Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Розділ 6. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ, АВСТРІЙСЬКОЇ ТА АВСТРОУГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

6.1. Історична довідка

На кінець XVIII ст. чисельність українців сягнула 10 млн осіб і після росіян вони залюднювали найбільшу в Європі площу. Дані щодо розселення їх по регіонах Російської імперії та польсько-литовської Речі Посполитої подані в табл. 6.1.1.

Таблиця 6.1.1. Землі, населені українцями наприкінці XVIII ст.

У результаті першого поділу Польщі в 1772 р. українські землі ввійшли до складу Австрійської імперії.

Як Російська імперія Романових, так і Австрійська Габсбургів, являли собою величезні територіальні угруповання, які населяли багато народів, етнічно і культурно відмінних між собою. До загальних рис обох імперій можна віднести надмірно концентровану і безмежну владу імператорів, якої не було в інших правителів Європи, небажання враховувати інтереси і прагнення своїх підданих, опора на армію і бюрократію. Розглянемо окремо українські землі в складі Російської та Австрійської імперій.

Українські землі в складі Російської імперії

Кінець XVIII ст. характеризується невпинним зростанням могутньої Російської імперії, що підпорядкувала собі більшу частину українських земель, повністю ліквідувавши ознаки державності.

Сприятливе для Росії закінчення війни з Туреччиною 1769— 1774 pp. і Кючук-Кайнарджийський мир відкрило їй шлях до Чорного моря з будівництвом нових поселень, портів, фортець, заснуванням чорноморського флоту.

Важливе значення для українських земель мало визнання Туреччиною незалежності Криму. Він перестав бути загрозою для України. У нових умовах Запорозька Січ стала непотрібною для Росії і була зруйнована 4 червня 1774 p., а її територія включена до складу Росії.

У зв'язку зі здобуттям незалежності в Криму розгорілась боротьба партій за владу. Росія під приводом захисту православних втрутилась у справи Криму і переселила звідти 32 тис. християн. Для греків Криму був заснований Маріуполь в гирлі ріки Кальміус, а для вірменів — місто Нахічевань у гирлі Дону. Переселення такої значної кількості жителів, здебільшого хліборобів, було тяжким ударом для Криму, і це поставило його в економічну залежність від Росії. У 1783 р. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії й адміністративно ввійшло до Катеринославського намісництва.

У результаті другого поділу Польщі в 1793 р. до Росії відійшли Київщина, Поділля та значна частина Волині. Після третього, останнього поділу Польщі в 1795 р. до Росії відійшла решта Волині. Таким чином, під владою Російської імперії опинились всі українські землі за винятком Галичини та Буковини.

Процес упровадження російських структур на українських землях, який було започатковано ще в 70-х роках XVIII ст., було повністю завершено в 1830-х роках.

Нездатність російського уряду забезпечувати чиновників достатньою платнею породжувала корупцію. Оскільки чиновники забезпечували казну необхідними грошовими надходженнями, уряд мало турбувало, скільки грошей вони привласнювали собі. Але якщо росіяни були звичними до бюрократичної системи, то для українців це явище було новим і чужим. Можливо, цим пояснюється той факт, що доволі дотепно цей бік життя Росії висміяв саме українець Микола Гоголь у п'єсі "Ревізор" (1836 p.).

Характерною ознакою імперської присутності в Україні була армія. її численні залоги і форти були по всій території, а населення обкладалось тяжкими повинностями. Найобтяжливішою повинністю була служба в армії терміном 25 років, запроваджена в 1797 р. Водночас слід зауважити, що значна частина представників колишньої української старшини захоплювалася могутністю Російської імперії, дому імператора, а тому вищим чинам імперії не потрібно було докладати зусиль, щоб зробити цю частину українського населення лояльною до себе.

Типовими для "малоросійської ментальності" є слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто-інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (мається на увазі Україна) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують". Про відсутність почуття національної гідності у таких "українців-хохлів" влучно писав Т. Шевченко:

Німець скаже: "Ви моголи".

"Моголи! Моголи!"

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: "Ви слав'яне".

"Слав'яне! Слав'яне!"

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

У перші роки правління царя Олександра І малоросійським генерал-губернатором було призначено князя Олександра Курокіна, який шанував українські традиції і користувався популярністю серед населення. І. Котляревський навіть присвятив йому "Оду". Значною подією було відкриття в 1805 р. першого в Україні університету в Харкові. Засновано його було за підтримки шляхти та купецтва на чолі з В. Каразіним. Навколо університету, першим ректором якого був П. Гулак-Артемовський, згуртувались українські вчені та письменники.

