Філософія історії - Бойченко І.В. - ЛЕЙБНІЦ Готфрід Вільгельм (1646—1716)

ЛЕЙБНІЦ Готфрід Вільгельм (1646—1716)

— німецький філософ і вчений, енциклопедист. Народився у Ляйпцигу в сім'ї, що мала слов'янське коріння, гарну сімейну бібліотеку (дід і батько мислителя — професори), завдяки якій Л. ще замолоду багато що вивчив самостійно. Вивчав філософію та право у Ляйпцизькому університеті, математику в Ієнському. Завершуючи Ляйпцизький філософський факультет, захистив тут у 1666 дисертацію "Про комбінаторне мистецтво", а в кінці того ж року в Альтдорфі — дисертацію вже на ступінь доктора права. Загалом вів досить кочівний спосіб життя при дворах різних німецьких князів, хоча в 1662—1676 "осідав" у Парижі, а з кінця 1676 переважно, хоч і багато подорожував, аж до смерті перебував на службі ганноверських герцогів. Основні праці з філософії — "Міркування про метафізику" (1685), "Нова система природи" (1695), "Нові есе про людський розум" (1704), "Теодіцея" (1710), "Монадологія" (1714). Власна філософська система Л. замислювалась і створювалась ним як спроба синтезувати досягнення античної, середньовічної та "нової філософії". В історію ж світової філософської думки увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і попередниця німецької класичної філософії. Склалася система Л. близько 1685 внаслідок творчого переосмислення на основі ідей Платона та Арістотеля, Августіна, Фоми Аквінського, Декарта, Гоббса й Спінози. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології постають універсальність та чітка доказовість філософських міркувань, а вихідними, апріорними методологічними засадами, що забезпечують дотримання означених імперативів, є такі принципи буття і мислення:

а) відносини виражені законом тотожності і виражені аналітичними судженнями, в яких предикат показує вже наявні ознаки у суб'єкті, експліковані наочно лише у предикаті. Емпліцитна тотожність суб'єкта і предиката має забезпечити, за Л., первинним істинам, дещо суб'єктивно тлумаченим Декартом як "ясні і чіткі", належну вихідним принципам знання вірогідність та об'єктивність;

б) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття відображена законом суперечності;

в) первинність можливого щодо реального і можливість незліченної множини несуперечливих світів;

г) необхідне обгрунтування існування саме наявного світу (події), виражене за допомогою закону достатньої підстави через тлумачення цього світу як досконалішого з можливих.

На відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "антелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (тлумачена як субстанційна форма), Л. залучає їх, щоправда, докорінно переосмислюючи, до основоположних і продуктивних засобів філософського новітнього пізнання. Л. вважав, що, а одного боку, сучасні філософи помиляються, не довіряючи цим поняттям, які лише й спроможні дати загальне пояснення дійсності; з іншого ж боку, хибують схоласти, деякі послідовники Арістотеля та й усі інші, хто прагне за допомогою певних понять пояснити специфічні явища фізики. Доводячи неспроможність тлумачення простору як субстанції (Декарт), органу сприйняття Бога (Ньютон) чи навіть абсолютної властивості Бога (Кларк) та субстанційного трактування часу, обстоюючи реляційне трактування часу й простору, Л. водночас доводить існування субстанцій, але зовсім іншої не фізичної, а метафізичної природи — діяльні начала, первинні сили, живі першоелементи життя з властивими для них органічною єдністю фізичного і психічного, та відносинами наперед встановленої гармонії. Використовуючи термін Арістотеля, Л. називає такий першоелемент спочатку ентелехією, тобто субстанцією, оскільки вона містить у собі власну детермінаційну і сутнісну досконалість, власну внутрішню мету. Поступово усталені-шою назвою означеної субстанції стає у Л. термін "монада". Як такі субстанції' монади не залежать одна від одної, реалізуючи себе через послідовне сприйняття (перцепції), спрямованість якого визначається індивідуальним прагненням (апетицією) певної монади, своєрідним іманентним кодом, спроектованим богом ще до створення існуючого світу для кожної монади. Однак попри можливість не тільки взаємопроникнення, а й взагалі будь-якого взаємовпливу, діяльність і розвиток не тільки наперед визначені, а й узгоджені з діяльністю і розвитком з будь-якою з інших монад чи світу загалом, утвореного їх сукупністю. Така узгодженість зумовлена, по-перше, тим, що кожна з монад постає уособленням, у певному ракурсі "будь-якої іншої монади, аж до універсуму загалом, постаючи "дзеркалом всесвіту"; по-друге, генетично, вихідною єдністю усіх монад у богові, який є своєрідною монадою монад. Отже, світ постає надскладною системою монад, ієрархізованих залежно від ступеня їх здатності ясно і чітко уявляти світ таким чином, що духовні монади (до яких Л. зараховував душі людей) спроможні не тільки до перцепції, а й до апперцепції, самосвідомості, посідають вищий щабель. Щоправда, слід розрізняти фізичний світ, який є, за Л., лише недосконалим, чуттєвим вираженням буття, сукупністю феноменів на зразок таких, як матерія, рух, час, простір, взаємодія тощо, і справжній світ монад. Останній осягається людиною опосередковано через означені феномени остільки, оскільки вони спричинені одиницями справжнього буття, монадами, і є в цьому сенсі "добре обгрунтованими", тобто постають фіксацією існування монад як субстанційних сутностей у людському пізнанні. Оскільки ж сутність збігається з існуванням лише у богові, то пізнання людиною сутностей відбувається як пригадування, феномени постають переважно індикаторами, а не автентичними виявами сутностей. Із сформульованою ще Арістотелем і прийнятою сенсуалістами (зокрема Локком) як основоположною тезою "Немає нічого в розумінні, чого раніше не було в почуттях" Л. погоджується лише з доповненням — "крім самого розуму." "Розумна" ж людина, людський дух, що чіткіше й самосвідоміше уособлює всі інші монади, містить у самій собі вроджені, щоправда, вроджені віртуально (у цьому відмінність Лейбніца від Декарта) ідеї всіх речей, знання їх сутностей. Втім, людська душа знає все лише потенційно, реалізація ж цієї потенції потребує чималих пізнавальних зусиль, завдяки яким можливі знання набувають статусу справжніх, істинних і вірогідних. Останні ж Л. поділяв за їх джерелом і пізнавальним значенням на необхідні істини розуму та виняткові істини факту. Великого значення Л. (на відміну від, скажімо, Локка) надавав імовірнісним знанням, наголошуючи відповідно на розбудові теорії ймовірності та теорії ігор. Чималий внесок Л. зробив у логіку — вперше сформулював закон достатньої підстави, дав визнане і сучасною логікою коректним визначення закону тотожності, поглибив методи аналізу й синтезу, класифікацію визначень, передбачив деякі підходи, властиві для сучасної математичної логіки. У вченні про людину Л. займав позицію тлумачення свободи як необхідності, що її людина свідомо дотримується, пізнавши її. Існуючий світ Л. вважав ліпшим з можливих, заснованим на гармонії існування й сутності, оптимальним за відношеннями між розмаїттям процесів і речей та їх впорядкованістю, за максимумом результатів при мінімумі засобів тощо. Зло ж Л. розглядав або ж як своєрідний епіфеномен і навіть одну зі складових означеної гармонії чи засіб запобігання більшому злу або ж досягнення більшого блага, або ж як наслідок недосконалості, конечності самих людей. Чимало думок Л., поширенню яких сприяли Вольф та його школа, знайшли свій розвиток у німецькій класичній філософії. У наш час ідеї монадології виявилися затребуваними у морфології історії Шпенглера, феноменології Гуссерля, організацистичному холізмі Уайтхеда, у персоналізмі тощо. Нового сенсу вони набувають з переходом до постнекласичної філософії.