Філософія історії - Бойченко І.В. - ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

— галузь філософського знання, що вивчає: історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їх взаємозв'язку і змінах, природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і різні використання історичних знань. На відміну від історичної науки Ф.і. розглядає історію не об'єктно, не як "чистий предмет", не як частину об'єктивної реальності саму по собі. В центрі її уваги — співвідношення "людина — світ як історія". Тому основним завданням Ф.і. є не тільки і навіть не стільки розробка та конкретизація поняття про історію, історичних знань з історичною реальністю, з неминучим у подальшому як розходженням між ними, так і повторним збігом і відтворенням цього циклу на нових щаблях історичного процесу і в якісно відмінних формах.

Філософські погляди на історію ще у стародавньому суспільстві були органічною складовою міфологічного світогляду та історичних учень (скажімо, у Греції — Платона, Арістотеля, Полібія; в Китаї — Конфуція, Шан Яна, Сима Цяня тощо). Однак формування Ф.і. як самостійної філософської дисципліни відбувається пізніше і пов'язане з іменами Вольтера (який запровадив термін Ф.і., Тюрго, Кон-дорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям); Монтеня, Руссо (регресистський); Ібн-Хальдуна, Макіавеллі, Віко (циклічний).

З часткою умовності можна розрізнити три виміри Ф.і. До середини XIX ст. представники цих напрямків зображують історію як лінійний процес, причому у кожному випадку — лише в якомусь одному вимірі, — відповідно, як висхідний, низхідний та коловоротний.

Попередній абрис принципово іншого, некласичного підходу до філософського осмислення історичного процесу накреслив К. Маркс. Прагнучи подолати однобічність означених вище трьох напрямків, він тлумачить історію як природно-історичний процес формування, розвитку, розквіту, занепаду і зміни суспільних формацій (первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, буржуазної), в якому висхідна, низхідна і циклічна лінії постають як похідні моменти складного, нелінійного історичного руху.

Однак твердити про перехід філософсько-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії як про провідну тенденцію можна, лише починаючи з кінця XIX ст. Цей перехід пов'язується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього; від генералізуючого вивчення — до індивідуалізуючого; від його розсудково-абстрактного, есенційного пояснення — до цілісного, заснованого на органічній єдності всього розмаїття здатностей осягнення людиною світу, розуміння. Тому некласична Ф.і. постає як багато векторний, плюралістичний стан осмислення поступу людства у дедалі нових і нових, заснованих на найрізноманітніших методологічних засадах, філософських ученнях, концепціях і теоріях історичного процесу.

З часткою умовності всю різноманітність притаманних постмодерністській Ф.і. поглядів, концепцій і вчень можна погрупувати за трьома основними вимірами.

Перший визначається питаннями про: співвідношення природи й історії; своєрідність історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість; основні діахронічні одиниці виміру історії (на зразок доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства, ступенів формаційного ряду, з якого виходить марксизм, чи традиційної схеми — античність, середньовіччя, нова та новітня історія) та інваріантні, архетипічні (на кшталт культурно-історичних типів Данилевського, культур Шпенглера, цивілізацій Тойнбі чи культурних суперсистем Сорокіна); взаємозумовленість свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства.

Розробки другого напряму в галузі Ф.і. поділяються нині на два великі субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа "Анналів" — Блок, Февр, Бродель, аналітична філософія історії — Нагель, Гем-пель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталістська Ф.і. — Ніцше, Дільтей, Шпенглер, Ортега-і-Гассет, екзистенційна — Хайдеггер, Гада-мер, Хабермас, Рікьор). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань Ф.і. Наукоцентричний фокусується на проблемах: суб'єкт і об'єкт історичного пізнання, особливості та структура історичного наукового дослідження, співвідношення в історичному пізнанні опису, обгрунтування і пояснення, творчості й відображення, фактуального, емпіричного й теоретичного історичного знання, його верифікація та фальсифікація в історичній науці, специфіка з'ясування історичних законів, своєрідності історичної реальності, побудова наукової історичної картини світу тощо. Наукобіжний напрям, уникаючи визначення пізнання як суб'єкт-об'єктної взаємодії і навіть самого поняття "пізнання", зосереджує увагу на особливостях осягнення світу як історії, трактуючи це осягнення поверненням до буття суб'єктивності, не розкладу на суб'єкт і об'єкт історії чи історичного пізнання. До кола наріжних тут входять такі питання: світ як історія, життєвий світ, людське буття, людський досвід, доля, час, екзистенція, екзистенціали, людська ситуація, історичне апріорі, свобода, вибір, переживання, симпатичне вживання, духовна реальність тощо. Останнім часом вимальовується тенденція до інтеграції означених напрямів.

У просторі ж третього виміру Ф.і. ті характеристики, які у рамках перших двох вимірів поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з'ясування було там метою діяльності історика, постають уже як нормативи і регулятиви його подальшої творчості. До того ж, у кожному з двох напрямів — наукобіжному та наукоцентричному — ці характеристики в осягненні історичного процесу методологічно використовуються по-своєму. У рамках першого — безпосередньо, за допомогою співпереживання, інтелектуальні інтуїції тощо. У рамках другого — напрацьовані Ф.і, узагальнення, поняття, категорії, закони, підходи і методи сприймаються істориком-фахівцем не лише безпосередньо, а й опосередковано — через проміжні рівні теоретичного узагальнення — загальнонауковий та власне історичний. Останній і собі поділяється на рівні: всезагальної (фундаментальної, базової) теорії, галузевих історичних теорій; концепцій, гіпотез і окремих узагальнень теоретичного характеру, емпіричний рівень. Кожен із загальніших рівнів відіграє роль методології щодо всіх локальніших рівнів узагальнення.