За часів війни Росії з Францією на початку XIX ст. Україна зазнала значних утрат: з 18 тис. вояків у 1815 р. повернулося лише 12,5 тис. осіб. Не були відшкодовані матеріальні втрати на суму близько 2 млн крб. Крім того, привілеї, які було обіцяно козакам, що брали участь у війні і допомагали в озброєнні та обмундировуванні, у 1816 р. було скасовано.

У 10-х роках XIX ст., після повернення російської армії з Франції в Росії, у тому числі й на українських землях, настали реакційні часи. Вони були викликані зближенням царя Олександра І з реакціонерами містичного спрямування: баронесою Крюденер, міністром освіти князем О. Голіциним та генералом

Аракчеєвим — малоосвіченою і жорстокою людиною.

1816 р. Аракчеев почав організовувати "військові поселення",

перетворюючи села у військові табори, де поєднували військову муштру з сільським господарством. Усе життя селянина було розписане — за сигналом косили, орали, йшли на "смотр".

За наказом начальства селянин одружувався, не маючи права обрати власну дружину. Регламентували навіть кількість дітей. Хлопчиків забирали до шкіл "кантоністів". За найменшу провину жорстоко карали. Військові поселення були розташовані здебільшого в Україні: на Слобожанщині — біля Чугуєва, Білгорода; на Київщині, на Поділлі; у Херсонській губернії — біля Олександрії, Вознесенська та Єлисаветграда. На початок 1820 р. 375 тис. державних селян перебувало у військових поселеннях.

Не оминув Україну і декабристський рух. У 1821 р. у Тульчині оформилось Південне товариство. Його головою був обраний П. Пестель. Незабаром, крім Тульчинської управи цього товариства, було засновано ще дві: Кам'янську — на чолі з

Давидовим та князем С. Волконським і Васильківську — на чолі з підполковником С. Муравйовим-Апостолом.

У 1823 р. у Новгород-Волинському засновується таємна організація — Товариство об'єднаних слов'ян. До нього увійшли переважно українські патріоти.

У1825 р. ці дві організації об'єднуються, але створений союз мав формальний характер. Як відомо, виступи декабристів зазнали невдачі, але вони справили великий вплив на подальші події і зачепили серця українських патріотів, зокрема Т. Шевченка.

У роки правління Миколи І (1825—1853 pp.) в імперії посилилась реакція, у тому числі в Україні. Повстання декабристів налякало уряд, було вжито заходів щодо цензури, засновано спеціальну поліцію для політичних справ: "Третій відділ власної Його Величності канцелярії" та "Корпус жандармерії". Під підозрою опинилася вся інтелігенція.

Під час російсько-турецької війни 1828—1829 pp. російський уряд, побоюючись, що запорожці, які жили за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину; близько 1000 козаків під проводом Йосипа Гладкого перейшли на сторону російської армії, допомогли їй перейти Дунай. Турки за це люто помстилися тим, хто залишився, а Січ спалили. Після закінчення війни козаків, що прийшли з Гладким, поселили між Маріуполем та Бердянкою, до них приєднали поселенців із Чернігівщини, і з цих людей організували Озівське козацьке військо. У 1846 р. озівських козаків перевели на Кавказ, де вони заснували станиці — Озівську, Папайську та Дербентську. Ось так у черговий раз було розіграно "запорозьку карту".

Загальний терор Миколи І поширився по всій Україні, де активно проводилася політика русифікації в усіх сферах життя.

Кількість державних селян різних категорій значно зменшилась. Павло І роздав поміщикам Лівобережної України 150 000 селян із загальної кількості 600 000, а з 1796 р. кріпацтво було поширене на Південну Україну. Тяжке становище селян спричиняло повстання. Вони вибухали в усіх частинах України, але наймасовішими були на Поділлі, де ватажком був Устим Карме люк і протягом 25-ти років керував повстаннями. У 1835 р. його було вбито, а 2700 його прибічників притягнуто до суду.

За таких складних умов Росія, що прагнула здобути вагомий вплив на Чорному морі, вступила у війну з Туреччиною, але не врахувала, що на стороні Туреччини виступлять Англія, Франдія та Австрія. Військові дії проходили на Кримському півострові, переважно біля Севастополя. Після одинадцятимісячної облоги Севастополь капітулював.

