Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - Дефлятор ВВП

Дефлятор ВВП – це найширший показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін, тому може помітно відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначається дефлятор ВВП теж за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса.

Безперечно, індекс споживчих цін та дефлятор ВВП дають різну характеристику змін рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома індексами є три суттєві відмінності:

– дефлятор ВВП відображає зміни цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін – тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика;

– дефлятор ВВП не відображає зміни цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП, але до споживчого кошика належать імпортні

товари, тому в індексі споживчих цін відображається зміна цін і на імпортні товари;

– дефлятор ВВП є поточно зваженим (індекс Пааше), а індекс споживчих цін – базисно зваженим (індекс Ласпейреса).

Проте на практиці відмінність між цими двома індексами незначна і вони обидва досить добре відображають тенденцію та швидкість змін цін. Залежно від мети дослідження завжди можна підібрати той індекс, який найбільшою мірою відповідає поставленому завданню.

Індекс Фішера як середнє геометричне значення індексів Пааше і Лайспе- реса усуває їх обмеженість:

, (5.1)

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою

, (5.2)

де , – ціновий індекс у поточному і минулому періодах відповідно.

Також є "правило величини 70", яке дає можливість кількісно прогнозувати інфляцію. Точніше кажучи, воно дозволяє швидко підраховувати кількість років, необхідних для подвоєння рівня цін. Потрібно тільки поділити число 70 на щорічний рівень інфляції. Наприклад, за щорічного рівня інфляції у 3 % рівень цін подвоїться приблизно через 23 роки, а за інфляції у 8 %– через дев'ять років.

Слід зазначити, що "правило величини 70" не застосовується, коли, наприклад, необхідно встановити, скільки буде потрібно часу, щоб реальний ВНП або особисті заощадження подвоїлися.

Протилежним інфляції поняттям є дефляція – процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. Дефляція – це штучне вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси порівняно з потребами грошового обігу паперових грошей. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою антиінфляційної програми. Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів. Серед фінансових чільне місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, "заморожування" цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включають скорочення грошової емісії та кредитних вкладень шляхом кредитної рестрикції (підвищення процентної ставки, обмеження кредитування банками), підвищення центральним банком дисконтного процента та норм обов'язкових резервів комерційних банків.

За змістом і наслідками дефляція – протилежність інфляції. Інфляція – це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження рівня цін. Дефляція може спричинити негативні наслідки – скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та ін. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

З поняттям дефляції тісно пов'язане визначення дефляційна політика – сукупність регулюючих заходів уряду у сфері державних фінансів і грошово-кредитній сфері з метою стримування інфляції й оздоровлення платіжного балансу засобами зниження й уповільнення економічного зростання.

Сьогодні наявний і такий процес, як дезінфляція – вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції, що супроводжується зниженням темпу зростання цін. Політика дезінфляції ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Державні службовці, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня безробіття^*112.

*112: { Базилинська О.Я. Макроекономіка / О.Я. Базилинська, А.І. Бажан. – К.: Центр навч. л-ри, 2005. – 442 с.}

Інфляційні процеси в Україні з часу здобуття нею незалежності й до сьогодні були спричинені цілим комплексом факторів. Не поділяючи погляди деяких економістів, що наголошують на однозначності чинників, які викликали інфляцію в Україні (надлишкова емісія або зростання світових цін), вважається доцільним розглядати ці фактори в системі, оскільки їх визначення є досить умовним, а в економічних системах перехідного типу одні чинники інфляції переростають в інші або діють паралельно з ними (інфляція попиту та витрат), а іноді причини та наслідки цього процесу міняються місцями (кумулятивна спіраль: "заробітна плата – ціни – інфляція").

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Вже у 1991 p., коли був проголошений курс на незалежність, Україну охопила глибока інфляція (390 % за рік)^*113.

*113: { Демківський А.В. Гроші та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Початок гіперінфляції в Україні припав на 1992 р. У січні цього року Росія, Україна й інші країни колишнього Радянського Союзу провели "лібералізацію цін". Ініціатором цього можна вважати уряд Росії. В СРСР в умовах централізовано-планової системи ціни на більшість товарів та послуг встановлювалися державою. Трансформація економіки у змішану систему потребувала формування повноцінного ринку. Як відомо, ціни у змішаній економіці переважно визначаються ринком. "Лібералізація цін" означала передачу функцій ціноутворення безпосередньо виробнику продукції. До використання таких заходів значною мірою підштовхував дефіцит споживчих товарів: вітрини крамниць були майже пустими. Дефіцит товарів був давно відомий споживачам у СРСР, проте тоді його масштаби досягли небаченого рівня. Все це було виявом інфляції попиту.

