Філософія історії - Бойченко І.В. - КУЛЬТУРА

— 1) історично вихідне значення — обробіток і догляд за землею (лат.); 2) догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже, ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (вже з Ціцерона йдеться про філософію як культуру духу); 3) сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття; 4) сукупність матеріальних і духовних надбань, що відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини, втілених у результатах продуктивної діяльності; б) локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або ж за історичними типами, або ж за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства.

У найширшому значенні, зафіксованому ще Д. Віко, К. — це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. З XVIII ст. започатковується розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються у незайманій природі людини), і ідеалістичною (К. ототожнюється з досягненням морального стану), а також протиставлення К. як осередка духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім удосконаленням особи, цивілізації як чогось зовнішнього стосовно людини, спрямованого на поліпшення соціального устрою, як еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" в напрямі інтегрального універсалізму. З другої половини XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот у розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія). В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітно єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, сукупність співіснуючих і наступних одна відносно одної К. монадної природи, тобто таких, що виступають кожна як уособлення і відтворення темпорального духу людства в цілому. К. розглядається тут не лише як певний образ і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів, в історії — осіб, племен, общин, народностей, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого розуміння К., позбавленого просвітницьких ілюзій, насиченого співпереживанням екстремумів, що пронизують історичний процес, трагізмів і втрат, принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації К., вони розглядаються як синоніми локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація — як пізній етап існування К., тобто етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський) чи застигання і вмирання (Шпенглер).

Нині поряд з традиційними проблемами культурології — про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблема онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого й унікального у розвитку К., культури та контркультури тощо. Характерною ознакою досліджень останнього часу є також посилення уваги до розробки питань К. у вужчому її смислі — як сукупності цінностей, норм та ідеалів, що виковують як конститутивну, так і передусім регулятивну роль у тому чи іншому конкретному суспільстві.

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП

поняття, запроваджене М.Я. Данилевським для означення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що у своїй сукупності утворюють всесвітню історію. Конститутивними ознаками К.і.т. є: єдина мовна група; особливий духовний склад ("морфологічне начало"); політична незалежність; атрибутивні неповторні культурно-цивілізаційні риси, що не передаються народам іншого К.і.т. У своєму розвитку кожен з основних К.і.т. завершує своє життєве коло, проходить три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний. Етнографічний — найтриваліший період — це час трансформування етносу в суб'єкт культурно-історичної творчості, формування його неповторного духовного характеру, збирання ресурсів і сил для майбутньої конструктивної історичної діяльності; державотворчий — період становлення властивої відповідному К.і.т. державності, конституювання етносу як нації і закладання основ самосвідомості народу (народів), що є суб'єктом певного К.і.т.; цивілізаційний період — стадія досягнення та існування К.і.т. як цивілізації, відносно короткий і бурхливий час квітування та плодоношення, розкриття начал, закладених в особливостях духовного габітусу народів, що утворюють певний К.і.т., під впливом своєрідних зовнішніх умов і разом з тим — період розтрати, хай і корисної, творчої і результативної. Тому в міру виснаження духовно-творчої діяльності народу затухає й період цивілізації, а суб'єкт відповідного К.і.т. сягає старечого віку, впадаючи в апатію самовдоволеності чи відчаю. Данилевський поділяв історичну діяльність на 4 основні різновиди — релігійна, культурна (наукова, художня і технічна), політична і суспільно-економічна діяльність — та відповідно до особливостей їх реалізації здійснив погрупування К.і.т. на: 1) підготовчі, чи автохтонні, К.і.т. — єгипетський, асиро-вавилоно-фінікійський, китайський, індійський, іранський; 2) одноосновні К.і.т. — єврейський, грецький, римський; 3) двоосновний — європейський; 4) чотириосновний — слов'янський. У сучасній історичній науці поняття К.і.т. стало широко вживаним і використовується у дослідженнях своєрідності та взаємодій локальних історичних культур і цивілізацій, хоч і без тих завищених ампліфікацій (зокрема, щодо слов'янського К.і.т.), з якими було пов'язане його запровадження.