Війна в повному обсязі виявила вади Росії — армія не була підготовленою до ведення військових дій, інтенданти обкрадали її, технічне озброєння було відсталим, комунікації надзвичайно слабкі. Як відзначав Д. Дорошенко, "крах, що його зазнала Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи'4.

Цар Микола І не витримав такого сорому й отруївся. Престол зайняв його син Олександр II, який правив з 1855 по 1881 р. Новий цар, відчувши необхідність змін, розпочав реформи.

У 1856 р. Кримська війна закінчилась мирним конгресом у Парижі. На українських землях почались позитивні зрушення. Уже в 1855 р. амністовано членів Кирило-Мефодіївського братства, що перебували на засланні. Його видатні діячі — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозірський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі, що став осередком українського національного руху.

У Києві, Харкові, Полтаві почали видаватись книжки українською мовою. У Києві засновано "Громаду", що спочатку була студентською організацією, а пізніше, коли її члени закінчили університет, вони стали називатись "Старою громадою" на відміну від студентської "Молодої громади".

У1856 р. Олександр II офіційно заявив про необхідність скасування кріпацтва. По губерніях почали створюватись комітети, які розробляли плани звільнення селян, ураховуючи місцеві умови.

19 лютого 1861 р. проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селян мало відбутися тільки через два роки.

Становище селян на українських землях в цілому було гіршим, ніж в інших частинах Росії, бо в Україні наділи землі до реформи були більшими, ніж ті, які вводила реформа. Так, у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали після реформи 40 % свого попереднього наділу, а в Харківській — 31 %. Унаслідок реформи наділи в середньому на одного селянина скоротились, про що свідчать наведені нижче дані:

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, що мали до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3 %, на Південній Україні — 27,6 %.

У 1862 р. відбулася реформа фінансового господарства, і всі кошти держави було зосереджено у віданні відповідного міністерства.

Того ж 1862 р. розпочалась реформа армії — вдосконалено озброєння, постачання. Реформа закінчилася в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для всіх чоловіків у віці до 21-го року зі зменшенням строку служби з 25-ти до шести років.

У1864 р. було започатковано реформу суду та земського самоврядування.

Останньою в низці здійснюваних реформ була міська. Зокрема встановлювалися міські ради — "думи", членів яких обирало все населення, що платило податки.

У1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський союз робітників, який прагнув об'єднати робітників для повалення політичного та економічного ладу. Це був перший союз, що поставив на меті політичний переворот.

У1895 р. у Петербурзі В. Ленін об'єднав соціалдемократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничого класу. За його прикладом такий самий союз було організовано в 1897 р. в Києві та Катеринославі.

За роки царювання Миколи II (1894—1917 pp.) ситуація не поліпшилась, хоча були окремі періоди економічного піднесення.

У1906—1910 pp. голова уряду Росії П. Столипін провів нову й останню реформу сільського господарства імперії, яка для України мала загалом позитивні наслідки. Протягом XIX ст. населення України в складі Російської імперії зросло втричі — з 7,7 млн осіб до 23,4 млн, у чому істотну роль відігравала міграція сусідніх етносів. Російський уряд усі л яко заохочував поселення на українських землях інших національностей, у тому числі і росіян. Наприкінці XIX ст. у містах українців проживало не більше однієї третини, а в окремих — ще менше. Так, в Одесі їх налічувалося не більше 6 %, навіть у Києві — лише 22 %. Серед учених, митців, медиків та духовенства частка українців узагалі була мізерною — 0,5 %

За даними перепису 1897 р. 84 % населення України в складі Російської імперії становили селяни. Серед інших народностей, що населяли Україну наприкінці XIX ст., найбільше було росіян — 12 %, євреїв — 8, поляків — 6, німців — 4 %.

Значних утрат Україна зазнала в період Першої світової війни. Передусім це стосувалося чоловіків. З 15,5 млн осіб, мобілізованих у 1917 р. на війну, 4,5 млн були українцями. Війна також стала причиною закриття протягом 1914—1916 pp. 1400 підприємств, 26 доменних печей, посівні площі зменшились у 1916 р. на 1,9 млн десятин, збір збіжжя впав на 200 млн пудів порівняно з 1913 p., досить відчутної втрати зазнали малоземельні селяни: на 1917 р. з 3 млн 980 тис. селянських господарств 640 тис. не проводили посівної.

Все це викликало хвилю непокори, заворушень як стихійних, так і підготовлених різними антиурядовими партіями й організаціями. У1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, у яких взяло участь 48 тис. робітників. Визрівала революційна ситуація.