Швидке поглиблення інфляції від пригніченої до гіперінфляції протягом 1991–1993 pp. було зумовлено, з одного боку, вкрай незадовільною структурою виробництва, його низькою ефективністю, падінням темпів зростання, а потім і абсолютних обсягів виробництва, а з іншого – нарощуванням дефіциту державного бюджету зі зменшенням надходження доходів та збереженням на попередньому рівні або зростанням державних витрат. Результатом цього була безперервна емісія, а річні темпи інфляції становили:

– у 1992 р. – 1308,0 %;

– у 1993 р. – 4834,9 %;

– у 1994 p. –992,0%;

– у 1995 p. –253,5%.

За даними Кабінету Міністрів України, у 1994–1995 pp. інфляція в Україні приблизно на 86 % визначалась збільшенням обсягів грошової маси та швидкістю її обігу і на 14 % – зниженням обсягів виробництва. Насправді цей вплив був більш багатобічним і глибоким. Він діяв також через співвідношення попиту і пропозиції, експорту й імпорту, валютний курс тощо.

Досвід розвитку української економіки показує, що слід виважено і з наукових позицій підійти до обмежень темпів інфляції та бюджетного дефіциту. Без комплексу активних і супроводжувальних дій вони пригнічують платоспроможність як підприємств, так і населення. При цьому потрібен особливий механізм фінансування для того, щоб грошові ін'єкції застосовувались безпосередньо для виробництва і за жодних умов не йшли на погашення боргів, нагромаджених підприємствами значно раніше.

В умовах ринкових відносин можливості штучного стримування інфляції різко скорочуються. Разом з тим непослідовність у прийнятті рішень з переходу до ринку, непродуманість деяких кроків поглиблюють наявні труднощі, підсилюють інфляційні процеси.

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію суто негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи. їх ідея "контрольованої" інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання у платоспроможний попит (дефляційна політика). Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на військово-промисловий комплекс, посилення податкового тиску на доходи. Необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик. Підвищуючи дисконтну ставку ДБ, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.

Ідея регульованої інфляції практикувалась у 50–60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років уже не піддавалися регулюванню. Тому надійнішою виявилася чітко виражена антиінфляційна політика^*114.

*114: { Береславка О. Вальвація гривні: вплив на інфляційні процеси в Україні та рівень доларизації економіки / О. Береславка // Вісн. НБУ. – 2006. – № 6. – С. 20–24.}

Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції. Досвід високорозвинутих країн показує, що інфляцію не можна ліквідувати.

У світі вже накопичено певний досвід боротьби з інфляцією. Особливо після 60–70-х років XX ст., коли у високорозвинутих країнах почали істотно підвищуватися ціни. І хоча рівень інфляції в країнах Заходу був, за нашими мірками, невеликим (до 10–15 % на рік), він став суттєвою перешкодою на шляху економічного зростання цих країн. Тому в кінці 1970-х – на початку 1980-х років у розвинутих країнах Заходу почався період широкого застосування антиінфляційних заходів. Вони вже базувалися на теоретичних засадах монетаризму і зводились до необхідності підтримувати такий обсяг емісії грошей, який не перевищував би за своїми темпами темпи зростання продуктивності праці і валового внутрішнього продукту.

Яскравим прикладом реалізації чіткої низки антиінфляційних заходів у країнах з розвинутою ринковою економікою стала політика президента США Р. Рейгана, яка отримала назву "рейганоміки". Її основні практичні заходи звелись до зменшення дефіциту державного бюджету США за рахунок скорочення перш за все непродуктивних витрат. Так, Р. Рейган зменшив чисельність державного апарату на 100 тис. осіб. Одночасно було вжито низку заходів з посилення мотивації до праці і проведено податкову реформу, яка дала змогу корпораціям спрямувати значні кошти на збільшення виробництва продукції і переоснащення виробництва. Конкретні заходи вживались щодо контролю за емісією грошей і швидкістю обігу грошової одиниці. Все це дало позитивні результати і вже в кінці 1980-х років інфляція в США знизилась до прийнятного рівня в 4–5 % річних.

