Філософія історії - Бойченко І.В. - 6.2.1.4. Філософсько-історичні категорії як щаблі, засоби і форми духовного освоєння людиною її світу

Істотною передумовою і складовою цього поступу є з'ясування сутності та закономірностей системогенезу філософсько-історичних категорій. Продуктивність подібного з'ясування і тут значною мірою залежить від врахування тієї обставини, що системогенез, як і світоглядне філософське осягнення історії, теж реалізується через єдність онтогенезу та філогенезу. Сам дослідник, постаючи активним учасником цього двоєдиного процесу, водночас і усвідомлює його закономірності, завдяки чому відбувається рефлексія категоріального системогенезу в єдності філо- й онтогенетичних характеристик, відтворення його у дедалі нових конкретних історичних умовах. Однак, по-перше, у скороченому, "знятому" та логічно "виправленому" вигляді, а по-друге — кожного разу у структурі системи знань, що враховує найновітніший досвід, досягнення та запити того щабля історичного руху, на якому певні культура, цивілізація чи суспільства перебувають на час дослідження.

6.2.1.4. Філософсько-історичні категорії як щаблі, засоби і форми духовного освоєння людиною її світу

У найзагальнішому плані філософсько-історичні категорії постають як своєрідні щаблі, засоби і форми виокремлення людини з природи, побудови, утвердження і поліпшення нею вже свого власного, якісно відмінного від природи, людського, суспільного світу, і, нарешті, дедалі автентичнішого осягнення цього світу. Подібне розуміння специфіки і значення категорій філософії історії становить собою процес і підсумок вельми тривалого і складного пізнавального руху. Дуже довгий час філософи у кращому разі вловлювали лише деякі особливості філософських категорій як засобів осмислення історичної реальності. Роль же загальнофілософських, а тим більше філософсько-історичних, категорій у реальній історичній життєдіяльності людей взагалі залишалася, по суті, поза їх полем зору. І передусім тому, що для мислителів залишалася незрозумілою сама природа життєдіяльності людини як істоти, яка, по-перше, переважно активно перетворює довкілля, а не пристосовується до нього; по-друге, — здійснює це перетворення не за мірками якогось одного біологічного виду, а універсальним чином. Значною мірою — завдяки виробництву і використанню знарядь виробництва, — матеріального і духовного. Категорії філософії історії саме і постають при цьому як один із важливих різновидів знарядь такого виробництва, передусім духовного.

6.2.1.5. Філософські категорії та знаряддя діяльності: історія аналогії

У європейській філософії виявлення своєрідних рівнобіжностей і аналогій між категоріями і людськими знаряддями, зокрема знаряддями пізнання, має досить тривалу традицію.

Так, знаний французький мислитель першої половини XVII ст. Рене Декарт, прагнучи зрозуміти механізм переходу від несвідомого використання філософських категорій у довільному пізнавальному акті до їх усвідомлення, а в подальшому — й до свідомого їх використання, писав: "Цей метод подібний до тих технічних мистецтв, котрі не потребують допомоги ззовні, тобто самі вказують тому, хто бажає ними зайнятися, спосіб виготовлення інструменту. Справді, якщо будь-хто побажає зайнятися якимось одним із них, наприклад, ковальським ремеслом, і якщо в нього немає для цього ніяких інструментів, то він буде змушений спочатку взяти за ковадло який-небудь твердий камінь або шматок грубого заліза, а за молот — дикий камінь, пристосувати два шматки дерева у вигляді щипців і в міру потреби звертатися за іншими матеріалами на кшталт існуючих. Завершивши ці приготування, він не приступить відразу ж до кування списів, шоломів або інших залізних предметів, потрібних для інших, а насамперед виготує собі молоти, ковадло, щипці та інші інструменти, котрі потрібні йому самому. Цей приклад показує нам, що, оскільки в цих початкових правилах ми могли зробити лише найпростіші приписи, які здаються швидше природженими нашим умам, ніж плодом мистецтва, не варто негайно ж намагатися з їх допомогою припинити філософські суперечки або вирішити математичні проблеми. Ними скоріше належить користуватися для найретельнішого дослідження всього найнеобхіднішого для пізнання істини"54

Чимало уваги ретельному і досить докладному аналізові цього ж переходу від неусвідомленого до свідомого використання філософських категорій приділяв і голландський мислитель Бенедикт Спіно-за, що жив дещо пізніше за Декарта. Він вже спирався на результати Рене Декарта, тому не дивно, що характеристика означеного переходу в нього дещо конкретніша. "Для того, щоб знайти найкращий метод дослідження істини, — писав він, — не потрібен інший метод, щоб дослідити метод дослідження істини; і для того, щоб знайти другий метод, не потрібен третій, і так до безкінечності: адже таким чином ми ніколи не прийшли б до пізнання істини, та й ні до якого пізнання. Тут справа така ж, як і з матеріальними знаряддями , де можна було б міркувати таким же чином. Щоб кувати залізо, потрібен молот, необхідно його зробити, для цього потрібен інший молот й інші знаряддя; а щоб їх мати, також потрібні будуть інші знаряддя і так до безкінечності; таким чином, будь-хто міг би спробувати довести, що у людей немає ніякої можливості кувати залізо. Але подібно до того, як люди споконвіку зуміли природними знаряддями зробити деякі найлегші, хоч і з труднощами та недосконало, а зробивши їх, зробили й інші, важчі, з меншими труднощами і досконаліше, і так поступово переходячи від найпростіших робіт до знарядь, а від знарядь до інших робіт і знарядь, дійшли до того, що з малими труднощами здійснили стільки й такого важкого; так і розум природною своєю силою створює собі розумові знаряддя, від яких набуває інших сил для інших розумових робіт, а від цих робіт — інші знаряддя, тобто можливість подальшого дослідження, і так поступово посувається, доки не досягне вершини мудрості"55.

Зрозуміло, що вже виявлення аналогії між знаряддями предметно-перетворюючої, трудової діяльності людини і категоріями як "знаряддями" пізнання було великим кроком вперед. Але водночас ці мислителі ще не мали можливості зрозуміти особливостей генезису розвитку і використання філософських категорій і як найзагальніших пізнавальних форм, і як всезагальних форм людської життєдіяльності. Неспроможні зрозуміти особливості виникнення означених категорій, вони часто-густо змушені були розглядати основоположні філософські поняття як форми до дослідні, апріорні, як засоби, завдяки яким виявляється природжене, "природне світло розуму" (Декарт), як "розумові знаряддя", створені "природною силою розуму", тлумаченою як те, "що не спричинюється у нас зовнішніми причинами"56. Логічним наслідком такого раціоналістичного розуміння філософських категорій став глухий кут апріоризму, в який пізніше потрапив Кант. У подібному ж закутку виявився й емпіризм у своїх марних спробах довести, що найзагальніші філософські поняття може вибудувати кожна людина на основі лише власного індивідуального досвіду.

Гегель спробував подолати крайнощі раціоналізму й емпіризму у трактуванні філософських категорій, усунути відрив категорій як форм мислення від них же як форм буття. Однак при цьому він однобічно зображує справжній стан речей, інтерпретуючи категорії як форми об'єктивно сущого логосу і людського мислення, що сягнуло рівня автентичного осмислення цього логосу. Тому не випадково, попри своє усвідомлення діяльнісної і надіндивідуальної зумовленості філософських (передусім — філософсько-історичних) категорій, і Гегель не зміг адекватно зрозуміти і показати їх соціально-історичну сутність, а тим більше виявити належним чином специфіку саме філософсько-історичних категорій і створити їх автентичну систему.