Гроші і кредит - Колодізєв О.М. - Факторингові компанії

Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг.

Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Ринкова економіка вимагає від вітчизняних підприємств гнучкості, маневреності та швидкості рішень, що забезпечується і встановлюється достатністю фінансових ресурсів. У зв'язку з браком власних коштів підприємств та неправильно побудованою політикою кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що в свою чергу порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20–30 років тому. Саме вони знайшли вихід з неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Договір факторингу є новим для законодавства України. Водночас можна стверджувати, що законодавче регулювання відносин суб'єктів господарювання за цим договором здійснюється з урахуванням міжнародного досвіду. Правовими засадами факторингу в Україні є ст. 350 Господарського кодексу та ст. 73 Цивільного кодексу, а також Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р.

Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є банківською операцією у вигляді придбання банком права вимоги у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також прийом платежів. Іншими словами, факторинг – це різновид торговельно-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням оборотного капіталу клієнта і полягає у поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари і права одержання платежу за них.

Один з найбільш важливих елементів системи парабанків –інвестиційні компанії та фонди. Історія їх масового виникнення бере початок на межі XIX і XX ст., хоча перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

Інвестиційні компанії та фонди е інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній. Найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинутих країнах (СІНА, Канаді, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів. На їх частку припадає близько 10 % усіх фінансових активів країни, їх інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається і в Європі.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Щодо власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисокий. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років в Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх на могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (наприклад, "Фіделіті", "Дрейфус", "Венгард", "Франкаїн" та ін.), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури належить певна кількість інших інвестиційних компаній, а їх капітал становить мільярди доларів.

Інвестиційні компанії бувають відкритого і закритого типу. Компанії закритого типу – це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, у зв'язку з цим такі інвестиційні сертифікати й акції є неліквідними. Але неліквідність цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії та тим, чи включена вона у лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони в установлений термін, а досить часто і в будь-який момент, можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас вони пов'язані з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим їх банкрутством. Проте у високорозвинутих країнах такого, як правило, не відбувається.

Відкриті інвестиційні компанії з'явилися відносно недавно і значно поширилися після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними, фондами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А оскільки вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти у ринкові активи, проводячи при цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє зумовлено тим, що вони не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов'язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і великі інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов'язані:

– зі зниженням ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

– невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;

– значно меншими порівняно з індивідуальним інвестуванням накладними витратами;

– широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити на дохід шляхом отримання готівки.

Становлення ринкової економіки в Україні і гострота проблеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з'явилися перші законодавчі акти, що регламентували їх діяльність. Відставання нормативної бази від реального процесу ліквідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ "Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії". Згодом у 2001 р . прийнято Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)". Відповідно до Указу Президента України передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна відмінність між ними полягає у їх різних можливостях на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія була професійним торговцем на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов вона мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Відрізнялися вони також припустимими формами організаційної структури, в розмірах статутного фонду та ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа, надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди відповідно до Указу Президента України від 1994 р. могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювалися на неви- значений строк і забезпечували високий ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття у 2001 р. Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)". Згідно з його положенням в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, які в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, котрі емітовані цим інститутом спільного інвестування. Інтервальні – це різновид відкритих, які відрізняються від них тим, що процес викупу (за бажанням інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов'язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватися лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.