"Людський вчинок є потенційний текст і його можна зрозуміти тільки в діалогічному контексті..."
(М. М. Бахтін)
Здійснивши поділ цілісності культури на тат універсальні модуси її буттєвості, як архетипно-традиційне, міфічне та символічне, ми перейдемо в цьому розділі до їх синтезування, умовно кажучи, в динамічному та статичному аспектах через концепти "діалог" і "текст".
Вибір певної синтетичної дослідницької конструкції, що уможливлює поєднання двох кіл проблем, передбачатиме апеляцію не стільки до "критицизму" (тобто раціоналістичного ідеалізму Канта й Фіхте), в якому синтез здійснювався через розділення на протилежності (теза — антитеза), скільки до синкретизму, в якому синтез представлений через нерозділеність на протилежності. Тому роз'яснення засновків культури й установлення ідентичності та реальності її констант передбачає розуміння культури як І внутрішньо діалогічної і текстуальної цілісності. Проблема культури як діалогу культур, осмислення етики діалогу та її культурних парадигм зумовлює звернення до проблеми порівняння як і підстави діалогічних взаємин та інтертекстуальності, що звільняє | від необхідності порівняння й навіть не припускає його (в сенсі контрастного зіставлення культури/іншої культури) й орієнтує на осмислення ідеї культури миру та проблем її вкорінення в ) сучасній реальності.
Суть діалогу або діалогічного дослідження полягає в тому, що "друга" сторона діалогу, культура минулого або просто культура "інша" виступають "на рівних", а не лише як матеріал, що підлягає і науковій обробці. Такий діалог, певна річ, іде на користь кожному з його учасників.
Зв'язки різних інстанцій (адресат, співрозмовник, суспільство, культура тощо), що розглядаються як суб'єкти діалогу, актуалізуються в поліфонічному просторі тексту. Причому поняття "інтертекстуальності", висловлюючись у термінах Р. Варта, "глибоко і перебудовуючи етіологічний пейзаж" культури, мало на меті радикальну трансформацію самого поняття тексту. Це поняття більше не розглядалося як замкнена, застигла єдність (однорідна монада), організована довкола єдиного однозначного смислу; воно фіксувало мозаїку розрізнення, багатоцільовий простір. Суб'єкт культури здобуває можливість бути прочитаним як текст. Концепт інтертекстуальності, що стає на місце інтерсуб'єктивності, приведений у критичну напругу поняттям діалогічності (функціонуванням текстів у ситуації діалогу з культурним контекстом, сучасним і попереднім), має бути розглянутий як принцип породження й динамізації тексту культури.
6. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ
"Культура в своєму первинному сенсі діалогічна"
(К. Ясперс)
Протистояння двох типів філософування, що виникло в 20-ті роки минулого століття й продовжується досі, — філософії трансценденталізму та діалогічної філософії — стосується не лише загальнофілософських і гносеологічних питань, а й знайшло вираження в альтернативності двох філософських концепцій культури. Якщо трансцендентальна філософія, представлена у XX ст. в неокантіанстві Марбурзької й Бадснської шкіл (П. Наторп, Г. Віндельбанд, Г. Рікерт, що розгорнули аксіологічний підхід до культури), у філософії символічних форм Е. Касирера, в трансцендентальній феноменології Е. Гусерля, виходила з припущення про єдиний гомогенний суб'єкт знання й пізнання в усій його соціокультурній визначеності, то діалогічна філософія робить акцент на гетерогенності суб'єкта пізнання й первинності взаємодії, що досягається в діалозі особистостей, свідомостей, культур.
У полеміці з трансценденталізмом діалогічна філософія мала союзників: зокрема, герменевтику В. Дільтея та філософію життя Ґ. Зімеля. Можна пригадати також критику неокантіанського трансценденталізму П. Флоренським чи В. Ер 11 ом (котрий наголошував, що культура — це "між-психічне" явище).
В. Ерн критикує Рікерта, Віндельбанда та інших "культурних" філософів Заходу, що стверджували "музейне" розуміння культури як чогось абстрактного: "Кантіанство, — пише він, — із трансцендентальною готовністю будує музеї-гробниці для тіла культури й складає каталоги цінностей, які зазіхають на душу культури" (Ерн В. Борьба за Логос. Культурное непонимание // Ерн В. Ф. Соч. — М„ 1991. — С. 126).
Пошук структур спілкування, аналіз форм міжособистісної взаємодії — ось що передусім вирізняє діалогічну філософію в її інтерпретації культури. У понятті діалогу, яке колись застосовувалося лише до мовленнєвої поведінки, XX ст. побачило фундаментальний принцип зв'язку людини з іншими людьми, світом, Богом. Тому подальший аналіз культури як предмету філософського осмислення сьогодні неможливий (з огляду на той комунікативний поворот, що відбувся у філософській думці, на дослідження культури як події зустрічі "Я і Ти", взаємин з "Іншим" М. Бубера, М. Бахтіна, О. Розенштока-Хюсі, К. Ясперса, Е. Левінаса, П. Рікера та ін.) поза усвідомленням буття культури як порівняння та внутрішнього діалогізму її розвитку.
Діалог, як зазначає П. Козловські, є щось більше, ніж відповіді на зразок: "так", "ні". Він є предмет розмови, де порівнюються сили співрозмовників. Сенс відчувань виходить за межі мовних об'єктивацій, повідомлень чи інформації. Тілесність людини та фізична тілесність речей трансцендентує інформаційно-технічні стосунки між тими, хто сприймає інформацію, та її носіями. Досвід дійсності, який дає діалог, набагато ширший та відкриті-ший за досвід простого повідомлення (18, 258).
Отже, тут ідеться не про діалог як обмін репліками, з якого "загальнолюдське неминуче зникає разом із невербальною підосновою, що рідко присутня в спілкуванні двох і більше людей, і, тим паче, непомітна "третьому" (спостерігачеві)" (26, 75). Ми матимемо на увазі діалог як взаємопроникнення смислів, природжених людині й відтворюваних культурою в різноманітних формах. На це вказує вже семантична структура грецького діакоуос, де Хоуоо, як відомо, означає слово, мовлення, смисл, бі — подвійний, двічі (звідси часто виникає неадекватне розуміння діалогу як спілкування лише двох співрозмовників), але ж біа — це наскрізний рух, проникнення. Отже, ми не ставимо за мету реконструювати соціально-культурний зв'язок на підставі лише діадичного діалогічного мислення. "Множинність, — твердить П. Рікер, проголошуючи "слово на захист аноніма", — включає третіх, які ніколи
не стануть конкретними особами. Це включення третього, у свою чергу не слід обмежувати миттєвим аспектом бажання діяти разом, воно повинно мати певну тривалість у часі" (23, 234).
Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є, кажучи словами Дж. Г. Міда, ''значущі інші" (кожний із тих, хто є для нас "значущим"), де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.
6.1 Буття культури як порівняння
6.2 Проблема культури як діалогу культур
6.3 Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії
7. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ
7.1 Презумпція текстуальності; текстоцентризм як ознака сучасності
7.2 Наративна функція культури
7.3 Універсум культури як інтертекст
ВСТУП
МОДУЛЬ І