до цього прийшли спонтанно, фіксується переважно один бік монадної природи цивілізацій — їх самофокусованість, самодостатність, замкненість. Як наслідок, — гіперболізується момент відокремленості, замкненості і непроникності кожної з цивілізацій. Момент же глибинної подібності, навіть тотожності, і відповідно взаємного віддзеркалення, вааємоуособлення та взаємо-відтворення їх залишається поза увагою або ж недооцінюється.

Врешті-решт, проблема внутрішньої уподібненості, взаємовідкритості, внутрішньої спільності зводилася до спільності зовнішньої, до питання про зовнішню взаємодію сутнісно відокремлених цивілізацій. Саме такий ухил спостерігається, наприклад, у Данилевського, та й Тойнбі.

Шпенглер у цьому відношенні значно глибший, і це не дивно, оскільки він пройшов "монадологічну школу" Гете. Він цілком свідомий того, що, якщо людську історію "надати її гештальтам, ретельно схованим донині під поверхнею тривіального перебігу "історії людства", пройти перед духовним зором, то, певне, поталанить відшукати споконвічний гештальт культури як такої, очищений від всілякої каламуті та другорядності, що лежить в основі всіх окремих культур як ідеал форми"61. Та атрибутивна для культур як утворень монадних "гомеомеричність", взаємоуособленість і у Шпенглера, зрештою, залишається в тіні. Єдність цивілізацій він вбачає все ж у іншому: по-перше, у спільному їх першопочатку, запорукою можливості угледіти який є, на його думку, розроблений Гете метод згадуваного чуття, точної чуттєвої фантазії; по-друге, у паралелізмі основних етапів зовнішнього життєвого циклу найрізноманітніших, здавалося б, цивілізацій.

Крім того, "історична виправданість" існування цивілізації після надлому зумовлюється, за Тойнбі, чималою мірою ще й тим, що саме на цьому етапі відбуваються процеси формування універсальної держави, етерифікації і створення релігії як своєрідного результату духовних устремлінь цивілізації, одного з найважливіших підсумків її духовного розвитку.

Особливого значення історик надає ролі релігії у перебігу цивілізаційних процесів. Релігія виступає, на його думку, по-перше, як лялечка цивілізації, її зародок; по-друге, як один з інтегративних чинників та рушіїв її поступу і, по-третє, як підсумок цивілізаційного процесу.

Подолання означеної однобічності у розумінні цивілізацій як монад історії та адекватне осягнення їх своєрідності потребує, як уже зазначалося, усвідомлення, подальшої розробки і послідовного проведення в ході вивчення історичного процесу цивілізаційного підходу як підходу саме нелінійного, тобто не лише й не стільки як просто некласичного, скільки як постнекласичного, і в цій якості — не тільки цивілізаційного, а й інших підходів. У зв'язку з цим набуває чималого значення, зокрема, й так званий тоталлогічний підхід.