Досить цікавим є досвід боротьби з інфляцією в молодих індустріальних країнах, до яких належить, зокрема, і Бразилія. На початку 90-х років минулого століття президент цієї країни Ф. Коллор з метою подолання інфляції за провадив пакет надзвичайних економічних заходів, спрямованих на зменшення інфляції, що отримали назву "Нова Бразилія". В основу цих заходів покладено завдання звільнення грошового обігу від надлишкової грошової маси. З цією метою здійснено грошову реформу із заміною старої грошової одиниці на нову в співвідношенні 1:1. Але це стосувалося тільки готівкових грошей. Щодо тих грошей, які були на рахунках у банках, то вони прирівнювались до старої грошової одиниці і їх власники мали право отримати їх, але в розмірі не більше 20 % від суми вкладу або не більше визначеної суми. Решта вкладів концентрувалась у Центральному банку Бразилії і власник не міг отримати ці гроші раніше ніж через 18 місяців. Цей захід завдав сильного удару по накопиченнях грошових спекулянтів і суттєво сприяв оздоровленню грошової сфери.

Цікавим була у цьому плані й політика щодо анонімних вкладів, їх власники мали для отримання грошей надати свідоцтва, що підтверджували легітимність джерел утворення таких коштів. Це відчутно відобразилося на грошових нагромадженнях "тіньового сектору" економіки. Крім того, власники рахунків із сумами, що перевищували встановлений урядом Бразилії розмір, повинні були заплатити з неї певний податок у новій грошовій одиниці.

Зазначені заходи уряду Бразилії призвели до заморожування банківських вкладів. Більша частина грошової маси (до 80 %) була вилучена з обігу на 18 місяців. Усе це дало позитивні наслідки. Інфляцію в Бразилії було приборкано, а в економіці почалось певне пожвавлення. Проте слід сказати, що застосування таких антиінфляційних заходів, які було вжито в Бразилії, зустрічається досить рідко.

Цікавим є досвід боротьби з інфляцією і у Польщі. У1988 р. рівень інфляції в цій країні становив 85 %, а в наступному році він подвоївся. Для боротьби з цим польський уряд розробив і почав реалізовувати антиінфляційну програму, яка мала характер "шокової терапії" й основними заходами якої були:

– лібералізація цін;

– жорстка грошова політика;

– суворий контроль за зростанням доходів і особливо заробітної плати;

– зменшення норми індексації заробітної плати залежно від інфляції (якщо спочатку (до введення програми) індексація заробітної плати становила 0,8 %, то вже у 1990 р. – 0,2 %).

Стабілізаційна програма Польщі дала певні наслідки, хоч і не досягла мети повністю. Ціни все-таки зростали, а спад виробництва у 1990 р. зупинити не вдалося. Але в цілому цей досвід показує, що навіть у складних умовах, які відображали перехід економіки від тотально-планової до ринкової, можна здійснювати антиінфляційні заходи і досягати в цьому певних успіхів.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробленні антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дало змогу Україні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати врешті-решт інфляцію і подолати найбільш негативні її соціально-економічні наслідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією та її наслідками, який і становить, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

На початку 1990-х років почався перший етап антиінфляційної політики, який тривав з 1991 до кінця 1993 р. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін внаслідок різкого подорожчання енергоресурсів, що надходили головним чином з Росії, та дії інших факторів ці спроби відновити економічне зростання виявились марними. Водночас урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Все це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці України. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

Другий етап формування й реалізації антиінфляційної політики почався з кінця 1993 р. і тривав до вересня 1996 р. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україні набула певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення під час формування оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки за кредитами і маржу комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50 % від відпускної ціни промисловості. Наведені та інші заходи привели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 р. почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики почався з кінця 1996 і тривав до кінця 1999 р. Він характеризувався тим, що інфляція з її розмірами у ці роки вже не була "ворогом номер один" і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створенні умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це привело до придушення інфляції, яка в 1997 р. становила 110 %.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 р. в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Тоді стали застосовувати різні, переважно непрямі, антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід передусім навчитися точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку економіки України є тільки теоретичним обґрунтуванням здійснення антиінфляційних заходів. їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію, яке передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану економіки країни. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 р. вона становила 40 %, то у 2000 р. – 27, 2002 р. – 8, 2003 р. – 7 і тільки в кінці 2004 р. – близько 9 %. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевшання кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб'єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 р. становила 30–35 %, а у 2004 р. – 18 %. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.

Важливим напрямом здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні – необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти й організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш-менш помітних масштабах на цьому етапі малореальне, то треба хоча б підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема полягає не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, айв удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка України, важливий анти інфляційний захід – це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв'язок, який відображається у високому значенні коефіцієнта кореляції.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю тощо – усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану й динаміки інфляційних процесів.